Новини
05.02.2006 18 листопада 1918 року під Мотовилівкою республіканські війська УНР розгромили гетьманські загони Скоропадського

Пізніше цей бій стали називати українським Марафоном, так само, як Крути дістали назву українських Фермопіл. Власне, у такому пойменуванні вчуваються виразні сліди інтелектуальних борінь 30-х, Донцова та «вісниківства»: тоді багатьом дуже праглося «відбронзувати» вітчизняну історію, зробивши з неї своєрідну копію героїчної греко-римської античності. Звичайно, у такій думці був свій певний сенс, проте ще більша рація полягає в тому, аби проводити тут паралелі з добою Великої французької революції. Бо й самі учасники тих подій нашої історії повсякчас викликали з небуття тіні легендарних монтаньярів та їхніх спадкоємців. Володимир Винниченко зовсім не випадково запропонував називати найвищу повстанську інституцію Директорією: у юності він зачитувався романами про останню чверть XVIII століття у Франції. Та й лексика повстанців-петлюрівців у той час була мов списана з якобінських декретів, і слова «республіка», «республіканські війська» звучали в їхніх деклараціях так само лунко й славно, як і в незабутні дні 1793 року.

Шукаючи мистецьких паралелей до цієї події, я повсякчас згадую одну з великих ікон Французької революції – картину Давіда «Смерть Марата». Стриманість кольорів, аскеза деталей, містична строгість роботи Давіда якось навдивовижу органічно перегукуються з історичними декораціями нашого бою під Мотовилівкою. Бо він має особливу стилістику (подієву та духовну) – не екстатично-барвисту, як у козацьких звитягах, а якусь прохолодно-нетутешню, розгортаючись на тлі чорно-білої графіки голих дерев та низького осіннього неба.

На майдані
в Білій Церкві...

У кожному історичному явищі виокремлюється своя кульмінаційна точка, після проходження якої таємне стає явним. Для його ясновельможності Павла Скоропадського, колишнього царського генерала та гетьмана всієї окупованої німцями України, такою точкою стало 14 листопада. Саме тоді він сформував свій новий кабінет, що складався тільки з російських монархістів, та проголосив Грамоту, згідно з якою Україна втрачала самостійність і мала стати федеративною складовою «Всеросійської Держави». На додачу до каральних загонів по селах українці отримували ще і «єдіную, нєдєлімую»...

14 листопада увечері в Києві в конспіративний спосіб було сформовано орган революційного керівництва повстанням – Директорію, фактичними лідерами якого були Винниченко й Петлюра (останній нещодавно вийшов із гетьманської в’язниці). Наступного дня вони разом з іншими членами Директорії прибули в Білу Церкву, де були розташовані частини січових стрільців Коновальця – ударні загони майбутньої революції. Власне, з погляду військової стратегії, те, що розпочинав Петлюра, було чистої води авантюрою. Загін січовиків на той час нараховував лише 870 бійців, до яких додалося ще 70 добровольців – утікачів із Києва, семінаристів та звільнених із білоцерківської в’язниці політичних. Натомість сили, які їм протистояли, змушували замислитися: окрім численної армії самого Скоропадського, повстанці мали якось давати раду із союзними йому німцями та австріяками (а це не багато не мало, а 150 тисяч багнетів). Безсумнівно, Петлюра розумів, що те, що він починає, – це витончена форма самогубства, і тому закликав стрільців «піти в бій, щоб показати перед історією, будучими поколіннями та перед світом, що Україна так без бою, без пострілу не погодиться на втрату своєї самостійності». А в приватній розмові зі старшинами висловився іще зрозуміліше: «Звичайно! Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами та кількома сотнями людей ми розіб’ємо гетьманські й німецькі полки, але ми мусимо пожертвувати собою».  

«Вдарив революцьонер – захитався світ!»

Повстання розпочалося 16 листопада, коли стрільці захопили Білу Церкву, роззброїли гетьманську варту й розстріляли кількох урядовців, що найбільше «відзначилися» перед місцевим населенням. Із німцями вдалося домовитися про сякий-такий нейтралітет, який, утім, вони постійно порушували на користь гетьмана. План наступу спочатку полягав у тому, що ешелон із загоном січових стрільців має несподівано увірватися на Київський вокзал, а потім, захопивши його, повстанці пробиватимуться в центр міста, де з ними з’єднаються групи петлюрівців із Подолу. Певно, Симон Васильович у юності також полюбляв авантюрні книжки про революцію, бо цей план був чистої води утопією: не кажучи вже про те, що Київ був ущерть забитий ворожим військом, до нього треба було ще якось дістатися. Тому життя внесло свої корективи, і надалі було вирішено трьома пробійними ешелонами просуватися залізницею в напрямку Фастів – Київ. Ранком 17-го було захоплено Фастів, і частина січовиків залишилася в ньому. Другий ешелон під командою сотника Федора Черника (його називали душею стрілецтва, він був одним із героїв боїв за Київ у січні 1918-го) пізньої ночі цього ж дня прибув на заховану посеред густого лісу станцію Мотовилівка. Звідси вранці 18-го республіканці продовжили наступ у напрямку Василькова, який уже був «обсаджений» офіцерськими загонами гетьманців: Скоропадський, дізнавшись про початок повстання, відправив на його придушення найдобірніше своє військо  під командуванням князя Святополка-Мірського. У його розпорядженні було досить сил: лише кадрових офіцерів російської армії близько тисячі, до них додавався ще один сердюцький полк, одна батарея, бронепоїзд, загони кінноти. У кінцевому підсумку січовики вп’ятеро поступалися за чисельністю ворогу, який до того ж міг сподіватися на підхід нових резервів із Києва. А повстанці кинули на прорив фактично всіх наявних бійців.

Про обставини цього бою можна говорити довго й докладно. Чи не найкраще про них розповідає Роман Дашкевич у своїх спогадах «Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота».  Ніби якісь «наші» відповідники толстовського опису бою під Аустерліцом читаєш там про те, як гинули, оточені «добровольцями», стрільці сотника Миколи Загайкевича, як смертельно поранили Федора Черника, який, зіскочивши зі свого «командного містка» на ешелоні, узяв разом із хлопцями два кулемети, щоб прикривати своїх, і як потім уже офіцери-золотопогонники, потрапивши під вогонь січової гармати й кулеметників, лежали на мотовилівських полях «просто один коло одного». Розгром сил російських монархістів був страшний. Убитими вони втратили близько 600 чоловік. У стрільців полягло 18 бійців, але серед них найболіснішими були смерті сотників Загайкевича та Черника. Така диспропорція втрат пояснюється тим, що офіцери були переконані: неорганізовані «банди» республіканців розбігатимуться після перших їхніх пострілів. Вони не врахували одного: розбігатися січовикам було ніяк, вони їхали померти або перемогти. І вони перемогли.

«Як упав же він
з коня...»

Звістка про перемогу під Мотовилівкою стала іскрою, що потрапила в діжку із сухим порохом. Проти гетьмана піднялася вся Україна. Як згадував учасник тих подій Микита Шаповал, «селянство само організовувало постачання харчів революційному війську: у хатах пекли хліб, варили страву, збирали оклунки всяких продуктів, худобу, коней тощо. Усе це везли у військові частини. Тож коли білими сніговими дорогами йшло народне військо, то за ним тяглися сотні й тисячі підвід, ішли дядьки в кожухах, свитах, кобеняках, у шапках волохатих – усе на фронт проти осоружної гетьманщини. Через засніжені переліски, гаї, чагарники тяглися чорні рухливі маси. Так із-під снігів повставала селянська Україна». А далі було взяття Києва та скликання революційного Конвенту – Трудового Конгресу. А далі...

Далі стрічка, наче в старому кіноапараті, розривається. Блимають якісь порожні кадри, і на екрані з’являється зовсім  інша картина: козаки УНР помирають без догляду від тифу, урядовці розтринькують народні гроші по віденських рестораціях, територія України зіщулюється, мов шагренева шкіра. І лунає весела пісенька: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Як до цього можна було дійти? Як міг цей камінь розсипатися на пісок? Чому керівництво УНР раптом почало говорити, наприклад, з Антантою, чиї війська висадилися в Одесі й окупували південь України не голосом суверенної нації, а тоном лакея з панського передпокою? А потім і взагалі всі розбіглися по різних «орієнтаціях»: той – за союз із Пілсудським, той – із Денікіним, той – із московськими більшовиками, а той – лише із собою, коханим. Щось таки наші керманичі не дочитали в історії Французької революції. Хоча б ці слова Дантона: «Щоб перемогти  ворогів, нам потрібна сміливість, сміливість і ще раз сміливість, і Францію буде врятовано».

...Загиблих у бою під Мотовилівкою Директорія урочисто поховала в середині січня 1919-го на Дніпрових схилах Царського парку в Києві. Згодом на цій місцині спорудили оглядовий майданчик (за Маріїнським палацом). І хоча зараз це – частина офіціозно-помпезного центру столиці, там чомусь несподівано легко думається. Можливо, тому, що, як казав Ніцше, воскресають тільки там, де є могили. 

Oлександр Xоменко, 2 лютого 2006
http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/4668/4697/4698.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X