Новини
10.02.2006 Наприкінці січня надійшло повідомлення, що Союз православних братств вирішив підтримати на виборах Компартію України.

Про це на прес-конференції заявив голова союзу Валентин Лукіяник. За його словами, у квітні 2005 року Союз православних братств створив
громадську організацію “Православний вибір”, а також виробив принципи, згідно з якими підтримуватиме ту або іншу політичну силу. Як зазначив
Лукіяник, на сьогоднішній день союзу близькі основні принципи Комуністичної партії України, серед яких патріотизм, праця, а також спільні з
комуністами погляди на несправедливе збагачення людей, на російську мову в Україні. Крім того, свою роль відіграла і підтримка КПУ “канонічної
церкви” (так себе називають представники УПЦ Московського патріархату, які входять до складу Російської православної церкви). А на додачу
Компартія запропонувала Союзу місця у виборчих списках до парламенту і місцевих рад. “Якщо ви нас любите, то любіть по-серйозному, а серйозні
наміри це також місця в списках”, - наголосив Лукіяник і додав, що те об‘єднання православних, яке він представляє, за жодних умов не
підтримуватимуть блок партій “Наша Україна”, БЮТ, Соцпартію, ПОРА-ПРП, Народний Рух України, а також “близькі їм за ідеологією партії”.
 
Заяви щодо підтримки комуністів та прогресивних соціалістів з боку певних категорій православних активістів в останні роки не рідкість, так само як і
заяви з боку лідерів КПУ та ПСПУ стосовно їхнього ідейного союзу з православ‘ям, включення християнських заповідей до партійних програм і
поєднання вчення Леніна з вченням Христа. При цьому як православні активісти, так й лідери “червоних” партій вважають синтезу ленінізму та
християнства не тільки нормальною, а і абсолютно вірною ідеологією сучасної політичної боротьби.
 
Ось щодо правомірності такої синтези й виникають сумніви.
 
Залишаючи таким знаним мислителям, як Євген Сверстюк чи Мирослав Маринович оцінку ленінізму з позиції автентичних християнських ідеалів,
насмілюся нагадати деякі абеткові речі щодо ставлення лідера РКП(б) Володимира Ульянова-Леніна до релігії, зокрема християнської, і до тих
політиків, які прагнули поєднати християнство та соціалізм. Йдеться не про побічні зауваження, а про засадничі принципи ленінізму, які аж ніяк не
може викинути зі своєї ідеології партія, що клянеться іменем Леніна і проводить з‘їзди у залах, прикрашених його великим портретом. Звичайно, якщо
для цієї партії ленінізм – не спосіб дурити наївних виборців, а складова переконань партійців та відповідних ідеологічних настанов.
 
Отже, спершу декілька цитат з Леніна про те, чим є в його розумінні Бог та релігійні ідеї:
 
“Бог є (історично і житейськи) насамперед комплекс ідей, породжених тупою придавленістю людини і зовнішньою природою і класовим гнітом, -
ідей, які закріпляють цю придавленість, присипляють класову боротьбу... Тепер і в Європі і в Росії всякий, навіть найбільш витончений, найбільш
благонамірений захист або виправдання ідеї бога є виправдання реакції”.
 
“Ніколи ідея бога не “зв‘язувала особу з суспільством”, а завжди зв‘язувала пригноблені класи вірою в божественність гнобителів”.
 
“Всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженьку, всяке кокетування навіть з боженькою є найневимовніша мерзота”,.. найбільш небезпечна
мерзота, найбільш огидна “зараза”.
 
Ось так експресивно висловлювався вождь світового пролетаріату. Для тих, кого ці цитати не переконали, ще одна:
 
“Всякий боженька є труполозство – хай то буде найбільш чистенький, ідеальний, не шуканий, а будований боженька, однаково”.
 
Що ж стосується релігії як такої, тут Ленін також безапеляційний:
 
“Релігія – рід духовної сивухи, в якій раби капіталу топлять свій людський образ, свої вимоги на хоч трохи гідне людини життя”.
 
“Ми повинні боротися з релігією... Марксист повинен бути матеріалістом, тобто ворогом релігії”.
 
При цьому до взяття більшовиками влади Ленін припускав участь у партії не лише віруючих людей, а і поодиноких священиків (як виняток). Це і
зрозуміло: надто нечисленною була партія, щоб кидатися людьми. Але при тому Ленін вимагав, щоби ніхто з віруючих партійців не намагався
публічно пропагувати свої погляди. Як відомо, проти Богданова, Горького та Луначарського, котрі на якийсь час захопилися було
“богобудівництвом”, спробувавши представити соціалізм як своєрідну релігію, як систему вищих цінностей та ідеалів людського існування, Ленін
розгорнув шалену ідеологічну кампанію в партійній пресі. І домігся-таки того, що їх поставили поза межі партії (Луначарський у 1917 році повернувся,
але вже не мав колишнього ідейного впливу на однопартійців). А після взяття влади ставлення Леніна до релігії та церкви стало ще більш виразним.
Ось дві його пожовтневі настанови:
 
“Чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії ми зможемо розстріляти, тим краще”.
 
“Я за виключення з партії тих, хто бере участь в обрядах”
 
Ясна річ, до числа “реакційного духовенства” зараховувалися ті, хто обстоював незалежність церкви від влади. Не більше. Чи ті, то не хотів віддавати
більшовикам церковні скарби під час голоду 1921-22 років – начебто на боротьбу із цим голодом. Насправді ж вилучені скарби (за оцінками
зарубіжних дослідників, 7,5 мільярдів золотих рублів) пішли зовсім не на потреби голодуючих, а на невдалі спроби розпалювання Комінтерном (чи,
що те ж саме – політбюро ЦК РКП(б)) 1923 року революцій у Німеччині, Болгарії та Естонії, а потім – у Китаї, Індонезії, Бразилії, Польщі та Литві.
Розстріляні ж принагідно були сотні священиків; потім, у часи ҐУЛАҐу, рахунок пішов на тисячі. Втім, знищенню підлягали не тільки православні
священики і ченці: репресій зазнавали мулли і ксьондзи, рабини і пастори. І знов-таки, така “рівність перед лицем репресій” була запрограмована
особисто Леніним. Він писав:
 
“Не повинно бути ніякої “пануючої” віри або церкви. Усі віри, усі церкви повинні бути рівні перед законом”.
 
Що таке “революційна законність”, зараз добре відомо. Її сокири не уникли і ті представники релігійних кіл, котрі у 1920-х спробували піти на тісну
співпрацю з радянською владою – “червоні” мулли, православні “обновленці” чи “революційні” рабини. Єдина різниця: їх спершу використали у
боротьбі з “реакційним духовенством”, а потім відправили услід за ним. А 1932 року почалася так звана “антирелігійна п‘ятирічка”, коли масштаби
нищення всього, що в СРСР було пов‘язаним із релігією, зросли незмірно.
 
Погодьтеся, після всього цього синтезувати ленінізм і християнство якось складнувато, чи не так? І взагалі – “загравати з релігією”, у ленінській
термінології, - один із найтяжчих гріхів для комуніста. А заява лідера Союзу православних братств про те, що програмні настанови Компартії України
найближчі союзові з-поміж програм інших політичних партій мала б у ленінські часи такий наслідок, як розпуск КПУ та арешт її керівників – з
передачею їх у надійні руки луб‘янського відомства.
 
Хоча, звичайно, був у житті Російської православної Церкви (яка у теперішньому вигляді існує з 1943 року) й інший епізод, який засвідчує інший тип
стосунків з більшовицькою партією. Ось що писав “Журнал Московської Патріархії” з нагоди 70-ліття Сталіна у №12 за 1949 рік:
 
“Возносячи Богу вдячність за благодіяння, на нас послані, церковні люди оточують почуттям вдячної уваги подвиг самовідданого служіння нашого
Вождя народу... Увесь народ наслідує Вождеві своїм трудовим подвигом, вважаючи за благо и за нагороду плоди і досягнення своїх трудів... У
спільності цього служіння народу кожен із нас і всі ми разом однаково близькі Сталіну, як і він близький усім нам... Не менше, ніж у праці, близький
Сталін церковним людям і в почутті патріотизму...”
 
Ну, а далі про “мудру політику” та “всенародну любов” до Сталіна, освячені у день його народження “молитвенною участю Церкви”.
 
Іншими словами, Російська православна Церква, пройшовши “курс навчання комунізму” за часів Леніна, уклінно дякувала Сталіну за вбивство у роки
його правління і від його імені більш, ніж чотирьох тисяч православних священиків і ченців, за руйнацію десятків монастирів і тисяч храмів. Але ж –
бачте! – “великий Вождь” (саме так, з великої літери) дозволив діяльність церкви під повним своїм та “компетентних органів” контролем; і ті, хто
погодився на це, заспівали осанну радянському фюрерові. Годі й казати, що ті православні, котрі не хотіли співати таку осанну, мали дуже серйозні
проблеми; в тому числі і у своєму церковному житті. Але це інша тема. Я ж хочу навести ще фрагмент із статті до 70-ліття Сталіна в “Журналі
Московської Патріархії”, який, гадаю, розставляє всі крапки над “і” щодо ґрунту поєднання церковників і більшовиків:
 
“Чуттям глибокої вдячності Вождеві нашого народу сповнені православні люди і за те, що він поставив на належне місце ревних обожнювачів
буржуазного Заходу і різного роду космополітів, котрі намагалися принизити велику російську культуру, викривити славетну історію російського
народу, відняти у нього першість честі і слави, заслуги і подвигу в моральному, політичному, науковому і культурному розвитку. Hизькопоклонство
перед Заходом завжди було чужим російській церковній свідомості... Тим більше засуджує Церква цю небезпечну ідеологію тепер, коли під її
прапором імперіалісти проводять свою агресивну антинародну політику, явно загострену проти нашої великої країни”.
 
Кого мали на увазі у ті часи, вживаючи евфемізм “космополіти” – добре відомо. А “обожнювачі буржуазного Заходу” у цій лексиці – люди, котрі
цінували демократичну політичну і правову європейську культуру. Ну, а щодо “першості” Росії у геть усіх досягненнях світової цивілізації, то оригінал
цих настанов треба шукати поза межами СРСР, у Німеччині 1930-х років, коли там велася аналогічна кампанія стосовно “досягнень арійського духу”,
які, мовляв, лягли в основу цивілізаційного розвитку і впроваджувалися, в тому числі за сприяння деяких пасторів, “істинно арійські наука та
культура”.
 
Іншими словами, традиційне московське чорносотенство відчуло рідний і близький собі дух у сталінізмі, який усе менше мав спільного з ленінізмом і
усе більше ставав російською версією націонал-соціалізму, не перестаючи від того бути тоталітаризмом. Власне, для пересічного громадянина
відмінність ленінізму від сталінізму була не більшою, ніж відмінність червоного чорта від чорного, але на рівні стосунків особливим чином
препарованої (і відстріляної) церкви з тим же чином препарованою партією більшовиків відмінність була.
 
Якщо вчитатися в заяву голови Союзу православних братств Валентина Лукіяника, неважко побачити: прихильність очолюваної ним організації до
КПУ зумовлена саме тими чинниками, що і підлабузництво (якщо не сказати більше) речників офіційного російського православ‘я перед Сталіним. Бо
ж головна риса, яка об‘єднує такі дуже різні за ідеологією партії та блоки, як “Наша Україна”, БЮТ, Соцпартія, ПОРА-ПРП, за які, мовляв, “справжні”
православні ніколи не проголосують, - так це ота сама схильність до “буржуазного Заходу”, себто до демократії, а також відраза до чорносотенного
російського шовінізму. КПУ ж у цих “гріхах” помічена ніколи не була, отже, саме її слід підтримати.
 
Але, у такому разі, чи не слід Петрові Симоненку чесно вивісити у себе в кабінеті портрет Сталіна і викинути з програми всі згадки про ленінізм? Бо ж
іти на вибори з хрестом в одній руці і портретом Леніна в іншій – це, щонайменше, нечесно. Бо ж ім‘я Леніна і посилання на його ідеї (якими б ці ідеї
не були) у такій комбінації використовуються як ужиткова ганчірка, а “хрестоносні ленінці” – це такий самий оксюморон, як і “смажена крига”...
 
...Хоча, можливо, Ленін сам напросився на таку посмертну долю, багато разів наголошуючи, що моральним є все, що слугує перемозі комуністів, і
Петро Симоненко бодай у цьому таки вірний ленінець?

Сергій Грабовський
Київ

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X