Новини
18.02.2006 “Героям – слава!”: Ольга Басараб

Ольга Басараб народилася 1 вересня 1889 року в с. Підгороддя на Рогатинщині в родині шляхтича гербу “Рогаля” Михайла Левицького, помічника пароха Вербилівців, її діда отця Івана Стрільбицького, та вчительки приватної української школи в Рогатині.

Навчалася в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Сілезія), ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі (1902-1909) та однорічних курсах у Віденській торговій академії. З 1910 р. працювала в страховому товаристві “Дністер”, Земельному іпотечному банку.

1914 року вийшла заміж за студента “Політехніки” Дмитра Басараба, який очолював студентське товариство “Основа”. Подружнє щастя виявилося недовгим: 22 червня 1915-го Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.

У 1918-1923 рр. О. Басараб працювала бухгалтером посольства України у Відні, водночас була українською розвідницею. З метою збору військово-стратегічної та політичної інформації жінка відвідувала Данію, Німеччину, Норвегію, інші держави. Після ліквідації дипломатичних представництв УНР 1923 р. Ольга переїхала до Львова, де співпрацювала з Українською військовою організацією (УВО – підпільна організація військовиків, яка 1929 року трансформувалася в ОУН), була зв’язковою полковника Євгена Коновальця.

О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку О. Басараб винаймала разом
зі Стефанією Савицькою по вул. Виспянського (тепер – Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув’язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині – Р. Кучера, тепер тут розташовано РВВС Личаківського району).

Поліцейські здогадувалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були “інтенсивними”, простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.

Тепер уже неможливо з’ясувати подробиці трагедії. Документи допитів О. Басараб, які досліджувала Мирослава Дядюк, збереглися лише в копіях, натомість оригінали, мабуть, знищили відразу після її смерті. Найправдоподібнішою версією є катування О. Басараб слідчим Левом Кайданом; не стерпівши принижень, горда українка наклала на себе руки.

Що чинить у таких випадках поліція, нині добре знаємо. Замітаючи сліди, поліцейські поінформували пресу про самогубство безпритульної Юлії Баравської (“Діло” написало “Юлія Барська”) і під цим вигаданим іменем встигли поховати свою жертву. А тим часом тюремна служба далі приймала передачі для вже покійної Ольги.

Хтозна як би все це скінчилося, але завдяки агентам УВО в цій в’язниці не вдалося приховати факту смерті О. Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав “Союз українок” (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща С. Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в’язнів у польських в’язницях.

Польська влада змушена була розпочати слідство.
26 лютого відбулася ексгумація тіла О. Басараб. Після огляду трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів’ян і кількасот поліцейських.

На жаль, як і слід було сподіватися, справа потонула серед суперечливих свідчень: частина в’язнів свідчила про моторошні крики в тюрмі на Яховича, інша заперечувала; одна арештантка навіть сказала, що О. Басараб була “дуже весела”, бо співала пісень; судово-медичний експерт професор Сєрадзький підписав акт про смерть через повішення та відмовився ідентифікувати наявні на тілі покійної синці як сліди від побоїв; натомість присутня під час розтину його студентка повідомила, що пан Сєрадзький говорив їй про сліди саме побоїв (цю заяву роздобули польські соціалісти й зачитали її в сеймовій палаті); український “народний професор” М. Панчишин слідом за Сєрадзьким, хоч і визнав неможливим встановити походження синців на тілі покійної, проте водночас ствердив, що всі ці рани з’явилися ще за життя Ольги. А поліцейські на чолі з Кайданом, звісно, свідчили про “найлагідніші” методи допитів. Львів’яни ж пліткували, ніби львівська поліція почала практику катування із застосуванням електричного струму.

Досліджуючи справу О. Басараб, львівський історик
М. Дядюк звернула увагу на документ одного з учасників допитів, уривок із якого процитуємо: “Гаряча, пристрасна, непохитна, незламна, фанатична Ольга... При трикратних моральних муках, яких зазнавала при допитах, що тривали довгі денні та нічні години, не впало з її уст ні слова, котре хоч би далекою мірою стосувалося справи, котрій себе посвятила. Чи витримає так до кінця, чи не зламається під тиском самотніх місяців, проведених у в’язничній камері під натиском цілого слідчого апарату... Ці роздуми могли привести її тільки до одного висновку –не допустити до того, щоб бути причиною до зради “справи”. Під примусом доконала самогубство, але не під фізичним, але тим, котрий зародився сам в її душі та думках”. Вона припустила, що так О. Басараб помстилася за свій арешт Польській державі, бо “смертю кинула на неї пляму перед світом, пляму знущання з жінки”.

Слідство в справі загибелі О. Басраб невдовзі припинили “за відсутністю складу злочину”. Натомість могила О. Басараб на Янівському цвинтарі всі наступні роки міжвоєнної епохи стала об’єктом паломництва українців, а її ім’я окутане ореолом мучеництва боротьби за соборну й незалежну Україну.

Ігор Чорновол
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/02/17/13110/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X