Новини
07.03.2006 «ЛЮБОВ ПОКРИВАЄ ВСІ НЕДОЛІКИ»

- Владико, у лютому відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому було створено комісію з діалогу з Українською Автокефальною Православною Церквою. Таким чином був відновлений діалог між УПЦ та УАПЦ. Скажіть, будь ласка, яка мета цього діалогу?
- Дійсно, наприкінці минулого року ми звернулися до предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого митрополита Володимира з пропозицією відновити діалог, який був розпочатий у 1995 році. В своєму зверненні ми запропонували відновити роботу комісії та висловили надію, що в рамках її роботи зможемо «в дусі братської любові обговорити можливі шляхи відновлення єдності українського Православ’я». Адже ситуація, коли в країні існують декілька православних юрисдикцій, що не перебувають в канонічному спілкуванні між собою, абсурдна. У нас спільне віровчення, спільне канонічне передання, спільний обряд. Єдине, що нас розділяє, це наша позиція щодо помісності Православної Церкви в Україні.
Наскільки мені відомо, митрополит Володимир не є противником ідеї помісності. Однак на сьогодні наші Церкви пішли різними шляхами в її здобутті. Парафії Української Автокефальної Православної Церкви розміщені переважно в Західних та Центральних регіонах України. Тому наші парафіяни – це люди з чітко визначеною національною свідомістю. Водночас, УПЦ присутня не лише в Центральній Україні, але й має розвинену церковну інфраструктуру на Сході та Півдні, де, як відомо, поширені проросійські культурні та політичні симпатії. Тому цілком логічно, що Українська Автокефальна Православна Церква пішла шляхом проголошення автокефального статусу і тепер намагається здобути канонічне визнання від Вселенського Православ’я. Зрозуміло й те, що предстоятель УПЦ керується насамперед логікою збереження єдності своєї Церкви і намагається діяти дуже делікатно, аби своїми діями не відштовхнути від Києва парафії Півдня та Сходу. Однак ми живемо в одній країні, яка є православною за своєю культурою, країні, більшість населення якої вважає себе православними. Отож, ми маємо виробити якийсь спосіб об’єднання та здобуття помісності, який би міг влаштувати усіх. Власне це, на мою думку, і має бути предметом наших переговорів з УПЦ.
- Цебто Українська Автокефальна Православна Церква не розглядає можливості приєднання до УПЦ?
УАПЦ – Церква зі своєю історією. І ця історія – історія страдництва, мучеництва за віру. А це покладає на нас тягар відповідальності. Ми, сучасна історична формація УАПЦ, маємо бути гідними тої спадщини, яку отримали від попередніх поколінь українських православних християн. Вони жертвували за ідею автокефальної Церкви своїм життям, присвячували їй своє натхнення, таланти, час. Це – зобов’язує нас, зобов’язує нас в ім’я цих святих страдників берегти єдність нашої Церкви та працювати над її зміцненням та канонічним визнанням. УАПЦ не ініціює міжконфесійні та міжцерковні конфлікти. Ми прагнемо знайти спільну мову з усіма православними юрисдикціями в Україні. Саме тому ми й перебуваємо в діалозі як з УПЦ Київського Патріархату, так і з УПЦ під омофором Блаженнішого митрополита Володимира. Я знаю, що деякі релігійні публіцисти з числа прихильників патріарха Філарета дуже хворобливо поставилися до відновлення нашого діалогу з УПЦ. Однак вони даремно шукають у наших діях якийсь прихований зміст або «таємні» та «сепаратні» домовленості. Наші дії послідовні та публічні.  Ми не дружимо «проти когось», скажімо, проти Київського патріархату. Так, ми ведемо з УПЦ діалог. Але метою цього діалогу є не «приєднання», а об’єднання. Об’єднання з метою остаточного канонічного становлення помісної Православної Церкви в Україні. Адже наша Церква не буде «приєднуватися» ані до УПЦ, ані до Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Мова може йти лише про об’єднання, яке б відповідало інтересам наших єпархій та парафій. Разом з тим, я неодноразово заявляв, що заради блага Церкви готовий на об’єднавчому соборі скласти свої повноваження як глави УАПЦ. Іншими словами, я не готовий жертвувати інтересами Автокефальної Церкви, але готовий пожертвувати власними.
- Як повідомляє прес-служба УПЦ, діалог між цією Церквою та УАПЦ був розпочатий ще 1995 р., але він був припинений через внутрішні проблеми в УАПЦ. Тепер діалог відновлений. Отож, можна сказати, що ситуація в УАПЦ нормалізувалася?
- Це дійсно так. Деякий час тому недруги УАПЦ вважали, що наша Церква втратить єдність, а її парафії увійдуть до складу інших Церков. Однак цього не сталося. Ми всі не ідеальні, у кожного з нас є свої недоліки, але ми готові терпіти один одного заради єдності нашої Церкви. Ви десь бачили родину, у якої  не було б внутрішніх проблем? Однак доки люди люблять та терплять один одного, доти ці проблеми не можуть зруйнувати єдності. Так само і в Церкві, яка також є великою родиною. У нас є любов, а любов покриває всі недоліки. Адже ця любов не від людей. Це – любов Христа, Який заповідав нам – «перебувайте у Моїй любові».
– Але, наскільки мені відомо, досі зберігається напруженість між єпископатом УАПЦ та позаштатним архієпископом Ігорем Ісіченком?
– Владика Ігор – ерудована та інтелігентна людина. І він є українським патріотом, що, безумовно, мені імпонує. Проте, на жаль, його дії вказують на те, що він не довіряє соборному розуму Церкви. Це талановита людина, але людина індивідуалістичної, я б навіть сказав, анархічної вдачі. Такій людині буде легко реалізувати себе в мистецтві, можливо в науці, але не в Церкві, де дуже важливо вміти пожертвувати собою – своїми оригінальними поглядами, ідеями, задумами – заради інтересів Церкви, для того, щоб в Церкві була виявлена соборність, спільність думок та бажань.
– Церковність,  церковний спосіб мислення й життя об’єднує, а політика – роз’єднує. Не потрібно шукати в Церкві прихильників того або іншого політика. Церква поза політикою. Церкву не можна «переробити під себе». І її не потрібно «спасати». Завдання в іншому. Ми маємо переробити себе, спасти свою власну душу. В історії Церкви траплялося різне. Але земне життя ніколи не буває ідеальним. Перечитайте послання апостола Павла, і ви побачите, що за його часів в Церкві теж існували розділення, негаразди, нелад, гріховні служителі. Що ж можна сказати про подальший історичний період, коли вже в апостольський час існувало стільки спокус? Навіщо ж сьогодні ініціювати в Церкві розділення, посилаючись на те, що потрібно творити нову «чисту» Церкву? Але церковна історія свідчить, що в кожний історичний період життя Церкви в ній були недосконалі, гріховні люди. Церкву потрібно розглядати в есхатологічній перспективі. Святість Церкви цілковито виявить себе. Врешті-решт людський гріх остаточно відокремиться від Церкви – Господь переможе його. Однак це – остаточне – звершення відбудеться не тут і не зараз, а тоді, коли закінчиться час та постане «нове небо та нова земля». Зрозумійте мене правильно. Я не виправдовую гріх у Церкві, нелад та гріховність мають долатися. Саме для цього й існує система священних канонів. Адже гасло «чистої» Церкви – утопічне. А християнин, особливо архієрей, має бути реалістом. Інакше тих, хто керується добрими цілями, можуть спіткати прикрі наслідки. Згадаймо рух так званих «обновленців» або «Живої Церкви» початку століття. Багато думок, які походили з цих кіл, мали певну цінність. Однак цей рух мав прикметний присмак – присмак гордині. І ця гординя зруйнувала все. Обновленський рух скомпрометував себе співпрацею з більшовиками та зійшов нанівець. Характерно й те, що він не знайшов якоїсь підтримки у православного народу. «Застаріле», але справжнє Православ’я, виявилося ближчим простій віруючій людині, аніж надсучасна, але несправжня, вигадана інтелектуалами «Жива Церква». Чи була ідея церковного оновлення хибною сама по собі? Ні, подальша історія показала, що оновлення було необхідно. Але люди, які ініціювали та сформували цей рух, мислили та діяли нецерковно, жили не реальним церковним життям, а у вигаданому ними інтелектуальному світі, світі своїх марень та ідей. Історію мистецтва творять індивідуалісти та диваки. Але в Церкві дуже важливо збереження єдності, не можна відокремлюватися від церковної спільноти. 
Коли кожний з нас підходить до Чаші, він читає слова молитви «Вірую Господи та визнаю, що ти є воістину Христос, Син Божий, який прийшов на світ грішників спасти, між якими перший – це я». Ці слова читають всі – і подібні до нас грішники, й ті, кого ми називаємо праведниками. Адже якою б не була чистота праведника перед лицем чистоти Христової – це не остаточна чистота, в ній є певний недолік. Пам’ятаючи про це, потрібно боротися за чистоту Церкви, починаючи цю боротьбу з себе, з своєї власної душі. Христос не закликає нас «спасти Церкву». Він закликає нас спасти власну душу. Згадайте, з чого почалася Реформація? З цілком зрозумілого бажання тодішньої «церковної інтелігенції» бачити в Католицькій Церкві «тільки правду». Але ж всі ми знаємо, що в результаті була створена нова Церква, нова гілка християнства – протестантизм. Проте з’ясувалося, що ця «нова» версія християнства не лише успадкувала помилки «старого» католицизму (наприклад, репресивний підхід до інакодумців), але й наробила свої власні. Непоступливість, жага до радикальних реформ, нерозбірливість у засобах у боротьбі з ідейними опонентами…
Деякі вчинки владики Ігоря Ісіченка мені чимось  нагадують Жана Кальвіна, який увійшов в історію Церкви як ідеолог і лідер Реформації та один з визначних творців «богослов’я насильства». Такий собі український Кальвін, якому наперед відомо, хто спасеться, а хто – ні… З одного боку, він шукає в Церкві свободи та звинувачує своїх опонентів у нетерпимості. З іншого, сам демонструє в Церкві приклади крайньої нетерпимості та упередженості. Скажімо, архієпископ Ігор та його прихильники постійно називають мене «так званим митрополитом Мефодієм». Вибачте, але я обраний предстоятелем нашої Церкви на Всеукраїнському соборі УАПЦ 2000 р.. Такі вислови не гідні архієрея. Це відверто незважена та емоційна оцінка, що аж ніяк не сприяє церковній єдності.
Втім, вади є у кожної людини, включно зі мною. А Церква Христова покриває все це любов’ю, надаючи людині можливість залучитися до святості Христового Тіла. Тому ми не заперечуємо проти діалогу між єпископатом УАПЦ та владикою Ігорем. Зараз його канонічний стан не передбачає можливості керування єпархією. Адже рішенням Архієрейського Собору та Патріаршої Ради УАПЦ від 9 квітня 2003 року він звільнений від керування Харківсько-Полтавської єпархії та виведений за штат УАПЦ. Однак з нашого боку є добра воля розпочати з ним діалог, оскільки Церква завжди має бути джерелом любові та миру. Єдиною умовою такого діалогу має бути готовність владики Ігоря виправити ситуацію, готовність жити в Церкві більш церковно та відмовитися від штучної політизації церковного життя. З свого боку, ми готові до неемоційного та об’єктивного розгляду справи владики Ігоря.
- Владика, ви зачепили дуже цікаву тему – політика та Церква. Зараз триває передвиборча кампанія. Скажіть, будь ласка, чи будуть священики УАПЦ брати у ній участь?
- У священика можуть бути політичні погляди. Проте він не може нав’язувати їх своїй пастві, не може перетворювати храм на агітаційний майданчик. Адже участь в політичному житті може дискредитувати Церкву та внести в життя її членів розділення. Тому як предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, я категорично заперечую проти будь-яких агітаційних заходів в наших храмах. Храм – це дім молитви. Дім, який має бути рідним для віруючих, незалежно від їхніх політичних поглядів. Власне кажучи, це і не наша «власність». Цей дім належить Богу Живому. Тому Патріархія УАПЦ буде уважно відстежувати ситуацію, і якщо нам стануть відомі факти політичної агітації в церквах, ми будемо відповідним чином реагувати.
- Водночас, УАПЦ завжди підтримувала національно-демократичні сили?
- УАПЦ виникла раніше, ніж новітня українська державність. І ми традиційно підтримуємо ті суспільно-політичні сили, які скеровані на зміцнення української державності, її суверенітету та культурної самобутності. Однак ця підтримка носить моральний, а не організаційний характер.

Бесідувала Олена Білозір

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X