Новини
17.03.2006 ”УНІВЕРСИТЕТИ” ГРОМАДСЬКОЇ ПРАЦІ, ЯК ЧИННИК ОКРЕСЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО САМОРОЗВИТКУ ТА САМОСВІДОМОСТІ”

Цілком погоджуюся з  твердженням Леоніда Кучми, що Україна таки дійсно не Росія.
Мала можливість спостерігати непересічну доцільність цієї аксіоми з абсолютної близькості і з великої відстані також.
Село Пушкарне, а нині Грабовське, що на Сумщині, в якому народилась моя мама, сьогодні і ЗАВЖДИ ! було селом з двома кордонами, було селом з двома культурами, які  відокремлювались  одна від однієї не тільки мовою, або народним вбранням, також існували відмінності в соціально-специфічних рисах побутового життя, ментальністі, тощо. Значно пізніше, читаючи оповідання російського письменника Івана Буніна “Суходол” та ін., я чатувала себе на думці, що автор написав ці твори, неначе побувавши в селі, де народилась моя мама, тобто в Пушкарні (місцево-простонародна назва села) і в селі Тєрєбряно на Курщині, а пізніше Білгородщині, відкіля сягав рід мого діда по материнській лінії, Наступнєва Івана Корнійовича.
Відтак, як це не дивно виглядає, але значно легше штучно запевнити, або нав’язати хибну думку українцеві, скажімо з Вінниччини, або Хмельниччини, в тому, що росіяни і українці “одного поля ягоди”, люди спільної культури, мови,
“ адін народ” іт.і., ніж переконати в тому українця з під самого кордону Росії. З “найкрайнішими” Східняками такі жарти не пройдуть, бо, якраз їм, крайнім східнякам, в силу географічних можливостей, і видніше і зрозуміліше, що воно, і до чого, в цьому питанні.
І саме така людина, яка з пупочку стояла перед внутрішнім вибором, може дати певну відповідь на те, як відбувається вибір національності і прихильності до тієї, або іншої культури. Це так, бо людина старша, схильна важити на вигоди, або якісь зручності, а дитина бескомромісно і без будь-яких ушкоджень совісті обирає саме ту культуру, яка її більше приваблює і прихиляє до своєї, ще не зазнавшої фарисейських спокус душі, обирає тих людей, той народ, який ганьбують, несправедливо зневажають і скривджують. Бо то є право незаплямованого дитинства.
Так було і зі мною. З одного боку, мама хоч і тягнулась до родини свого батька, бо та сім’я її дуже любила і шкодувала, але верх таки брав український смак і українські уподобання. На одному з дитинних фото я разом з мамою, коли мама вбралась в коштовний російський сарафан. Цей наряд мамі дали в селі її батька лише в позику, аби стати до фотокартки.
Традиційна ж українська сорочка, з усіма її характерними рисами (крій, “пухлик” по горі рукава, мережка, червоно -чорне вишиване забарвлення плічка - уставки і.т.і.) є, якщо не в кожній Пушкарській хаті, то з десяток на кожній вулиці набереться. Причому, моє особисте дослідження стверджує, що це зовсім не клубні сорочки, а сорочки з вишуканими “пухликами” і мережками ручного старання. Є навіть сорочки, в яких  винахідливою мережкою рукав приточений до станка. Таку сорочку не відтворить жоден художник-костюмер, бо в ній, в цій сороці, треба було відплакати і відсміятись, народити дітей і животворити весіннє поле насінням майбутнього врожаю, а восени аж до чорної земельки все вижати-зібрати. І певно, що ці унікальні сорочки пережили не один страшний голодомор.
Відтак, щоб сорочка стала такою, - в ній треба  було прожити ціле многотрудне життя.
До чого це я. А до того, що від скрині, де лежить така многотрудна селянська українська сорочка з усіма вимогами українського національного смаку до того російського сарафану, про який сказано вище,  йти навпростецькою лісною стежкою 10 -15 хвилин часу. (це до сарафану, а сама Росія вже межує сусіднім городом).
Безсумнівний взаємовплив культур мав і має місце і дотепер, але, знов таки, верхує українська вдача. Скажімо, мова в сусідньому селі виразно інша, абсолютно російська, з білгородським діалектом. Але на всіх сусідніх городах, тобто білгородських, співають “Цвіте терен”, або “Посіяла огірочки”, в той час, як “Вот мчится тройка…” , “Есть на Волге утес” в Пушкарні співала, іноді, хіба що мама, бо ці пісні любив мій дідо,  - більш ніхто не співав пісень сусідів.
І так у всьому. А чого варте українське весілля, з дружками, світилками, сватами і рушниками?
Були, до речі, і доволі часто, (бо це здебільшого і відбувається в прикордонних селах) і так звані мішані подружжя, але і тут, я, маленька дівчинка, не розминулась з пульсом сільської “громадської думки”, стосовно погляду на цей соціальний аспект. (приклад)
Отже, мій вибір сформувався, без жодних коливань, на користь Червоно-Чорного кредо рукава української сорочки. Я вибрала Долю і Правду України. Я прихилилась до української мови, пісні і української культури взагалі.
Мама, часто любила повторювати, мовляв, у нас в Пушкарні вже здавна танцювали в парі, а в Тєрєбряні, все “гуськом”… Зрозуміло, що тут мав місце відбиток традиції народного танцю, але як зауважив мій син, мовляв, а бабушка, таки була права, бо в Україні Європейський смак, а “гуськом”, то наче навкруг вогнища… От вам ще один приклад вибору  і прихильності до своєї культури. А на прикладі Сумщини ми можемо спостерігати вияви свідомого патріотизму до своєї землі не менші, ніж на Західних теренах України.
Пишаюся такими земляками моїми, як  останній Січовий отаман Нової Запорізької Січи Петро Калнишевський, Павло Грабовський, Євген Адамцевич, Віра Смерека, Президент Української Держави - Віктор Ющенко. (+Приклад з глухівською “бандерівщиною”)
Внутрішня стихія і поклик до українства формувались і далі, в Донбасі. Відбувалось це під впливом якось, наче й не окресленого, а все-таки морального  тиску на українскість. Саме так, бо ми, тоді ще малі діти, гостро відчували і спостерігали, що схвальне відношення в школі, викликає намір записатися росіянином. На мою переконливу думку, то дуже часто в нас переписувалась графа в класному журналі, що свідчила про  національність. І ми, діти, це гостро “перетірали” на перерві. Щодо мене, то мене, мої ровесники, діти 4-6 класу, здивовано питали: “а почєму ти запісалась украінкой?” І в той же самий час, Донбас  коливало від  “випадкових” розмов і запитань.
З тими згадками живу і дотепер і несу почуту від земляків -донбасівців, тоді ще таку несміливу правду, про те, що Україна - це Держава в державі, про те, що з нашим українським вугіллям, з нашим хліборобським хистом, - нам би самим господарювати на своїй землі, без імперського посіпаки-супостата.
Уже в Мурманську, ставши до української громадсько – просвітянської праці, натрапляючи в газетах на такі імена, як Ала Горська, Василь Стус, Іван Світличний, Олекса Тихий, Іван Дзюба та інші, я чітко розуміла, що не раз чула про цих видатних патріотів. Я чітко пригадала, де і від кого, я чула ці славетні імена… і саме в Донбасі…
Але, справа ще полягає і в іншому, - я не забула ці імена, я пронесла їх через призму десятиліть, як якусь малозрозумілу, але дуже мені ПОТРІБНУ цінність, бо мене завжди приваблювали романтики нації і сподвижники Духу.
Вперше побувати в Західній Україні мені довелось вже тоді, коли коси зайшлися сивиною, і то лише 5 днів у три приїзди. Але я завжди любила Західників, не дивлячись на те, що повсякчас на них хтось та скаргувавсь, хтось та вдавав на Західну Україну сліпим невдоволенням. Я була на боці тих Західників, яким корили, що вони, мовляв, не озиваються на російськомовне спілкування.
Я була з ними за одне і точно знала, що аби мені пощастило поїхати, скажімо до Львова, то у мене не виникло б жодних проблем в спілкуванні і.т.і. Я була певна, що моя донбасівська українська мова задовольнить Львів’ян, що західні українці дадуть належну оцінку вже самому моєму бажанню говорити українською, а я завжди мала таке бажання і мені, якраз, бракувало такого рафінованого україномовного оточення.
Я сама собі не втямлю і тепер, як взагалі, я жила і розвивалась одночасно в двох взаємо поглинаючих полярних площинах. Адже, я була активною комсомолкою, головою міського клубу старшокласників, але, в той же час, мовчки, тупо!!!, але абсолютно внутрішньо-стихійно, я хотіла Самостійності і Незалежності України і відмежування її від Росії. Мені тоді навіть здавалось, що одне другому зовсім не заважає, хоча я НЕ могла не розуміти пильності і небезпечності  моїх міркувань. Щоправда, я тоді не знала стільки, скільки знаю тепер, тому напевно, мої комсомольські настрої і не перетинались з мовчазним переконанням в необхідності Самостійності України. Так було. І навіть з висоти сьогоднішніх знань і досвіду мені тяжко усвідомити, як в мені вживались теза і антитеза, біле і чорне… Але так було, і можливо не тільки зі мною.
А Донбас знав НАШИХ !!!, бо НАШІ були серед нас самих, дихали з нами одним повітрям і вже навіть, своєю присутністю, Родинною енергетикою,  невідчутно - відчутним національно-свідомим струмом прищеплювали те, чим пишаюся, за що маю гулі, але вперто проголошую і несу людям.
Цікава закономірність користі в аналізі інформації від навпаки.
Якщо конкретно, то це та реакція, яка викарбовується свідомістю в разі, коли доводиться чути, або читати  в ЗМІ Росії гидко брехливі обурення, або звинувачення в адресу України. Отут то і спрацьовує давно затамований і прихований, до певного часу, інстинкт боронити все рідне і дороге. Так було колись з Алою Горською, - ще раніше, з Оленою Телігою. Коли мені, наші ж яничари, ставлять в жахливу провину читання гостро-патріотичних українських газет, то я апелюю тим, що вони, яничари, їх можуть і не читати, але варто дуже уважно!!! слухати московське радіо, і дивитись російське телебачення. Отам все і побачиш і почуєш, якщо звичайно не схочеш бути зовсім глухим і сліпим до історичної долі свого народу! (Приклад)
В такий спосіб формується гострий патріотично – виважений фермент опору, поштовх до національного самоусвідомлення і визначеності  духовного виміру представника своєї нації, свого народу. Саме в такі миті ота сама тупа, вперта, притамована і занурена в найдальші душевні глибини національна свідомість апелює до втілення визволенням з кайданів страху і пильності. Так вивершується природний канон людської гідності і гордості за свою національну приналежність.
За офіційною статистикою в Мурманській обл. – кожний 10-й вважається українцем. Нас на сьогодні в області – близько 102 тис. чоловік на 1 млн. 164 тис. загального населення. Однак, життя доводить, що українців значно більше.
Та чи можу я похвалитись тим чуттям єдиної родини, про яку писав наш Тарас Григорович  Шевченко? Неволя давня роздвоїла наші українські душі навіть в самій Україні, відтак неважко уявити, про стан рідності між українцями , що живуть в Росії, і в більшості своїй, переймаються її інтересами. Hавіть в невеликому заполярному Мурманську тримаються купи такі псевлопатріоти України. Таких псевдо- українських організацій в Мурманську дві. Одна складається з "генерала" без армії, тобто є "голова" неіснуючої громади, - він же місцевий комуністичний лідер, який використовує своє "головування" для певних політичних маневрів. Відтак, видає газету "Славянский ход", одним з "учрєдітєлєй", якої є буцім-то його неіснуюча громада. Газета ця падлючить Україну і переймається створенням союзу трьох “братніх” народів. 
Зараз намітилось створення ще одного псевдоукраїнського утворення під назвою "Украинцы  Мурмана", (мабуть. щоби дуже не відрізнятись від існуючих "Белорусов Мурмана").  Ці, другі, хоч їх і жменька, є годуванцями партії “Єдина Росія” і тому, в противагу першому, “трьохголовому орлу”, вхожі у всі двері, маються при добрих грошах і опікуються ще більш"глобальною" метою, а саме, "реанімацією" старого союзу, і не менш. Нещодавно на одному такому "реанімаційному" заході тішилися вітальною телеграмою від Леоніда Кучми, про що дуже схвально писала місцева газета.
Українською вдачею там також не пахне, a за "матушку" Росію і душу вивернуть. Спілкуються виключно російською мовою, хіба що з українських пісень “слов нє вибрасивают”… І ті ж самісінькі імперські гасла і так само скубуть Україну, аби догодити "товаріщам по партіі".
Радію, коли читаю про те, що десь на Російському терені, скажімо, відбулась презентація книги “Злочин”, або якоїсь іншої аналогічної книги. В Мурманську такі речі не можливі. Це, з одного боку, страшезно роздратує росіян (зазначу, що Мурманськ дуже совєтське місто), але ж і свої заскубуть… Відразу виникне можливість  віч на віч спіткнутись з 37 роком, причаститись тими класичними звинуваченнями, які відпрацьовані ще з часів Єжова, Берії, Ягоди, Вишинського та інших їх ідейних спадкоємців. Тому йду на інші способи і витівки, але правда, як Свята вода, має бути вивершеною. (Приклад)
Стає нестерпно боляче, коли розумієш, що Інтересами України в Росії переймаються хіба що поодинокі патріотично-налаштовані українці, які міряють життя совістю та очима свого Роду і яких за такі погляди і уболівання за свою Батьківщину пресує і цькує переважна більшість шовіністично налаштованих росіян, а ще і “свої” яничари – покидьки.
Не секрет, що в Росії  В И Г І Д Н О! і зручно скаргувати на Україну, підтримувати невдоволення Росії і тішитись отим брудом, яким жбурляють в Україну російські ЗМІ.
В Росії ставляться прихильно до тих українців, які паскудять українську мову,
соромляться своєї Батьківщини, засуджують її політику і попросту підгавкують шовіністам.
Для небайдужих, отих, в яких тупо і мовчки жевріла природна романтика нації, реальність починає виглядати так, що і не вчувшись, людина, яка не мала жодного наміру бути політиком, стає їм. Стає, бо і поодинокий голос у полі воїн.
Статус громадської організації зобов’язує перейматися тільки культурою, тобто існує фактичне обмеження на розвиток логічної думки, а тим паче на політичний вимір тих реалій, в буревіях яких нестримно опиняєшся. Уже не розрізнити, де закінчується історія, а де починається політика… Хтось сказав, що політика, - це недовершена історія, то чому історія моєї України повинна вивершуватись без мене?
Зрештою, є здається, ще одна шпарина, в яку можна приховати набутки мислення… Можна жити громадським життям, пильнуючи культурну спадщину, а отим одноосібним воякою все ж таки втручатись в розвиток історичних подій твоєї Батьківщини. АН, ні! Якщо громада схвально - помітна в культурно-освітньому житті, то політики, від навпаки, обов’язково будуть намагатися залучити тебе  разом з Громадою, яку ти очолюєш, до своєї політичної площини. Починаються запросини до участі в “Славянському соборі”, в заході “Славянський ход” і обов’язковою умовою безхмарного  існування Громади має стати  волання за втраченим союзом. А головне, що  такий стиль роботи не прийнято вважати політикою. БО ЦЕ ЇХ СПОСІБ МИСЛЕННЯ, ЦЕ ЇХ ПОЛІТИЧНА ТОЧКА ЗОРУ. А в умовах російської демократії дозволено гратися тільки за їх правилами. Знову опиняєшся між молотом і ковадлом. Відтак, коли ти не хочеш бути фарисеєм і підгарцьовщиком, коли ти толерантно даєш зрозуміти, що в тебе інша точка зору, коли ти даєш належну оцінку політичним альфонсам і не маєш жодного наміру сподоблятись їм, то ти автоматично потрапляєш не просто в політики, а тебе оголошують лютим опозиціонером – націоналістом з самим невтішним характеризуючим знаком.
В той час, коли українство Дальнього зарубіжжя завжди було політично свідомим, то нам, представникам пострадянської діаспори, допомогли стати якісно іншими роки Української Незалежності, а  свідома, жертовна і натхненна праця в українознавчих громадських організаціях для багатьох з нас стала університетом українського народознавства, історії свого народу, первістком політичного окреслення способу мислення і життя.
Багато нас стало носіями Правди і Честі України.
Але це не значить, що в повітрі розчинились яничари. В Новітню Українську добу і національно-свідоме українство І псевдопатріотство сягнуло абсолютної верхівки своїх притаманних рис і якостей.
Отже, яничари стали ще “татарішими”, а ми, в кому жевріло прагнення ВОЛІ, прийняли цей священний набуток нашого покоління українців з радістю і піднесенням.
Роки громадської праці дали великий вантаж знань, які вродили великою потребою знати ще більше про свою Батьківщину. Ці знання Правди і Честі України, як благодатне насіння, потрібно сіяти по світу, щоби Світ, нарешті усвідомив, що ми не поляки і не росіяни, що ми Українці – діти Держави України.
Користь самоосвіти має певні переваги над іншим способом познань, бо під таким оглядом немає місця примусу, натомість є самовизначений перелік питань і проблем, які цікавлять, хвилюють і породжують чинник окреслення політичного саморозвитку та самосвідомості.
А Україна, наша виснажена мати, потребує підтримки Світової української діаспори, бо річка – тільки тоді є річкою, коли вона уповні…
Гіркополинним болем є той непересічний факт, що наша українська ріка зміліла через нашу вимушену розпорошеність, через яничарські шпарини і розбрат.
То ж хай кожна, по - справжньому рідна крапелька цієї ріки, долучиться животворчою краплею совісті і причетності до рідної джерельної живиці, бо чекають на нашу присутність завітрені береги її. У нашої сучасниці, української письменниці Антоніни Листопад, є такий вислів: “Коли маєш свої береги, можна стати Великою Рікою”. То ж,  станьмо Великою Рікою!
Станьмо Україною! Cкрізь.
Ми, представники Світової української Родини, вже постали, як непохитний нерукотворний живопліт правди, совісті і гордості за нашу Українську Державу на всіх Світових теренах і кордонах , але до переконливої переможної сурми залишився ще один крок, то ж дорівняймось самі до себе, - Шануймося і борімося…
П О Б О Р Е М О!

Отче, Боже, визволи мою Україну від лукавого…
Щиро – Наталя Литвиненко – Орлова.

E-MAIL: getmanova@list.ru

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X