Новини
09.11.2004 СВЯТКОВЕ ВІДЗНАЧЕННЯ 62-ЛІТТЯ УПА

У неділю 17 жовтня ц.р. в Домі Української Молоді відбулося святкове відзначення 62-ліття УПА. Збори відкрив Голова монреальського відділу Ліги Українських Канадців інж. Ярослав Чолій. Доповідь до 62-ліття УПА «ДЕРЖАВНИЦЬКА СПАДЩИНА ОУН, УПА, УГВР» підготувала і виголосила мґр. Надія Хмара-Олійник, дружина і соратник журналіста і публіциста Романа Рахманного, одного із співзасновників газети «Гомін України». У концерті взяли участь оркестр «Трембіта» і хор «Відлуння» при осередку СУМ у Монреалі, дитячий гурток «Діти Богородиці» та гурт «Львівські музики». Святкове відзначення влаштоване Українськими Державницькими Організаціями у Монреалі.

У своїй доповіді мґр. Надія Хмара-Олійник сказала:Мґр. Надія Хмара-Олійник

Наше сьогоднішнє святкове зібрання має на меті відзначити три знаменні дати: 75-ліття повстання Організації Українських Націоналістів, 62-у річницю створення Української Повстанської Армії і 60-ліття встановлення Української Головної Визвольної Ради. При цій нагоді варто відсвіжити в пам'яті деякі найосновніші факти.

  ОУН постала із злиття Української Військової Органдзації і декількох націоналістичних студентських об'єднань, оформилася в днях 28 січня до 2 лютого 1929 року на Першому Конґресі у Відні та поставила перед собою мету - здобути і встановити незалежну державу на всій українській етнічній території шляхом визвольної революції. Саме тому найперша заповідь українського націоналіста була і є: "3добудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!" І цієї заповіді дотримувалися незліченні когорти молодих ідейних людей, які проводили різні революційні акції, головно проти польських окупантів. Під керівництвом Західньоукраїнської Крайової Екзекутиви вони виконали в Галичині і на Волині сотні саботажних акцій, які включали підпалювання маєтностей польських землевласників, бойкоти монополії на алкоголь і тютюн, напади на урядові установи, щоб здобути фонди для своєї діяльности і  приблизно 60 атентатів.

  Незважаючи на дошкульні втрати в людях і матеріялі внаслідок ворожого переслідування, ОУН в роки 1941-43 спромоглася відновити і зміцнити свою підпільну мережу та водночас, уперше від свого заснування, зуміла поширити свої ідеї на більшість українських земель. А коли настав слушний час, її члени станули до боротьби в лавах УПА - свойого збройного рамени. Якщо б революційна ОУН обмежилася тільки створенням цієї політично-збройної сили, то й того було б досить для виправдання її існування перед народом і його історією.

  Сьогодні назагал уже відомо і прийнято своїми та чужими, що Українська Повстанська Армія, у формі перших вишколених збройних відділів на Поліссі, існувала вже 14 жовтня 1943 року. Це водночас день важливої духовно-національної традиції - Свято Покрови.

  Організатори відновленої української збройної сили добре розуміли цю традицію і за прикладом запорізьких козаків підпорядкували під покров Матері Божої своє вояцтво. Таким чином ще раз зв'язано перервану нитку українських військових традицій у безпосередню духовну злуку. Вояцтво УПА, зі своїм головним командиром, генералом Тарасом Чупринкою, визнало себе військом християнської України, яке веде боротьбу за християнську українську державу проти безбожницької Росії та інших наїзників.

  Цю традицію передав нам і Тарас Шевченко, зокрема своєю поемою про іржавецьку Божу Матір. Коли запорожці під тиском переважаючих московських сил мусіли відступити з Хортиці у Крим, тоді вони, крім зброї, нічого іншого з собою не взяли, а тільки ікону Божої Матері зі своєї січової церкви. І під жорстоким володінням кримського хана, який не дозволив їм на новому, чужому їм, місці збудувати церкву, вони зберігали цю ікону в спеціяльному наметі посеред свого табору, куди не ступала татарсьне нога. Повернувшись у рідні сторони, запорожці передали свою ікону для храму в Іржавці. Як пише Шевченко, "там вона й досі плаче за козаками".

  Головне командування УПА та її політичне керівництво - УГВР - своїм декретом з 30 травня 1947 року про назначення Свята Покрови Днем УПА, символічно перейняли цю запорізьку ікону з усіма її традиціями, благословеннями і вірністю для справи українського народу. Ми відзначаємо це рішення схвально і вдячно, бо воно нагадує нам наші власні обов'язки національно-духовного і національно-збройного характеру. Нашим завданням, як носіїв українських духовно-релігійних традицій, було і є плекати цей звичай і передавати його нашим нащадкам.

  При тому треба зазначити, що вояки УПА ніколи не ждали якогось чуда для себе за свою глибоку віру і не сподівалися, що Матір Божа своїм покровом захоронить кожного з них від ворожої кулі, від рани чи від смерти. Ні, вони добре знали долю повстанців і сприймали всі труди й небезпеки войовників за самостійну Україну з правдивою вірою: хто виконує свій обов'язок, хто кладе своє тіло й душу за своїх друзів, той буде спасенний, бо це найвищий доказ християнської та національної любови.

  В національно-збройному аспекті Свято Покрови й УПА повинно бути своєрідним прожектором, який освітлює нам усім шлях у темряві чужого світу та в непролазних хащах сучасної дійсности в Україні, де на кожному кроці помічається антиукраїнський характер живої та аґресивної сьогодні совєтської спадщини. А це значить: не вистачає покладатися тільки на ласку Божу і заступництво та покров Матері Божої - нам треба плекати військову думку і в кожному десятилітті готувати нові кадри військово вишколених молодих людей. Ще так недавно речники Москви і совєтського Кремля - у своїй пресі, в радіомовленні, у телевізії, на міжнародніх трибунах - постійно висміювали українські військові традиції і державницькі прагнення. У спеціяльних книжках українською та чужими мовами вони таврували українську збройну боротьбу за незалежність немов якийсь бандитизм.

  Під впливом тієї пропаґанди в нашому суспільстві зродилися полемічні суперечки про доцільність боротьби за вільну українську державу. Постали спроби психологічно роззброїти українців так, як їх було роззброєно перед Першою світовою війною. Тоді наші предки в російській та австрійській імперіях повірили фальшивим мудрецям-книжникам, що, мовляв, українцям досить буде зберігати свою мову, свій побут і розвивати свою культуру. А в той час інші поневолені народи наполегливо готували свої політичні та збройні кадри.

  Не прийнявши як слід ідей Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки, наші предки не зрозуміли того, що в першій мірі власна збройна сила визволяє народ із неволі. Тому в роки 1917-21 українцям не вистачило снаги для боротьби проти декількох наїзників.

  До ґрона молодих українських патріотів, які розуміли цю помилку предків і хотіли запобігти її повторенню, належав Роман Шухевич. Вже з ранньої молодости він вивчав військове діло і революційні методи боротьби та врешті очолив визвольні змагання українського народу як генерал Української Повстанської Армії Тарас Чупринка. Бути тоді генералом і головним командиром УПА на ділі означало бути ворогом тієї міжнародньої системи, що її спільно будували Москва, Лондон і Вашінґтон.

  Під його керівництвом УПА остаточно оформилася в загальноукраїнську збройну силу, складену з українців різних областей, людей різних політичних переконань і релігійних віровизнань. В УПА плечо-в-плече воювали члени ОУН, добровольці-патріоти, колишні вояки українських національних армій, члени піввійськових чи спортивних формацій, як Січ, Сокіл, Луг і Пласт. Не бракувало в лавах УПА і деяких неукраїнців - наприклад жидів, нащадків польсько-українських родин, казахів, узбеків та інших націоналів, які перейнялися ідеєю відвоювання волі Україні.

  3 ініціятиви ОУН і Головної Команди УПА в липні 1944 року постала Українська Головна Визвольна Рада, як представництво діючих тоді на території України політичних сил. Ця установа оформилася і діяла головно завдяки участі в ній керівних членів революційної ОУН. Учасники УГВР з-поза ОУН теж дали видатний вклад тоді, коли такої підтримки було потрібно і того їхнього внеску ми не сміємо забути. Але не забуваймо і того, що весь тягар безпосередньої визвольної боротьби та зберігання тієї верховної установи завжди несли на своїх плечах переважно члени ОУН. Завдяки тій цілеспрямованості революційної організації, УГВР могла успішно виконати своє головне завдання, а саме: відновити незалежний політичний голос занімілої тоді української нації, так усередині совєторосійської імперії, як теж на міжнародніх форумах вільного світу.   Президентом УГВР обрано Кирила Осьмака; м. ін. Видавництво Літопису УПА присвятило йому нещодавно виданий 41-ий том своєї основної серії. Головою Генерального Секретаріяту обрано Тараса Чупринку. За безпеку не лише цього скликання представників українських земель і політичних середовищ, але й дальшої діяльности УГВР відповідали вояки УПА.

  Хто ж насправді були ці вояки УПА, яких з пошаною і вдячністю згадують свідомі українці на рідних землях і в діяспорі? Нехай ніхто не думає, що вони прийшли на світ героями, або належали до спеціяльної породи людей. Ні, це були переважно звичайні молоді хлопці й дівчата, чоловіки й жінки, які виростали під жорстокими окупантськими режимами, спостерігали, чи й зазнавали, переслідування та кривди, а в душах їхніх наростав гнів і бажання відплати ворогам - за кров, за сльози, за руїну. Все таки вони напевно мали нормальні людські бажання жити, працювати, втішатися своїми родинами, чи зустрічатися зі своїми милими і плянувати своє майбутнє. Але на поклик Батьківщини вони не завагалися станути до боротьби в рядах своєї визвольної армії.

  Тисячі й тисячі їх склали найвищу жертву для обраної ідеї - своє життя, залишивши по собі школи незакінчені, книжки недочитані, молитви недомовлені, пісні недоспівані, кохання нерозцвілі, подружжя незав'язані, почуття непережиті, думи недодумані, надії нездійснені. Тому не треба дивуватися, коли опечалені батьки й матері, сестри і брати, жінки й осиротілі діти та засмучені наречені ставили і може ще й досі ставлять болюче запитання: чи українська збройна боротьба, з її великими жертвами в людях, виправдала себе?

  Ось після однієї доповіді на Свято Державности підійшов до доповідача старший чоловік і сказав: "Я знаю, що в 1918 році треба було воювати за українську державу, і я воював за неї і згодом розказував про це своїм дітям. Але скажіть мені, чи треба було того, щоб мій єдиний син загинув 1948 року в лавах УПА? Совєтські видання називають таких, як він, "вислужниками іноземних імперіялістів, буржуазними націоналістами, бандерівськими бандитами", а в наших газетах на еміґрації теж дехто пише, що боротьба УПА була недоцільна... Скажіть мені, - просив той батько, - невже мій син загинув безпотрібно?"

  Зваживши все на терезах розуму й досвіду, ми мусимо сьогодні дати ось таку відповідь тому батькові і всім іншим, які втратили своїх рідних у повстансько-революційному русі:

  Ваші сини й дочки віддали своє життя за чесну українську справу під керівництвом чесних, безкорисливих провідників. Головнокомандувач УПА, генерал Тарас Чупринка, це лише найяскравіший приклад української готовности до самопожертви. Від своїх вояків він ніколи не вимагав нічого такого, чого б сам не виконав. Його друзі-дорадники щиро заохочували його перенести свою головну квартиру за кордон і з безпечного місця на еміґрації керувати визвольною боротьбою в Україні. Саме так у минулому й сучасному робили керівники інших визвольних рухів. Його відповідь завжди була коротка і ясна: "Свого народу і рідної землі ніколи не покину!" І так, "минаючи тропу розлук, зостався, щоб зазнати хресних мук", як писав поет Юрій Клен.

  Історія знає багато прикладів, коли генерали реґулярних армій сильних держав, з власними ресурсами і законним авторитетом, заламувалися в менш трагічній обстановці війни. Але головний командир УПА - повстанської армії, яка не мала будь-якої допомоги з-за кордону - не залишив своїх вояків. Навпаки, він організував і збройну, і політичну боротьбу проти другої найпотужнішої великодержави того часу - совєтської Росії та її союзників.

  Якщо головного комаидира УПА переслідували вороги, шукали за ним, землю розривали, людей підкупляли, дітей залякували, допитували і навіть убивали та врешті оточили його в Білогорщі біля Львова і після тяжкого бою вбили 5 березня 1950 року, то й кожний вояк УПА повинен був знати, яка доля може ждати його самого. Ваш син, батьку, мамо, так само розумів свій обов'язок супроти нації, він добровільно вирішив залишитися зі своїм командиром і взяти на себе саможертовний хрест боротьби.

  Ваші рідні були вояками реґулярної української армії, що звалася УПА. Вона була реґулярна своїм вишколом, дисципліною, досвідом і свідомістю кожного вояка, за що він воює. УПА поділялася на рої, чоти, сотні, курені та мобілізаційні округи. Була в неї власна система постачання, медична і духовна опіка. Вона мала свій Головний Штаб, який за свою роботу відповідав перед верховним політичним керівництвом - УГВР.

  Українські народні маси розуміли вартість УПА, яка в першій мірі обороняла населення перед ворожим насильством та всіляко підтримували її. Чужинні військові та політичні дослідники визнають, що та підтримка мусила бути масова, щира і реальна, бо інакше повстанська структура не витримала б ворожого тиску навіть півроку. А тим часом УПА та революційна система воюючої України протривали десять років!

  На жаль, не справдилися надії керівників ОУН і УПА на совєтсько-американський конфлікт, який допоміг би відродити державність України. Вояки УПА мусіли розраховувати тільки на власні сили і своєю жертовною геройською боротьбою доказали чи не єдиного в історії людства подвигу - вони вели збройний змаг з окупантами иа протязі десяти років, виконуючи 14 з половиною тисяч збройних акцій, в яких загинуло 30 тисяч представників комуністичного режиму і військовослужбовців.

  Однак ще більшою шкодою від шкоди в людях і матеріялі була морально-політична шкода, що її українські борці завдали Москві. Майже всі народи Совєтського Союзу побачили, що Москві таки можна протиставитися, якщо є справжні патріоти, організовані у визвольний рух із власною самостійницькою концепцією і живим зв'язком з народніми масами. Хоча Москва всілякими способами затаювала той український опір, а зокрема заперечувала його державницький характер, називаючи нашу повстанську армію "бандерівськиии бандами", то все ж таки вісті про дії ОУН та УПА досягли також людей у країнах Заходу. Ці вісті підтвердили, що українське державницьке питання живе і що окупант України залишається тільки окупантом, а не законним власником української території.

  Жертви, які виникли внаслідок боротьби УПА проти ворогів, не були ані надто великі, ані даремні. На основі архівних документів можна обрахувати, що від 1944 до 1958 року в західних областях України від комуністичних репресивно-каральних структур потерпіли майже 500 000 осіб. У тому числі вбито понад 153 000, заарештовано понад 134 000, вивезено за межі України понад 203 000 осіб. Це, здається великі втрати і за них болить і завжди болітиме наша збірна душа. Але тільки порівняймо: від штучно створеного совєтського голодомору 1932-33 років, в мирний час, загинуло понад 7 мільйонів українців. А ще до того сотні тисяч загинули в арміях Австрії та царської Росії. А безчисленні тисячі українців, які проляли свою кров як вояки і слуги Кремля в Другій світовій війні - "не за Україну, а за її ката" - Сталіна.

  Порівняно з тими багатомільйоновими даремними втратами, загибель вояків УПА, бойовиків ОУН і цивільних патріотів - це дуже скромна жертва за всі ці національні прибутки, що їх отримав наш народ.

  На подвигах тих борців під наказами генерала Тараса Чупринки і провідника Степана Бандери грунтувалася політична діяльність української еміґрації. Завдяки цій боротьбі наша еміґрація спромоглася відкрити Україні двері у світ. Україна та український народ стали незаперечним фактом у політичних і наукових міркуваннях Заxоду.

  Систему і форми української визвольно-революційної боротьби вивчали військові та політичні діячі багатьох держав, з В'єтнамом і Китаєм включно. Усі вони визнали, що це вперше в історії совєторосійської "тюрми народів" якась національність зважилася дати бій Москві та вперше зламала силу московського терору - силу московського страху.

  Адже навіть після того, як довелося припинити збройні форми боротьби в Україні, ідея тієї боротьби не завмерла, а навпаки - вояки УПА та бойовики ОУН цю свою ідею - українську віру в перемогу людини над системою - понесли у тюрми, концтабори і на примусові поселення в зонах архіпелагу ҐУЛАҐ. Їм довелося обороняти гідність людини і право свого народу на державну незалежність у нетрях московської імперії, де людину перетворювано в московського раба.

  Як свідчать численні чужинці - мадяри, італійці, німці, словаки, жиди, які вирвалися з того пекла, то саме українські патріоти єдині спромоглися викресати з себе іскру людяности і не дозволили Кремлеві перетворити себе у совєтських півлюдей.

  Ставши формуючим чинником у концтаборах Росії, ті українські патріоти повернули Україні давнє  чесне ім'я. Ось чому народи країн Заходу почали уважніше прислухатися до голосу української політичної еміґрації, а українське питання актуалізувалося, як одне з важливіших питань сучасного людства.

  Тільки на тлі збройно-політичної боротьби патріотів з-під стягу генерала Тараса Чупринки і Степана Бандери можна розсудливо оцінити і пізніші прояви опору в Україні. Там, буквально з крови народу, виросли молоді люди, які теж не захотіли бути московськими вислужниками, чи офіційними совєтськими людьми. Вони з усних розповідей знали про минулу боротьбу, вони читали твори українських мислителів і підпільних авторів. Все це якоюсь мірою віддзеркалюється в писаннях і заявах Дзюби, Калинця, Караванського, Лук'яненка, Мороза, Осадчого, Чорновола та інших. Немає сумніву, що їхній опір нелюдській системі поневолення причинився до розпаду тієї системи і встановлення незалежних держав із колишніх підневільних республік, а між ними й самостійної України. При тому треба підкреслити, що велику помилку роблять ті люди, які висувають твердження, що, мовляв, Україна здобула незалежність без боротьби і без жертв у людях. Ні, шлях до волі промостили воїни і командири УПА, рясно окропивши його своєю гарячою кров'ю. Цього ми ніколи не сміємо забути, як і не можемо припинити наших домагань, щоб уряд України врешті визнав УПА воюючою стороною і дав тим небагатьом ветеранам, які ще залишилися в живих, відповідний статус і забезпечення.

  Своєю посвятою воїни УПА зберегли честь України - нашу честь. Тому попросім присутніх у залі ветеранів УПА встати, щоб ми схилили перед ними голови і щедрими оплесками заявили свою пошану і вдячність для них.

  Після розпаду совєтської імперії і встановлення незалежної Української Держави відкрився доступ до архівів, де збереглися документи і матеріяли, що стосуються ОУН і УПА. Редактори Літопису УПА у новій серії, т.зв. Київській, у співпраці з Інститутом української археографії та джерелознавства Національної Академії Наук України, з Державним комітетом архівів України та з Центральним державним архівом громадських об'єднань України - видали до цього часу 5 томів документів під загальним заголовком: «Боротьба проти УПА і національного підпілля 1943-1959». Це директивні або інформаційні документи Центрального Комітету Компартії України, обкомів партдї, НКВД і МҐБ. Вони, м. ін. висвітлюють ролю і місце партійно-державних і репресивно-каральних органів у боротьбі проти українського повстанського руху, розкривають методи цієї боротьби, а також містять інформації про розмах цього руху та етапи його розитку.

  Ці документи також виводять на денне світло диявольський підступний плян Москви дискредитувати боротьбу революційного підпілля в очах населення. Вже від 1944 року були створені горезвісні спецгрупи, які чинили жахливі насильства над цивільним населенням під виглядом українських повстанців. Члени цих спецгруп, до яких на початковій стадії входили переважно представники червоних партизанських загонів, проходили спеціяльний інтенсивний вишкіл - вивчали озброєння, одяг, відзнаки, поведінку і навіть мову повстанців, щоб легше було обманювати населення. Вже 30 червня 1945 року в західних областях України під виглядом бандерівців діяли 156 спецгруп із загальною кількістю учасників - 1783 особи. Вони в звірський спосіб вимордували тисячі мирних жителів, а комуністична пропаґанда приписувала ці злочини "бандерівським бандам", щоб таким чином підірвати довір'я населення до вояків УПА і цим нанести шкоди визвольному рухові.

  На жаль, доводиться ствердити сумний факт, що також на еміґрації деякі люди зловилися на гачок цієї підступної ворожої пропаґанди і повторювали цю московську єхидну брехню. Їм усім варто познайомитися із персональними звітами членів цих спецгруп про їхню ролю в тому ганебному пляні Москви.

  А нам усім - не лише сьогодні в б2-і роковини повстання УПА, аде й кожночасно - треба заявляти нашу пошану для геройських воїнів і командирів рідної армії і цю пошану передавати нашим нащадкам. Рівночасно ми повинні оживляти свою віру в українську справу почуттями зв'язку з вояцтвом УПА і їхніми бойовими друзями з ОУН та завжди підтримувати їхню і нашу єдину незмінну мету - відвоювати, зберегти і розбудувати незалежну суверенну Українську Державу на всіх її історичних землях. Таким чином капітал української крови, пролитої на бойовищах України в боротьбі проти чужоземних наїзників, ніколи не пропаде.

  Дозвольте закінчити словами повстанської пісні на честь полеглих героїв:

Тихо спіть, лицарі -
Ви усе віддали
За свободу і честь України:
Юних днів мрії-сни,
Сподівання ясні -
Ви зв'ялили в ім'я Батьківщини.

Як герої жили,
У борні полягли,
З ворогами змагались жорстоко.
Майорів гордо стяг
В ваших дужих руках -
Ми несем його далі високо.

Ми з ворожих сердець
Вам складемо вінець -
Не присхне ваша кров непомщена.
Присягаєм на кров:
Батьківщина з оков
Мусить бути навіки спасена!

Оркестр «Трембіта» (художній керівник Моїн Госейн) Гурт «Львівські музики»: Богдан Жовтуля, Тарас Тимошенко, Володимир Ковальчук, Іван Мазур
Дитячий гурток «Діти Богородиці» під мистецьким керівництвом Марійки Чолій Голова осередку Спілки Української Молоді у Монреалі Орест Гуменний

Врочисті збори закрив Голова осередку Спілки Української Молоді у Монреалі Орест Гуменний. На закінчення свята всі присутні заспівали національний гімн України.

Світлини: Андрій Борис

http://quebec-ukraine.com/news/ev/2004_sviato_upa.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X