Новини
28.04.2006 Одне свято і два праздніка

Ігор Удовиченко, Молодіжний Націоналістичний Конгрес

Будь-хто, заглядаючи до календаря, може побачити декілька дат, виділених червоним кольором, що припадають на кінець квітня – початок травня. Чи часто ми намагаємось осягнути глибину їх значення і символіки, чи просто радіємо черговим вихідним?

23-го квітня віруючі усіх церков Східного обряду святкували світле Воскресіння Христове. Мало хто сумніватиметься в істинній величі цього свята з великої літери. Христос воскрес і дарував визволення від гріха людству. Христос воскрес, даючи світлу надію усім-усім, незалежно від поглядів чи етнічної приналежності. Державність цього дня для України не може викликати сумнівів. Українці – християнська нація, яка залишається нею більше тисячі років. Саме Віра Христова змогла об‘єднати полян і древлян, тиверців і уличів і ще десятки східнослов‘янських племен у могутню державу славних русичів. Віра, як і надія, помирає тільки з самою людиною. Про це промовисто свідчить трагічна оборона Десятинної церкви від монгольських завойовників. З вагою Християнства мають рахуватись усі – від язичників до запеклих атеїстів – хоча б з тієї причини, що віра в Ісуса Христа об‘єднує мільярди людей по всій планеті і є фундаментом Європейської цивілізації.

Разом зі святковою радістю не втрачає актуальність низка проблем, які прийнято традиційно приписувати до релігійної площини. Особисто для мене було досить символічно побачити біля церкви Московського патріархату бабусю, яка загортала запашні паски у газету «Комуніст» з величезним портретом Ілліча «на чолі». Одразу згадались розповіді свідків винесення лику священномученика Йосифа (Віссаріоновича) з одного з храмів Києво-Печерської Лаври. Того ж вечора пощастило натрапити на натовп молодиків з пляшками пива, один з яких привітався фразою «Христос воскрес!», яка далася йому з неймовірними зусиллями. Як бачимо, представники «прогресивної» молоді добре обізнані з багатовіковим обрядом святкування Великодня...

Переходячи до серйознішої проблематики, не можемо не згадати питання розколу українського православ‘я. Здається, для президента воно розв‘язане раз і назавжди. Пропаговане ним «об‘єднання» під маркою Київського патріархату у досвідченої людини може викликати або сміх, або сльози. Адже КП є проектом, який не має жодного історично-духовного підґрунтя (на відміну від Української Автокефальної Православної Церкви), залишаючись одним з інструментів впливу на маси влади Києва. «Добре, що хоч не Москви!» – єдиний аргумент, який традиційно наводиться. В той же час небіж Віктора Ющенка, маючи міцні зв‘язки з «помаранчевим» губернатором Арсеном Аваковим, зробив (і ще зробить) чимало для розвитку церков Московського патріархату на Харківщині. То про яке об‘єднання православних можна говорити? В жодному разі тут не можна застосовувати формулу «краще погано, ніж нічого».

Оминаючи тему відзначення дати 22-го квітня (дня народження „вождя світового пролетаріату”) в силу її затьмарення святом Великодня, перейдемо одразу до двох найважливіших травневих «праздників». Адже назвати святом (від слова «святий») ні «День солідарності трудящих», ні «День Перемоги» язик не повертається.

Відомо, що 1 травня, як дата братання пролетаріату, бере свій початок у Чикаго кінця XIX століття. Проте у більшості людей, які пережили застійні часи, цей день календаря асоціюється лише з іменами Клари Цеткін, Рози Люксембург, Карла Лібкнехта та інших. Справді, події в Німеччині кінця 1918 року для нас куди важливіші за криваву історію Української Народної Республіки тих часів. Судіть самі: 1 травня – державне «свято», а скажімо річниця проголошення тієї самої УНР III універсалом – ні.

Куди страшнішим є ґвалтування мізків (особливо молодих) так званим «Днем Перемоги». Весь цивілізований світ згадує в цьому ключі (але аж ніяк не святкує) дві історичні дати – 8 травня 1945 року як день капітуляції гітлерівської Німеччини і 2 вересня – день офіційного завершення Другої світової війни. Жодна думаюча людина не може приймати пояснення, які ми чуємо навіть з боку представників верхівки української влади, мовляв треба віддати шану ветеранам радянської армії. Адже за їхніми спинами йшли чисельні загони НКВС – ті самі, які за два роки страшного голодомору знищили більше десяти мільйонів українців, нащадки яких тепер сплачують підвищену пенсію для щасливої старості колишніх чекістів. Спитайте у бабусь чи дідусів, яким прокляттям на кілька поколінь було звання жителя окупованої території чи ще більше – колабораціоніста. Святкувати перемогу більшовицької армії – все одно, що святкувати перемогу тиранії над цивілізованим світом, перемогу варварства над культурою. Для майбутніх поколінь України справжніми героями тої війни залишаться тільки ті, хто, наперед знаючи про власну приреченість, зі зброєю в руках захищали рідну домівку від обох окупантів – коричневого і червоного. Проте влада (яку ми любимо називати демократичною) про це не часто згадує. А ось найбільше «просунувся» телеканал «Інтер», запустивши документальний серіал про події так званої «Великої Вітчизняної». Глядач тепер зможе дізнатись про славетні перемоги цитую „нашої армії під Сталінградом і Курськом”. А ось про сумнозвісні українські кавалерійські полки під Москвою – ні слова. Ті самі полки, які з шаблями у руках пускали на німецькі танки... Чи не логічне продовження геноциду українців (до того ж молодих)? Саме такими «героїчними сагами» годує дітей українське телебачення в той час, коли Москва в черговий раз офіційно відмовилась взяти на себе вину за голодомор 1932-1933 років.

Говорячи про проблему актуальності травневих «праздників», не можна бути надто радикальними. Адже той, хто бажає все розставити на свої місця, відновивши історичну справедливість, не зветься радикалом. Зовсім інше питання, чи вважати розумово здоровими людей, які так самовіддано захищають «світле радянське минуле».

http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=765

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X