Новини
01.05.2006 РЕПРЕСОВАНІ СВЯЩЕНИКИ МИРГОРОДЩИНИ

Серед миргородців, які за сталінських часів зазнали безпідставних репресій, були й служителі церкви. Протягом тривалого часу писати про священиків узагалі за6оронялося, а надто про тих, хто зазнав утисків з боку радянської влади. Після реабілітації частина прізвищ цих людей відкрилася, але відомі ще далеко не всі.

Священик Павло Семенович Верещака (народився близько 1882 року) приїхав до Миргорода на початку 30-х років і став служити в Успінському соборі. До цього вони з дружиною Олександрою Яківною вчителювали. Отець Павло володів прекрасним тенором, грав на бандурі, скрипці, гітарі. Коли репресивний маховик почав знищувати церковнослужителів, П.С.Верещака, відчувши навислу над собою загрозу, в 1936 році переїхав до Луганська, де теж служив священиком. Але нещастя уникнути не вдалося. 1937 року його заарештовано. Реабілітований він лише посмертно. Є посвідчення, що помер о. Верещака в місті Шахтах Ростовської області в 1940 році. Його рідня живе сьогодні в Миргороді.
Каральні органи найдужче лютували щодо тих, хто був прихильником усього українського. Саме таким був священик Воскресінської церкви Миргорода о. Симон Явтуx-Павличевський. Він прибув до Миргорода на початку 20-х років, маючи за плечима 40 літ життя. Його знали як полум’яного оратора, просто таки трибуна. Високий, кремезний, він виголошував свої проповіді в церкві жагуче, ніби промовець на площі. Лейтмотивом у них звучало відстоювання інтересів України, українських духовних цінностей. Безмежно відданий цій справі, о. Симон зробив Воскресінську церкву українською автокефальною, потім перейшов до Троїцької церкви, яку теж навернув до автокефалії. У ті роки в Миргороді до УАПЦ більше схилялася молодь, аніж люди похилого віку. У 1923 році о. Симона заарештувала ЧК.
Подальша його доля губиться у мороці сталінських десятиліть. Одні миргородці стверджують, що у 30-х роках він був знищений. А Т.В.Козакова повідомляє, що бачила о. Симона в Миргороді ще раз близько 1940 – 1941 років, коли той відвідав Успінський собор і мав розмову з її чоловіком Василем Лузаном. Розповідав, що живе в автокефальному монастирі, уже посвячений у єпископи.
У Миргороді й сьогодні мешкають онуки місцевого священика Панаса Петровича Ляхна. За походженням він козацького роду, із села Великих Сорочинців. Учителював і священствував по селах Миргородщини, служив у церкві Іоана Богослова на Личанці. Як і багато інших, зазнав репресій, відбував покарання на Соловках. Десь у 1938 році повернувся додому, і то лише через те, що на “острівному курорті” був спаралізований. Помер у Миргороді близько 1943 року. Похований на Личанському цвинтарі, але його могилу по війні родичі вже не знайшли.
Схожої долі зазнав священик миргородської церкви Іоана Богослова Леонтій Миронович Кузьменко (нар. 1885 р.). Він теж потрапив під безжальне колесо сталінщини. У 30-х роках “чорний ворон” приїхав і по нього. Відбувши покарання, хворий, знесилений, він повертався до рідного Миргорода, але не доїхав, помер на Донбасі.
Як свідчать списки реабілітованих, опубліковані в місцевій пресі 1990 року, серед репресованих був Іван Іванович Воскобійник (1900 р.н.), який служив священиком Воскресінської церкви Миргорода після Симона Явтуx-Павличевського. Незважаючи на те, що в 30-х роках він уже не служив у церкві, а був обліковцем маслозаводу, його було заарештовано й розстріляно 2 червня 1938 року.
Разом із Воскобійником того самого дня були страчені П.Гиренко і Я.Імшенецький. Панас Варфоломійович Гиренко, який народився 1875 року в Миргороді, у 30-х роках служив священиком у селі Диканьці. Яків Кіндратович Імшенецький (1858 р.н.) лише походив із сім’ї священнослужителів Чернігівської губернії й навчався в духовній семінарії, але не служив у церкві. Він був статистиком і публіцистом, громадським і кооперативним діячем, у 1893–1897 роках працював податковим інспектором у Миргородському повіті.
Всі троє – Воскобійник, Гиренко й Імшенецький – були звинувачені за груповою справою, яку сфальсифікував НКВС, – так званою справою “Полтавської фашистсько-повстанської організації церковників”. Вони були засуджені з конфіскацією майна й розстріляні. Всього в цій справі постраждало 37 осіб.
Не обминула лиха доля і священика Троїцької церкви м. Миргорода Всеволода Богдановича, після арешту він більше не повернувся до рідного міста.
Миргородець Федір Бакало служив священиком у Решетилівці. Він багато років відсидів лише за один “гріх” – за належність до священицького сану. Подальша його доля пов’язана з Північним Кавказом. Помер і похований у Нальчику в 1971 році.
Відомо і про деяких священиків із сіл Миргородського району. Отець Іван Антонович Бабич народився 1876 року в селі Хомутці. Був ієреєм Покровської церкви у Грем’ячій. У страшному 1937 році шістдесятилітнього панотця забрали, звинувативши в “антирадянській діяльності”. У Миргороді нині проживає його пасербиця.
Були репресовані також священики Вознесінської церкви села Зуївців Анатолій Іванович Підгорний (нар. 1879 р.) та отець Нектарій і священик із села Черевків Павло Маркович Пірко (нар. І874 р.). У травні 1938 року був розстріляний священик села Шарківщини Василь Васильович Артамонов (1880 року народження).
Названі імена – це далеко не повний перелік мучеників за віру на Миргородщині. Сподіваємося, що вдасться повернути із небуття й інші прізвища.


Людмила Розсоха, заступник директора Миргородського краєзнавчого музею, член Миргородської міської організації Народного Руху України та Миргородської міської організації Всеукраїнського товариства „Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка
Стаття розміщена в книзі: Л.Розсоха „Миргородська старовина”

http://www.prosvita.poltava.ua/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X