Новини
03.05.2006 Жива і вічна душа народу

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово
 
На Донбасі (та й чи тільки!)... одна усна заява батьків —
і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків.
Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами?
Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.
Із листа Василя Стуса до Андрія Малишка,
депутата Верховної Ради УРСР, від 13 грудня 1962 р.


ЯК ЧАСТО вони повторюють: «так історічєскі сложілось». Склалося, справді, історично. Але чи хіба само по собі? Хіба не з волі (свавілля) Олексіїв, Петрів, Єлизавет, Катерин? Найглибший і найоб'єктивніший наш аналітик Тарас Шевченко всі наступні лихоліття України, усі її найтяжчі національні катастрофи й трагедії пов'язує з переяславською поразкою 1654 року. Це першопричина тієї жахливої фізичної й духовної чорнобилізації, кажучи сучасною мовою, яка спіткає українців після Богдана.

Саме з ініціативи Богдана почалася в Україні московська присутність. Царським наказом від 20 січня 1654 року «по челобитию гетмана» було призначено в Києві воєводою князя Куракіна з трьохтисячним військом. Та вже через три роки воєводи з царськими військами були не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині (Див.: Олена Апанович. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.: Ватра, 1994. — С. 80).

Оцінюючи становище, у якому опинилася пост-Богданівська Україна — велика фізична й духовна руїна, — Шевченко гірко докоряє Хмельницькому:
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже…

Після полтавської трагедії 1709 року московська військова присутність в українських містах подесятерилася. Московська влада, грубо ламаючи одвічні українські традиції, почала відбирати від українців органи самоуправління, ненастанно насаджуючи свої кадри. Перебираючи до своїх рук промислове виробництво в Україні, Московщина запровадила практику примусового переселення українських спеціалістів на свої терени. Так, у ХVIII столітті в Московщину було вивезено силоміць найкращі ткальні разом з майстрами. У такий же спосіб було підірвано в Україні скляний та порцеляновий промисли, а також цукровий, виноградний, тютюновий тощо.

Практику білих асиміляторів непорівнянно удосконалили асимілятори рубіново-охрові. Тільки за сорок радянських років в Україну переселилося більше шести мільйонів росіян. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ЦК ухвалив постанову, якою передбачалася масова заміна керівних кадрів в Україні, — це постанова від 14 березня 1932 року. Її виконання було доручено П. Постишеву. Вже через десять місяців цей кремлівський опричник звітував: із 120 тисяч членів і кандидатів КПУ виключено 27,5 тисячі. Він привіз із собою 13 тисяч «московських кумів» — на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів та інші ключові посади. У такий спосіб було «зміцнено» 643 політвідділи, 202 політвідділи радгоспів (Правда. — 1933. — 24 листопада).

Недремне око Кремля особливо пильно стежить за Україною в голодні роки: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947… Аякже, момент! Саме час заселяти вимерлі українські міста та села вихідцями з Росії! Наведу уривок із листа Й. Сталіна до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року — листа, мало кому відомого навіть з істориків, а не тільки широкому загалові.

«…Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть кепські. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловились проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших районах справи, як стверджують, не кращі. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того щоб керувати районами, Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужности піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ДПУ. Реденсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна.

Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура на Україні у кілька разів сильніша, аніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) засіло немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії, проти партії. Найгірше ж те, що українська верхівка не бачить цих небезпек.

…Поставити собі метою перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР, у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». (Цитований лист разом з іншими листами Сталіна до Кагановича (більше 800 листів) зберігається у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ), у фонді Л. Кагановича (ф. 81, оп. 3). Додаток до «Независимой газеты». — 2000. — 1 грудня. Переклад мій. — І. Ш.)

Зрозуміло, що кремлівський Змій Горинич не проминув пожерти і С. Косіора, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 року, генерального секретаря ЦК Компартії України у 1928—1938 роках, і В. Чубаря, голову Раднаркому України в 1924—1934 роках, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1935 року, і С. Реденса, у 1931—1933 роках повноважного представника, голову Управління ОДПУ України.

Москва-Кремль, що й казати, таки «виправили» становище в Україні. Із трибуни ХІІІ пленуму Виконкому Комінтерну (відбувся в грудні 1933 р. під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосипа Ароновича П'ятницького) звучало переможно й тріумфально:

«24 січня 1933 р. Центральний комітет ВКП(б) прийняв історичне рішення про зміцнення керівництва ЦК КП(б)У і вирішальних областей України. Це рішення, посилка на Україну секретаря ЦК ВКП(б) т. Постишева, посилка незадовго до цього одного із наших видатних (! — І. Ш.) працівників у галузі сільського господарства т. Хатаєвича, повернення на Україну у ролі голови ДПУ т. Балицького, який багато років спеціалізувався на боротьбі з українською контрреволюцією, бойова мобілізація більшовиків України і насамперед конкретне повсякденне керівництво ЦК ВКП(б) і т. Сталіна, велетенська допомога, надана Україні ЦК ВКП(б) і союзним урядом, привели до того, що протягом якихось 9-10 місяців становище на Україні істотно поліпшилось. План хлібоздачі в 1933 р. виконано достроково — 6 листопада. Так рано Україна його ще ніколи не виконувала) (ХІІІ пленум ЦККИ. Стенограф. отчет. — М., 1934. — С. 112).

Було б із нашого боку дуже великою несправедливістю, якби ми не звернули увагу на старання «видатного працівника сільського господарства» Менделя Хатаєвича. Ось як оцінив цей «видатний аграрій» хід та особливості хлібозаготівель в Україні: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Цей рік (1933-й. —І. Ш.) став випробуванням нашої сили і їхньої витривалости. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" (Див.: Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1991. — С. 360).

Та придивімося до постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 року. Саме нею припинено українізацію, яка почалася було у двадцятих роках. Уже на другий день, 15 грудня 1932 року, цю імпер-шовіністичну постанову продублювали Сталін та Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам раднаркомів, край- та облвиконкомів. Телеграма вимагала терміново припинити «українізацію» не тільки в Україні, а й у районах СРСР, де компактно проживали українці: Кубань (І млн українців), Курська область (1,3 млн), Воронезька (1 млн), Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).

Московська влада зобов'язала партійне керівництво цих регіонів перевести всі україномовні газети, друк, видання на російську мову й до осени 1938 року підготувати перехід шкіл до викладання на російську мову. Жертвами цієї постанови стали не тільки школи українські, а й школи національних меншин: їх попереводили на російську мову викладання. Нагадаємо, що на 1930 рік в Україні працювала 21 тисяча національних шкіл, в тому числі російських — 1600, єврейських — 786, німецьких — 628, польських — 381, молдавських — 141, болгарських — 74, вірменських — 10, грецьких — 16, татарських — 10, австрійських — 3 і т. д. Вони ніскільки не заважали коренізації (українізації).

Ґвалтування неросіян у спосіб етно-психологічного розбою мало цілеспрямований і системний характер. Ось хронологія цього лінгвонасильства.

1938 рік. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

1938 рік. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б) України «Про обов'язкове вивчення російської мови у неросійських школах України».

1978 рік, жовтень. Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

1978 рік, листопад. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР». Колегія Міністерства освіти УРСР, на виконання постанови уряду, наказів Мінвузу СРСР, розробляє заходи, внаслідок здійснення яких з другого півріччя 1980/1981 навчального року почалося вивчення російської мови у перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. При цьому класи, академічні групи з метою поглибленого вивчення російської мови почали ділити на дві групи. Згадали й про досвід білих русифікаторів. Як свідчить в автобіографії О. Довженко, їм, учителям, доплачували до зарплати, «здається, вісімнадцять карбованців — за обрусіння краю». Отож і радянським учителям, як визнала в інтерв'ю «Радянській освіті» (9 грудня 1988 р.) колишній член ЦК КП України, Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, «ставки вчителям російської мови в сільській місцевості було підвищено на 15 відсотків».

1979 рік, 22—24 травня. Ташкент. Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». Повсюдно почалося розширене проведення російською мовою позакласних і позашкільних заходів — піонерських і комсомольських зборів, тематичних вечорів і вікторин, читацьких конференцій та обговорення російськомовних радіо- і телепередач, кінофільмів та спектаклів. Розгорнувся перехід на викладання мовою «старшого брата» усіх предметів у школах, профтехучилищах, технікумах, вищих навчальних закладах.

1983 рік, травень. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

І одразу ж — український дубляж: ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР, Міністерство вищої і спеціальної освіти УРСР у своїх листах ректорам вищих навчальних закладів наполегливо вимагали від них «щорічно встановлювати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою», систематично інформувати про заходи щодо виконання вищеназваних постанов партії та уряду, наказів Мінвузу СРСР та Мінвузу УРСР. Зірвалася ціла заметіль — полетіли з вищих навчальних закладів у Міністерство освіти доповідні з «переліком спеціальних дисциплін», що їх, виходячи з «доцільности», переведено було на російську мову викладання. Широко інформувалося також «Про організацію кабінетів російської мови та літератури». Так московський лінгвістичний примус став перетікати у малоросійсько-вірнопідданську «добровільність»…

 

Іван ШПИТАЛЬ,
письменник

http://www.vox.com.ua/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X