Новини
13.05.2006 Парад "Парад суверенітетів" – так назвали ланцюгове проголошення самостійності наприкінці радянської ери. Союзний центр або безпорадно спостерігав, як блискавично "усихає" ще підвладна йому територія, або робив відчайдушні спроби цей парад розігнати і тим самим пришвидшував час свого власного кінця.

Хотілося б уникнути апокаліптичних порівнянь, але ланцюгове визнання російської мови регіональною у східних областях дещо нагадує, а безпорадність влади це неприємне дежавю тільки посилює.

"Мовне питання", у черговий раз підняте на чергових виборах, мало б так само традиційно затихнути – чи до нових виборів, чи чергового напруження політичної ситуації.

Так було після кожних виборів і так, цілком впевнено прогнозували політологи (зокрема й автор цих рядків), мало статися зараз.

Утім, замість цього після виборів ми побачили цілком несподіване прагнення переможців виборів до обласних та міських рад Сходу та Півдня ... виконати власні обіцянки щодо посилення позицій російської мови. Поведінка цілком гідна (кажу це без іронії, адже виконання даних обіцянок – справа гідна, хоч як би ми до самих обіцянок не ставились), але, повторюю, цілком несподівана.

Про небезпечність невирішених мовних проблем говорили давно і багато. Утім, можливо саме через це, влада призвичаїлася до повного їх ігнорування.

Попередню владу, до речі, "пронесло". Але цю, схоже, "накрило". Причому тоді, коли списати все на попередників уже було б просто смішно: "новий" президент вже відбув на посаді третину свого терміну, повністю змінено владу на місцях та в центрі. Та й вибори, зрештою, відбулися – а значить "нова влада" мала свій шанс замінити представників попереднього режиму на своїх власних – ефективних і правильних.

Але цей шанс, як і багато інших, було змарновано. Тим часом на виклики "мовної суверенізації" влада видає реакції трьох типів.

Перший - тотальний дзен зі сподіванням, що "якось воно саме розсмокчеться" (захисна мантра - "мовної проблеми не існує"). Небезпечність такої стратегії бачимо на прикладі післявиборної ситуації.

Друга реакція – це "стратегія умиротворення". Зокрема, ідея залучити Партію регіонів до формування уряду та керівництва областями та районами Сходу й Півдня для "примирення нації", які лунають від "Нашої України" та СПУ й близькі, схоже, Віктору Ющенку.

Неадекватність обраного засобу меті настільки очевидна, що говорити про це навіть якось незручно. Адже замість проголошуваного "примирення" мешканців Івано-Франківська, Києва та Донецька на основі певного компромісу, влада збирається визнати свою неспроможність говорити з ними напряму, фактично призначивши виразником інтересів певної території Партію регіонів. Продовження такого розвитку подій добре відоме урядом багатьох країн, для яких сепаратизм став основною проблемою внутрішньої політики.

І, нарешті, третій тип відповіді – заклики "рубати з плеча": у відповідь на проголошення російської регіональною мовою "посилити українізацію", змусити ФМ-станції на Сході та Півдні перейти на українську і т.п.

При цьому грізні рішення приймаються (а частіше просто виголошуються без жодних наступних дій) у Києві - без жодних бодай спроб з боку влади пояснити мешканцям Донецька й Сімферополя їх причину, обґрунтованість та легітимність.

Тим часом представники Партії регіонів та інших русофільських та проросійських організацій ефективно "роз’яснюють" дії влади у мовній сфері, ще більше зміцнюючи свій статус захисників проти "націоналістичної загрози з Києва та Галичини".

А погрози Києва "федералістам та сепаратистам" викликали у них спочатку страх, потім – полегшене зітхання й глузливу посмішку, ще трохи - і вони взагалі перестануть звертати на них увагу.

А паралельно з цим в областях Сходу та Півдня спостерігаємо зростання ворожості вже не тільки до влади у Києві, а й до пересічних україномовних громадян – як місцевих, так і приїжджих.

Особливу тривогу викликає становище україномовних громадян Донецька, Луганська, Сімферополя: вони вже давно є меншиною, причому меншиною дискримінованою у власній державі.

З приходом нової влади вони не отримали можливості гарантованих їм Конституцією мовних прав: достатньої кількості шкіл, дитячих садків, газет і т.п. рідною мовою, а натомість можуть ще й опинитися у ситуації реальної небезпеки.

Але чи є ситуація такою вже безвихідною? Як уже не один раз писалося, шлях до зменшення протиріч у мовній сфері починається з кількох достатньо простих речей.

По-перше, у проголошенні реальної рівності у правах україномовних та російськомовних як об’єднуючої ідеї. Та мовна група, яка перебуває у слабшому становищі, повинна отримувати підтримку та преференції.

Зараз такою групою на рівні всієї держави є саме українська, причому на Сході та Півдні – це класична меншина. А значить влада має повне право, більше того, зобов’язана зробити все для підтримки української мови в цих областях.

По-друге, необхідним є роз’яснення змісту мовної хартії, яку зараз обрано для виправдання остаточного витіснення української мови з кількох областей України. Хартія захищає мови, які перебувають в гіршому становищі або взагалі на межі вимирання.

Якщо орієнтуватися не на букву, а на дух Хартії регіональних та меншинних мов, то побачимо: вона вимагає від чиновника Донецької чи Луганської ради та адміністрації, окрім мови, яку він використовує при виконанні своїх обов’язків (а для нього це, без сумніву, російська) додатково вивчити та послуговуватися ще й мовою українською – як мовою значної частини населення, хай навіть і меншості, на його території.

Блискучий аналіз повної неадекватності трактування російської як регіональної мови дав у своїй статті мовознавець Віталій Радчук. Ці переконливі й логічні пояснення мали б звучати від відповідальних представників влади, які коментують рішення обласних рад - президента, гуманітарного віце-прем’єра, міністра культури та туризму. Натомість від влади чуємо малозрозумілі обіцянки "розібратися".

По-третє, чітко мають працювати правоохоронні органи. Неконституційні дії й рішення мають блискавично та фахово оскаржуватися прокурорами у суді. Ті, хто свідомо загострює напругу у державі, розпалює ворожнечу до громадян, які говорять іншою мовою (українською, кримсько-татарською, російською) – має бути свідомим невідворотності покарання.

По-четверте, і найважливіше: усі ці дії повинні супроводжуватися адекватними поясненнями.

Представники держави повинні своєчасно, грамотно та переконливо пояснювати своїм громадянам причини та логіку своїх дій.

У першу чергу, мешканцям тих самих східних та південних областей. Влада повинна налагодити з ними ефективну комунікацію напряму, а не через посередників (що бачимо зараз), знайти спільну мову (зараз вона такої мови не знаходить, навіть переходячи на російську) і розвіяти усі побоювання стосовно "насильницької українізації".

Адже саме ця "фантомна українізація" створює ресурс підтримки для сюрреалістичних закликів "захистити російську мову", що може призвести до повного витіснення саме української мови з українських східних та південних теренів.

Цікаво, що майже все з описаного вище одна розумна людина вже сформулювала ще перед президентськими виборами.

Ось постановка основної проблеми у мовній сфері: "Я щойно проїхав усіма східно- та південноукраїнськими областями, і якщо там десь порушуються мовні права, то радше йдеться про утиски, яких зазнає україномовна громада".

Ось просте і цілком виважене пояснення, чому держава бере на себе завдання допомагати українській мові, і як саме це має відбуватися: "Трьохсотрічні гоніння на нашу мову і багатовікова русифікація дають нам право на пільгові економічні умови для україномовного інформаційного та шоу-бізнесового продукту. І ми це повинні зробити".

І, нарешті, про те, що підтримка української мови не має і в жодному разі не повинна мати на меті витіснення російської мови чи зведення її до рівня мови меншини: "Історичний компроміс двох основних мовних спільнот України полягає в тому, що ми, українофони, визнаємо, що російська мова для нашого суспільства – явище більше, ніж мова національної меншини чи сусідньої держави. А русофони мають погодитися з тим, що українська мова, переслідувана впродовж століть, має право на так звану позитивну дискримінацію – тобто компенсаційно-пільговий пакет".

Ще цікавіше, що ім’я цієї розумної людини – Віктор Ющенко. І це його програмне інтерв’ю ще за рік до обрання президентом.

У чому причина невідповідності "правильних" слів і реальних дій – чи то у поганій пам’яті, чи невмінні правильно розставити пріоритети й приділити бодай трохи часу мовній сфері, чи у браку комунікації з власними спічрайтерами – не так і важливо.

Важливіше інше – загрозливі тенденції мовної ситуації вже не дозволяють трактувати дії влади як безневинне невиконання передвиборчих обіцянок.

Ситуація загрожує серйозними наслідками для усієї суспільної ситуації в країні, і в таких умовах безпорадність та безграмотність дій влади є халатністю, що межує зі злочином.

Адже в умовах зростання напруги неадекватність реакцій влади посилює ризик привести ситуацію до межі, за якою наслідки вже будуть незворотними – якими б розумними і виваженими не були б дії наступного президента чи уряду.
Утім, попри те, що активізацію небезпечних процесів проспали, час і можливості для їхнього гасіння ще залишаються. Але з кожним новим рішенням чергової обласної чи міської ради, яка проголошує російську мову "регіональною", таких можливостей лишається все менше.

 Станіслав Шумлянський, для "УП", 11.05.2006, 12:54
www.pravda.com.ua
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X