Новини
01.06.2006 Розмова з письменником Олексою Різниченком: Пломінь із Одеси... 26 травня у приміщенні “Смолоскипу” відбувся творчий вечір, присвячений пам’яті видатної Ніни Строкатої-Караванської, жінки-дисидента, людини, яка віддала українській культурі ціле життя, дружини знаного в Україні мовознавця Святослава Караванського. Головним гостем зустрічі був Олекса Різниченко, український поет і письменник, автор праць (“Донька Одеси”, “Пломінь з Одеси”) про Ніну Караванську, яку він добре знав і шанував. На жаль, ці сторінки української культури залишаються сьогодні герметичними для багатьох: Ніну Караванську краще знають на Заході, ніж у нас в Україні.

На зустрічі були присутні знані діячі української культури, науковці, письменники, серед яких Євген Сверстюк, Осип Зінкевич, Світлана Кириленко, професор Роксолана Зорівчак, Валентина Гончар тощо. Отже, з паном Олексою ми і вирішили поговорити про “забуті” (може, вже для когось і поховані!) сторінки української культури, про добу шістдесятництва і про українських лицарів духу.

На жаль (може, це мені так лише здається?), такі книжки, які видав пан Олекса, майже ніхто не побачить і не прочитає в Україні (наклади — всього кілька тисяч, а чи є й на це попит у нашій “українській” державі?). Цікавіше прочитати “Про трактори” від Левицької, ніж про історію української культури, про Ніну Строкату. Але саме такі видання і вартують Шевченківської премії! Та чи потрібна сьогодні Україні українська література і культура?


— Пане Олексо, ви все життя йдете проти систем. Коли ви розпочали власний бунт проти?
— Проблема в тому, щоб з’ясувати – чому окремі індивіди починають незапрограмовані (бандитською) владою порухи душі, потім думки, тіла? Розбудив нас, зомбованих і приспаних, грім від падіння ідола. Але це не означає, що сон був міцний, що ми до того не знали Правди. У Станіслава Лема є геніальне оповідання із серії “Зоряні щоденники Йона Тихого”. Там описана планета, на якій владу захопили роботи і ведуть шалену пропаганду проти Людей, які експлуатують роботів і хочуть розпочати війну проти Землі. Йон Тихий, прилетівши туди (звичайно ж у скафандрі робота!), поживши між роботами, розуміє, що всі роботи на цій планеті насправді є Людьми в роботських скафандрах, присланими, як і він, із Землі! І я сам бачив, що всі мої знайомі в душі були противниками більшовизму, але – служили йому!
Моя зеленість полягала в тому, що батьки мої були віруючими людьми, були моральними, совісними. Ходили до церкви щонеділі, щосвята, навчили мене молитися, навчили заповідей. Я наслухався про Голодомор від них, я сам бачив ту убогість, те горе, в якому жили наші люди. В 1947 я в Єнакієвому одержував (мабуть, по ленд лізу?) і їв американські консерви, такі красиві і такі смачні, а отже, вже тоді знав, що є десь люди, які живуть краще за нас, хоч і не будують комунізму! Носив до школи плату за навчання чи не до 1953 року. Бачив, як тато вирубував дерева в садку, щоб не платити податок. Бачив, як примушували купувати облігації займів. Сам стояв у чергах за будь-чим, бо в магазинах нічого не було! Бачив священика, який розстригся, і виступав проти релігії.

А ще ж до того: я був поет-початківець, а ще я колосально багато читав, а отже, більше за нечитайлів знав. А може, як писав Микола Вінграновський, “із шестикрилим Серафимом зустрівся в плинності годин”? Себто, вплив Неба, вищих сил? Я підсвідомо, інтуїтивно відчував фальш офіційних версій, я вмів намацувати шлях до Правди, я, як отой хлопчак із казки Андерсена, побачив, що король голий, і вигукнув це, бо ще не був привчений промовчати (у Галича: “промолчи, промолчи – потому что молчание золото!”). Ми вигукнули голосно, аж на дві області, але авторство вигуку приховали. Значить, ми знали, що не можна вигукувати голосно! Друкували листівку в Первомайську і чітко знали, що тут поширювати її не можна, щоби по машинці, по її шрифтах, відомих певне ж КГБістам, які реєстрували кожну машинку в місті, нас не взнали.

Інша правда, яку ми сьогодні маємо усвідомити, це те, що Україна і досі окупована Москвою, котра, мов змія кролика, проковтнула її і поступово перетравлює, засвоює. Маємо знати правду про те, що наша культура, мова систематично винищується, що історія України перекручується. Я зрозумів ці істин ще тоді, коли перебував у камері Одеського КГБ, де на мене ніхто не впливав, не прищеплював цієї любові до України. Тому я всі тридцять наступних років свято вірив у свою правоту, бо мені сам Бог відкрив її!

— Пане Олексо, вас вважають представником “одеського шістдесятництва”. Чим для вас є доба шістдесятництва?
— Я давно усвідомив, що я — не одномірна людина (термін Маркузе). Та й не відаю, чи є у світі такі. Теорія рольових ігор виявила, що всі ми – актори, ми переграємо за життя тисячі ролей. Єдине, що маємо справді реальне, – це чесність із собою, яку я вперше вичитав у Винниченка. В умовах радянської імперії, найбруднішої з усіх світових “завдяки брутальному нищенню моральних начал у людині в ім’я влади – самодержавної влади як єдиної цінности” (Євген Сверстюк) відбувалися дивовижні перетворення душі людини – вона знала-думала одне, а говорила і робила (мусила!) інше.

Чудово сказав про це Сверстюк: “У казармі головне – не виділятись. Грати найлегшу роль у типовій масці. Традиція заважає, не імперська національність заважає. Мораль заважає. Ідеалізм заважає, ідеальні мотиви – смішні”. Я б додав: неімперська національність не заважає, а є виною – “Я винен тим уже, що українець і ця вина з народження моя!”.

У романі “УкраМарс”, що я написав у 1984-87 роках, мене бере на допит ота Марсіанська Нишпорка. Святорід, її оператор, вимагає розповісти мою біографію. Спочатку я розповів, умовно кажучи, “на одну сторінку”. Святорід вимагає більшу, ширшу. Я розповідаю на “три сторінки”. Ні, він вимагає ширше, докладніше! І я мушу розповісти “на тридцять чи й сорок” сторінок. А Нишпорка тим часом сканує моє енергетичне, інтелектуальне поле. Потім вона розділяє-розтинає мою Суть на безліч окремих Сутників, яких і матеріалізує почергово, втілюючи їх у окремі особини, що зовні є моїми подобизнами, двійниками, “клонами”, як зараз кажуть.

Кожен мій Сутник щиро вважає себе справжньою моєю суттю. Я зацитую Родолюба із містерії “БРАН”, яку створив у 2002-2003 роках. У ній я зобразив себе в КГБістській камері, в Одесі, під час другого арешту, коли оті Сутники з’являються мені так само почергово (але вже без допомоги Нишпорки, як у романі “УкраМарс”):

Я – Сутник твій, в тобі присутній,
Один із безлічі твоїх.
В цю мить я дужчий, я могутній,
Із тебе видибати зміг!

Кожен із Сутників живе власним життям, кожен виловлює із потоку інформації потрібне і важливе лише йому, кожен чудово пам’ятає все, що стосується його, але може геть не знати того, що стосується іншого Сутника, кожен переконує мене в його власній правоті, підкріплюючи це виловленими доказами! Але життя у своїй безконечності таке рясне, різноманітне, багатобарвне, мов веселка! І чому іноді домінувати може то одна, то інша барва, ми не знаємо. Мабуть, вирішує те Вища сила, складовою часткою якої є наша Душа…

— Шістдесятництво — це бунт, вибух?
— Належність до діячів і супутників шістдесятників зумовлювала саме іскра Божа в душах. Мені здається, що вона дається людині від народження, що вона веде людину від початку, від першого подиху і до останку. І коли ми говоримо про шістдесятників, то говоримо про

…про іскру отого вогню,
що сміливих підносить,
А лякливих і ницих в душі
осліпляє і косить.

Чому так розрісся у нашій літературі тип селянина, тип дідуся чи бабусі? Це було те, про що писати дозволялося. А Ортеґа-і-Ґассет сказав: “Селянськість – це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити у своїм світі без аристократії, у своїм світі думок, моралі, політики і смаку сам правити, – приходить неминуче до розкладу”. Шістдесятники могли бути провідною кастою, але їх винищували.

Ламали опору хребет –
Ловили душу. Й досить вправно.
Адже взялися за цю справу
Найкращі специ з КаДеБе.
(І. Малюта, “Під знаком калини”)

— Як людин змогли оговтатися від ілюзорності совєтського буття, яким чином із Гомо Совєтікуса постала Людина?
— Оговтування, самовоскресіння дуже нелегка справа. З мене у школі робили зомбі, я був змушений писати, коли помер деспот:

Клянёмся вам, родной товарищ Сталін,
Что ваше дело будем продолжать…

А мама мене очутила вдома, перехрестившись і сказавши: “Слава Богу, здох антихрист!” А більшість населення країни ще два-три роки була зомбована, аж поки Нікіта роззув очі. І то не хотіли ще довго вірити! І зараз є такі бідаги, що не розпрощалися із зомбованістю!

— У чому криється суть шістдесятництва?
— Глибинна суть шістдесятництва – в душах людських, які є часткою Бога, проявом Вищих сил. Душа не визнає тиску, насильства, душа не може вічно терпіти примус, і Державний Страх обов’язково мусить розтанути, як розтає снігова баба під сонцем. Іван Дзюба написав свою книжку “Інтернаціоналізм чи русифікацію” просто на ЦК КПУ, на ім’я П.Шелеста. Я написав відкритого листа до Івана Дзюби, заніс його особисто до “Літературної України”, а другий примірник дав у руки Іванові. В.Чорновіл під своїм іменем видав книжку про засуджених політв’язнів “Лихо з розуму”. Є. Сверстюк відкрито пише свою чудову статтю про “Собор” О. Гончара “Собор у риштованні”.

Олекса Гірник спалив сам себе на могилі Шевченка 22 січня 1978 року, написавши 1000 листівок, розкидавши їх навколо пам’ятника Тарасові. В них він пояснив, що не може жити і дивитися спокійно, як гине наша мова, як топчеться Україна. В мене є вірш про цю чудову людину: “Як Україну ти любив! Як волі їй тобі кортіло…Але не ближнього ти вбив — себе самого”. Юрій Бадзьо пише вікритого листа до Президії Верховної Ради Союзу СРСР, відкритого листа до російських та українських істориків.

Помаранчева революція 2004 року була продовженням сміливого, відвертого, безкровного протистояння. Це було те, про що увесь час кричав Махатма Ганді, забороняючи своєму народові убивати, проливати кров! Наш народ витримав колосальний іспит, особливо в порівнянні з пізнішими революціями сусідніх країн, де була пролита кров. Вірю, що Бог воздасть нам за стриманість від помсти, за такий приклад всім народам світу. Але що ми бачимо сьогодні? Верховну Раду знову окупували люди, які плювати хотіли на Україну з її культурою. Мене в лютому Ющенко нагородив орденом “За заслуги”. Так які ж це заслуги, якщо українську культуру і надалі топчуть? Літератури немає, мова — в оточенні регіональної мови меншин (російської)? Та як же буде українська мова рідною, якщо в нас немає української літератури (є в підпіллі накладами по 1000 примірників!). А в мові Жадана культури не відчуєш. Сьогодні треба видавати українську літературу (Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Василя Стуса) п’ятдесятитисячними накладами — тільки тоді і буде Україна. Треба працювати, а не балачками та орденами все “прикривати”.

— Що являє собою людина-шістдесятник?
— Людина-шістдесятник являє собою лицаря честі і моралі, в’язня сумління, совісті. Це люди, які ламали систему. Ще в 9 класі прочитав блискучу статтю Писарєва «Пушкін і Бєлінський», де автор розвінчав Пушкіна. Вона навчила мене критично ставитися до ідолів, навчила свободи думки. Ці люди (шістдесятники) змагалися з Держстрахом імперії, замінюючи його на страх Божий. Вони були ідеалістами. Вони любили свободу, вони були невибагливі.

Вони любили Істину, Правду, шукали її. І знаходили! Це про них мріяв Тарас, коли питав: “Чому не йде апостол правди і науки!?” Дмитро Донцов після цих слів Тараса додає: “…мати глибоке почуття свого апостольського покликання” (“Дух нашої давнини”). Чи шістдесятники мали? Так! Ось Микола Вінграновський пише:

Я не слуга, я – син його на чатах,
Я син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я син його по крові і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам, з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.

Ось вона, віра в апостольське покликання! Натомість зматеріалізований і полохливий А. Малишко заперечував Миколі: “Хай сам народ назве нас синами. Я – слуга його. І цим пишаюсь…”

— Якою була роль літературу у формуванні вашої свідомості? Яку літературу ви читали на той час? Сьогодні, мені здається, ми маємо час “відучування від літератури” і проліферацію самого поняття “літератури”.
— Читав я надзвичайно багато. Науково-популярні книги, художню літературу. Батьки мене сварили, щоб не читав, бо очі зіпсуються. Але я не зважав. Лягав у ліжко спати, а сам накривався з головою і читав при ліхтарику. Чудова бібліотека була в Первомайську! Там я у старших класах читав цілком унікальний величезний, ілюстрований двохтомник дореволюційний “Мужчина и женщина”. Там я прочитав надзвичайну статтю Писарева “Пушкин и Белинский”, де автор повністю знищував Пушкіна. Тут я зрозумів, що можливо заперечувати авторитети! Її б треба у школах вивчати для виробки вільної думки, вільнодумства.

У Кіровограді в бібліотеці читав Історію індійської філософії, автор Чаттопадхайя. Це було диво – дев’ять різних філософських систем! І кожна видається переконливою, хоч вони заперечують одна одну! Але саме тут я навчався поваги до різних точок зору.

Моя любов – Маяковський. Я передплатив 12-титомник, я перші два томи напам’ять знав! Я писав “під Маяковського”. Саме під час арешту на перших допитах мені зачитували мої вірші: “Вам, нє знающим с жіра дєлать что, тратящим тісячі на пустякі, как вам не стидно отдєливаться мелочью, брошенной в ладонь народной рукі?” і обзивали їх антирадянськими!

1962 року я вже міг читати польською мовою. В Одесі був магазин іноземної літератури, де я купував чимало цікавого. Приміром Сенкєвіча “Вогнем і мечем”, “Камо грядеші?” Я передплачував чимало газет і журналів польських: “Політика”, “Віднокренґі”, “Жолнєж вольносці”, “Пшекруй”, Мозаїка англійська, французька, з яких вивчав ці мови.. У кіосках можна було купити журнали. А в Польщі цензура була набагато слабша, поляки все-таки були цівілізованіші, ніж московські Собакевичі. Скільки я вичитав там корисного! Наприклад, твори Фройда, кібернетика, генетика, морганізм…

А в 58-61 роках почали друкувати раніше заборонені книги українських авторів! Це була розкіш! Словник Грінченко — вибух! Стороженко, Самійленко, Мирослав Ірчан, Микитенко, Микола Куліш, Олександр Олесь, мій кумир тодішній! Відлига “дозволила” і в СРСР друкувати те, що раніше було під заборонено. Так вийшла книга “Моя жизнь” Махатми Ганді. Це геніальний автор, це найбільше наслідування Христа за дві тисячі років. Я з нею не розлучався місяцями! Я став вегетаріанцем після табору весною 1961 року! І аж до Нового 1962 року не їв м’яса. І він був для мене прикладом безкровного здобуття незалежності Індії! Ще й згодом у Політесі я дружив з індійським аспірантом Рамнатом, який зі сцени чудово співав українських пісень і казав мені, що Україна нагадує йому Індію, а Москва – Англію!

Коли я побував у квартирі Святослава Караванського і побачив, скільки в нього є української літератури двадцятих-тридцятих років, скільки томів Винниченка, я почав там брати і читати все! “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Чесність із собою”, “Рівновага”, “Заповіт батьків”, новели, п’єси… Чому ці геніальні твори не друкують зараз?? Вони ж потрібні молоді, як повітря! Які чудові спогади члена УНР Мазепи! Які журнали!! Станіслав Лєм – геніальні речі! Цілком антирадянські. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, прекрасний сатирик Самійленко. Гори самвидаву! Світлана Алілуєва, академік Сахаров, Іван Дзюба, Валентин Мороз, Микола Холодний у самвидаві (на жаль, пішов із життя в березні цього року! — світла йому пам’ять). Звідси інтелектуальність, звідси гуманістичність нашого руху – від засвоєних книг!


Розмовляв Дмитро Дроздовський
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”

Олекса Різниченкo - фото -- Григорія Клочека
http://maidan.org.ua/
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X