Новини
28.08.2006 Святослав Караванський: Чия правда? Якось ще дитиною підслухав я розмову двох дорослих. Давно це було, то й імен їхніх я не затямив. Назву їх А і Б. “Історія – каже А – не повторюється”. “О, ні – заперечує Б – повторюється”.

Ясна річ, що диспутанти не дійшли згоди. А знати, хто з них мав рацію, кортить мене й сьогодні: ідеться ж не про калоші чи там про підштаники, а про історію. От я й сушу собі нею голову.

Іде Всесвітній Форум Українців. Сини й дочки України з усього світу зібралися на раду. Це вам не іграшки. Не має цей форум юридичних прав, але має силу духовну. Може звернутися хоч би й до Президента з якоюсь просьбою, щоб не сказати - вимогою. І Президентові не так легко буде збути просьбу форуму неувагою. А просити сьогодні про щось для добра молодої держави є й пере-є чого

Візьмім науку. Чи є в Україні школа, де б виховувалась майбутня еліта? Школа, де б дитина, яку батьки хочуть бачити колись чи то міністром, чи дипломатом, чи й президентом, могла дістати відповідне виховання? Школа, де б діти не тільки на лекціях з учителями, а й скрізь спілкувалися б між собою українською мовою?. Саме така школа виховає майбутню еліту України. Скільки я знаю такої школи – нема. Президент Ющенко, наприклад, посилає своїх дітей, до школи для дітей іноземних дипломатів, де не то української історії та літератури не викладають, а й мови нашої на ділі не вчать. Яка ж із тих дітей буде українська еліта?

Або візьмім книжкову справу. Українську книжку в Україні не так легко купити. Наш ринок заполонили “брати”, і то так заполонили, що п’ята колона, набравшись з “братньої” літератури науки, радить нам із вами, дорогі читачі, вибиратись “За Карпати” і дати їм спокійно хаяйнувати в чужій хаті. Чом би державі не заснувати Державне Видавництво України, як це робили націонал-комуністи у 20-30 роках ХХ століття, і видавати книжки з усіх галузей знань для потреб українських громадян?. Після сотень років бездержав’я – таке видавництво, ой, як потрібне.

А ще для своєї безпеки даржава мусить мати віддану їй армію. Чи має таку армію Україна? Чи буде бліда копія Червоної Армії, що зветься українською армією, боронити державу від північних гунів? Хто скаже “так” – збреше в живі очі. Сучасна українська армія, на ділі, небоєздатна. Святкуючи 23 лютого, день підписання Леніним указу про створення Червоної Армії, як день української армії, вона виховує оборонців не України, а держави, живої лише у мріях фанатиків “руської ідеї”. Після грудня 1991 року були спроби творити українську армію. Малорос Кучма на догоду колишнім хазяям припинив ці спроби. Мали ми тоді елітні військові частини - Національну Гвардію. Кучма і її розпустив. Чи дбає Президент, Верховна Рада, Кабмін про відродження елітних військових частин для безпеки держави? Чи дбають вони, щоб українська армія була українською не лише назвою, а й своїм змістом і своєю формою? Бо, як не крути, а ця армія і далі своєю формою не є українська. А в армії форма це і є її зміст.

Маючи це все в голові, я сподівався, що СФУ звернеться до президента з просьбою розв’язати ці питання, або бодай одно чи два з них. З такими думками зазираю в Інтернет. Чим порадує нас цей високий форум?. Із чим звернеться до Президента?. Коли в Україні еліта більше дбає про посади, ніж про народ і державу, то, може, Форум Українців скаже своє вагоме слово.

Блажен, хто вірує!

Жодної з проблем, що я оце згадував, форум у своєму зверненні до Президента не торкнувся, натомість просить у президента орденів та титулів. Патріотично, правда ж? Хай і далі Україну засипають антидержавною літературою, хай у арміїї виховують не захисників України, а попихачів третіх держав! Дайте нам орден і титул, і це все, що ми можемо урадити для добра України!

Отака ловись!. Чи ж світовий форум на те й здався, щоб просити ордени й титули?

Колись з легкої руки М. Гоголя пішла у світ побрехенька про те, як запорожці їхали до цари-ці у державних справах, а попросили у своєї (в народі - вражої) матері пару, як на сучасну термінологію , жіночих туфель. Чи так воно було, чи тут діяла фантазія письменника, я, щиро кажучи, не знаю. Але де не горить, там ся не курить, як кажуть галичани – диму без вогню не буває. Щось такого могло бути і на ділі. А ще один “тоже малорос”– П. Чайковський – закріпив у пам’яті потомків цей факт оперою “Черевички”, щоб, значить, досвід предків передався нащадкам.

Пригадавши теє всеє, я й питаю тепер і себе і читачів:
Хто ж мав рацію із двох давніх диспутантів: А чи Б? Повторюється історія, чи ні?

http://maidan.org.ua/
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X