Новини
16.09.2006 Галина Левицька: На Донеччині розвивається дикий російський націоналізм В Україні, на відміну від Чехії, за 15 років її незалежності так і не було проведено ані декомунізації, ані навіть люстрації. Чому — це інша справа і не стану її тут аналізувати. Нині все вказує, що того вже не буде зроблено. А отже, на довгі роки раз у раз будуть про себе заявляти рецидиви радянського минулого. Адже ж як ще писав Михайло Грушевський у період УНР, безголовщина доклює безтямство і послужливість, викохані старим московським режимом. Нині ці слова, як і дев’ять десятиліть тому, не втратили актуальності.

Російсько-комуністична спадщина ще довгий час буде даватися нам взнаки. Якщо не у плані ревізії дійсності, то у плані старого мислення, старих підходів до нових викликів. Особливо відчутною та спадщина є у південних та східних областях. Нині можна говорити про глибинні ураження бездуховністю в Донецькій та Луганській областях. І саме кадровий потенціал, який прийшов до влади в Україні після парламентських виборів з Донецької області прагне жити не за законами, а за «понятіями». І українське для них чуже. І вони цього не приховують.

Свого часу Василь Стус, який загинув в російсько-радянському концлагері писав: «Та мури, мов із мертвих встали, // похмуро мовили — чекай, // ще обрадіє із печалі //твій обоюдожалий край». І ці слова поета звернуті до тих, хто нині не хоче піднімати з національно-духовної руїни Донеччину, де відбувалося формування як особистості Василя Стуса (народився він на Вінниччині). Тому нинішнім регіоналам — колесниковим, азаровим, януковичам, богатирьовим не відомо, що ще в 1930-ті роки в селах Донецької області повсюдно лунала українська мова.

Тільки в післявоєнний період в містах цієї області вже розпочиналася активна русифікація, яка продовжується і в незалежній українській державі. Хоч попит на українську книжку, відзначають українські видавці брати Капранови, перевищує в цих областях від інших регіонів України. Вони це називають феноменом. І дуже можливо, що цього феномену злякалися апологети двомовності, які активно піднімають це питання, незважаючи на підпис Януковича під Універсалом національної єдності.

Донецькі, які нині прийшли до влади, не задумувалися над тим, що в цьому краї народилося чимало видатних українських культурних діячів і чимало постатей українського політичного руху. Хто з українців і у світах сущих, і на рідній землі не любить пісні «Дивлюсь я на небо»? Її автор — український поет-романтик, приятель Тараса Шевченка — Михайло Петренко прийшов на світ у місті Слов’янську. Багато з його віршів стали словами до народних пісень. Не стану їх перераховувати. Хочу лише констатувати, що без міцного національного ґрунту такі шедеври не повстали б. Однак, люди виховані старим московським режимом не тільки не хочуть про це говорити, але й навіть не хочуть про це чути.

До плеяди славних уродженців донбасівського краю необхідно віднести письменника, поета, драматурга, перекладача, етнографа та упорядника чотиритомного «Словаря української мови» Бориса Грінченка, який не тільки там народився, але й там працював. В цьому краї народився також автор понад вісімдесяти поетичних збірок — Володимир Сосюра.

Нині вже покійний оперний співак Анатолій Солов’яненко також родом із Донецька і там навчався у Політехнічному інституті. І дуже прикро, що нині в Донецьку повсюдно згадують Кобзона і мало-хто пам’ятає Солов’яненка. Уродженець Адріанополя на Луганщині, поет Василь Голобородько навчався у Донецьку, проте був відрахований з інституту за так звану «антирадянську діяльність». В селі Половинкине на Луганщині народився Іван Світличний — дисидент, поет, перекладач і літературознавець, та його сестра Надійка.

Родом з Донеччини поет, публіцист та лексикограф, співзасновник Української гельсінкської групи Олекса Тихий. Він учителював у сільських школах Донеччини і там був тричі засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду», себто за те, що вчив дітей любити рідний край.

Відомий Літературознавець та публіцист, автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», академік Іван Дзюба народився у селі Миколаївці Волноваського району Донецької області, а навчався у Донецьку. Іван Дзюба у своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» цитує цікавий лист до редакції газети «Правда», написаний на початку 1960-тих двома донецькими шахтарями: Янковським і Павлюченком. Зміст листа зводиться до того, що повсякденна практика комуністичної партії різко суперечить проголошуваним гаслам про розквіт національних культур, і шахтарі у своїй наївності запитують: можливо, українцям справді судилося стати першим народом, який пожертвує своєю ідентичністю в ім’я комуністичного майбутнього? То тоді треба про це просто сказати, закрити рештки українських шкіл, щоб не було ні в кого жодних проблем. Але якщо це не так, якщо гасла ці щирі, то тоді й українська мова мусить посісти належний статус і обслуговувати всі сфери реального життя.

Як бачимо, на Донеччині виростали національно свідомі люди, які прагнули утверджувати українську сутність. І за любов до українського радянсько-комуністична «косилка» їх запроторювала до російських концентраційних таборів.

А що буде нині з цим краєм і в майбутньому? Чи на Донеччині народяться нові Світличні, Стуси, Тихі? Політологи твердять, що нині в Донецькій, Луганській областях інтенсивно заявляє про себе дикий варіант російського націоналізму, який заперечує все українське. І для знешкодження впливів російського націоналізму необхідно мобілізувати зусилля усього українства, щоб на державному рівні задіяти над зусилля для утвердження української гуманітарної складової в цих областях.

Галина Левицька, Київ
член Національної спілки журналістів України

http://maidan.org.ua/static/mai/1158329234.html
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X