Новини
03.10.2006 Країна зневаги та свавілля Батько багатодітної родини православний священик отець Олександр у відчаї. «Ви – наша остання надія», – сказав він редакції. Це історія про те, як українську сім’ю було продано в рабство євангельською церквою, яка виступила під гарантії в суді, але була банально кинута німецькою та українською владою.

«Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна», – писав Перший Президент України, видатний історик і громадсько-політичний діяч Михайло Грушевський, чий 140-річний ювілей ми відзначали 29 вересня.

До сказаного Великим українцем залишається додати лише одну фразу: нашим правителям не потрібна не лише Україна, а й українці. Ми розповімо читачам І-РЕПОРТЕРА трагічну історію сім’ї корінних киян-українців, яка була продана євангельською церквою в рабство у Німеччину, і яка знайшла в собі мужність виступити в суді проти членів міжнародної мафії, але після повернення на батьківщину залишалася нікому не потрібною.

Батько багатодітної родини православний священик отець Олександр у відчаї. «Ви – наша остання надія», – сказав він редакції.

У Києві в холостяцькому гуртожитку на вулиці Жукова в кімнатці площею 16 квадратних метрів проживає багатодітна родина: 44-річний батько, його 36-річна вагітна дружина та троє малолітніх дітей 15-ти, 7-и, та 4-х років. Батько – протоієрей Олександр – працює у Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі, отримує 400 гривень щомісяця. За ці гроші і живе сім’я. Діти не мають змоги відвідувати школу, а сім’я не отримує ніякої соціальної допомоги, крім того, у зв’язку із заборгованістю за так зване житло вона може опинитися на вулиці.

До 1998 року сім’я безбідно жила в Києві. Отець Олександр працював у Києво-Печерській Лаврі, вони з дружиною виховували чудового сина. Проте того року батько одержав направлення на Закарпаття сповідати віруючих, які переселилися туди з Чорнобиля. Таке направлення він одержав не випадково, оскільки 1986 р. самостійно визвався підтримувати віру людей у постраждалому від ядерного вибуху Чорнобилі. Проте за перебування протягом тривалого часу в зоні відчуження отець Олександр не одержав статусу чорнобильця, і, відповідно, не отримує ні копійки допомоги від української влади.

«Мені вона (допомога) й не потрібна. Я ж просто сповідав людей, не гасив пожежу, не ліквідовував катастрофу. А я чесна людина, тому навіть не буду претендувати на чорнобильські гроші, хоч і маю на це право», – говорить священик.

Після переїзду на Закарпаття родині надали квартиру, а отець Олександр вирішив побудувати православну церкву св. Андрія Первозванного для людей, які постраждали від аварії на ЧАЕС. Земля доволі швидко знайшлася, тож потрібно було шукати лише гроші.

Оскільки спонсорів не знайшлося, то отцю Олександру запропонували продати квартиру і переїхати на заробітки в Німеччину, щоб мати змогу побудувати церкву. «Добрі люди», які, як виявилося пізніше, були членами української мафії, запропонували Олександру хорошу роботу в церкві, а його дружині – в кафе.

2001 р. сім’я виїхала в Менхенгладбах, де її зустрів чоловік, який представився пастором євангельської церкви і показав отцю Олександру всі документи, які підтверджували його слова. «Потім він сказав нам звернутися до однієї людини, сказати, що від нього. Після цього ми чоловіка побачили вже у суді», – розповідає отець Олександр.

Про те, що сталося пізніше, спокійно, без болю в душі, розповідати не можна. Отця Олександра з синами відправили працювати в село наймитом, а його дружину Тамілу – у бордель. Там протягом 4-х років її утримували в рабських умовах, примушували виконувати всі забаганки клієнтів-збоченців, а після спроби втечі, поставили тавро на животі запаленою цигаркою.

Але знайшлися добрі люди. Католицька церква завдяки неймовірним зусиллям витягла сім’ю з рабства, а німецька поліція пообіцяла отцю Олександру, що за дачу свідчень проти української мафії, зокрема проти її ватажка пана Берестового, сім’я безбідно житиме в бундескраїні.

2005 р. стався безпрецедентний випадок: продана в рабство українська сім’я свідчила в суді проти работоргівців. Та поліція не виконала своїх обіцянок і попросила отця Олександра з родиною залишити країну.

Олександр звернувся до Міжнародної амністії і організація заявила, що допоможе українцям, але, будучи під впливом Помаранчевої революції і завірянь Президента України Віктора Ющенка про народження абсолютно нової України, де верховенство права та мораль буде на першому місці, сім’я повернулася до Києва.

«Приїхавши в аеропорт, я одразу зрозумів, як помилився», – з болем констатує отець Олександр. В Україні сім’я лишилася нікому не потрібною.

Прибувши на батьківщину, отець Олександр звернувся по допомогу до першої леді Катерини Ющенко, але у її відомстві родині порадили жити на вокзалі. Сім’я протягом кількох днів жила на вулиці, оскільки ніхто не хотів допомогти.

«Нам допомогли три людини: генерал Віталій Ярема, депутат Київради, який неодноразово клопотався за нас перед київською владою, народні депутати Юрій Оробець, який вибив нам житло в гуртожитку, та Вадим Місюра. Також трохи допоміг Микола Катеринчук, який перерахував нам свій одноденний заробіток».



Шість разів отець Олександр писав Президенту, неодноразово звертався до мера Києва, спочатку до Омельченка, а потім – Черновецького. Писав листи народним депутатам: Ахметову, Богатирьовій, Кушнарьову, Чорноволу, Порошенку, Томенку, Тимошенко, Безсмертному, прем’єр-міністру Януковичу, віце-прем’єрам Клюєву, Табачнику та багатьом іншим. Звертався до уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової, і з її відомства звернулись до Головного управління соціального захисту населення, де сім’ї надали допомогу в «астрономічній» сумі – аж … 100 гривень!

Звертався і до міністра сім’ї, молоді та спорту Юрія Павленка, до київської влади: Голиці, Качура та інших. Відповідь або відсутня, або одна: «оскільки ви не стоїте в черзі на отримання квартири, то правових підстав на одержання житла у вас немає». А на чергу сім’ю теж не ставлять, а якщо й поставлять, то чекати на житло доведеться років 100, якщо не більше.

До депутата Київради, сина Київського міського голови Степана Черновецького отець Олександр звернувся по допомогу особисто. Той обіцяв допомогти, написав листа своєму батьку, в якому просив допомогти сім’ї житлом, для цього привіз спеціальну комісію в гуртожиток. Але батько чомусь так і не зреагував. Може тому, що цього листа не бачив, а йому особисто сказати про нужденну сім’ю син не захотів.

У Головному управлінні соціального захисту населення отцю Олександру також запропонували тимчасовий соціальний готель, за який кожен член родини мав би платити 8 гривень на добу. Оскільки сім’я складається з п’яти чоловік, то за місяць набігає значна сума – 1200 гривень (за ці кошти, до речі, можна зняти цілком пристойну квартиру), а враховуючи сімейний бюджет у 400 гривень на місяць, дозволити це собі священик не може.

Отець Олександр неодноразово звертався до центрів зайнятості міста Києва з проханням дати роботу, але постійно одержував відмову. А в Головному управлінні сім’ї та молоді їм з дружиною рекомендували здати дітей до притулку, а самим намагатися влаштувати власне майбутнє.

Зараз сім’я знаходиться в патовій ситуації. Влада неначе сліпоглухоніма: вона навіть бачити й чути не хоче про своїх знедолених громадян. Чиновники відгородилися від «маленьких українців» у своїх високих кабінетах і лише відписують їхні прохання про допомогу один одному, тим часом купуючи собі фешенебельні апартаменти та дорогі авто.

Імовірно, правий був депутат Київради Сергій Кушнір, який одразу після прибуття сім’ї до столиці України сказав, що їм, мовляв, ні на що розраховувати, адже для влади вони – іноземці, а держава навіть про своїх громадян не піклується. Як то кажуть, коментарі зайві.

Сім’я отця Олександра зараз знаходиться в стані «своя серед чужих, чужа серед своїх». Нині вона є небажаною для української влади і певно буде змушена шукати притулку і спасіння в інших країнах, де людська гідність і право життя цінується куди більше, ніж у нашій безправній державі.

І-Репортер закликає небайдужих допомогти сім’ї, а українську владу та Президента стати нарешті гарантом Конституції і виконувати її норми, згідно з якими кожен громадянин України має право на житло, працю та навчання. На гідне життя.

На фото: в таких умовах живе сім’я отця Олександра

rep-ua.com
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X