Новини
08.10.2006 Богдан Червак: Чому ми боремося за державне визнання боротьби ОУН і УПА? Щороку у жовтні, на свято Покрови українці відзначають день українського війська, або ж української зброї. У ці дні, як правило, відбуваються різноманітні заходи, присвячені питанню необхідності державного визнання боротьби ОУН і УПА під час Другої світової війни. Впадає у вічі й те, що з року в рік відзначення свята Покрови, фактично, перетворюється у день суспільного протистояння, оскільки так звані “ліві” та проросійські сили намагаються усіляко протидіяти намірам українських націоналістів гідно вшанувати пам’ять борців за волю України. Характерним підтвердженням сказаному є “битва на Хрещатику”, що відбулася у жовтні минулого року. Відтоді питання державного визнання ОУН і УПА стоїть “руба”. І хоч нинішня влада, як і влада попередня, фактично, ігнорує цю проблему, її рано-чи пізно таки доведеться розв’язувати, оскільки, з одного боку, пролунало чимало обіцянок зробити це, а з другого, стало очевидним, що прихильники ОУН і УПА не мають намірів заспокоюватися.

Так, нещодавно лідери українських націоналістичних організацій підписали звернення до Президента України Віктора Ющенка у якому вимагають від нього вжити рішучих кроків щодо відновлення історичної справедливості відносно ветеранів національно-визвольного руху. При цьому характер та стиль звернення, свідчать про радикалізацію руху, спрямованого на визнання ОУН і УПА. А намір націоналістів провести на Хрещатику “Марш УПА” ілюструє, що домагання історичної справедливості можуть відбуватися не лише у “мирний спосіб”.

Тим часом “епопея” із визнанням, а точніше не визнанням боротьби ОУН і УПА породила декілька нових аспектів, які потребують додаткових коментарів.
Насамперед слід відзначити, що у середовищі начебто прихильників ОУН і УПА з’явилося чимало політиків, які наголошують не на потребі державного визнання руху ОУН і УПА, а його “реабілітації”. У зв’язку з цим, варто зробити деякі уточнення. Термін “реабілітація” вперше у політичній практиці з’явився в 1953 році, коли одразу ж після смерті Сталіна було створено партійну комісію, яка мала право переглядати архіви органів безпеки, інші джерела, впорядковувати їх та вносити на розгляд суду подання щодо реабілітації осіб, які незаконно були репресовані сталінським тоталітарним режимом. При цьому існували три види реабілітації: “повна”, коли, прізвища реабілітованих дозволялося публікувати без будь-яких застережень; з натяками “зробив деякі помилки”, а також “цивільна реабілітація”, яка стосувалася анулювання лише причин арешту, зокрема обвинувачень, сфальшованих сталінським терористичним апаратом, у шпигунстві, зраді, шкідництві тощо.

Очевидно, що у такій ситуації термін “реабілітація” не може вживатися стосовно ветеранів ОУН і УПА, які зі зброєю в руках воювали за незалежність України, тобто свідомо і цілеспрямовано вели боротьбу проти імперського Радянського Союзу та фашистської Німеччини. І якщо за цю боротьбу вони потрапили до більшовицьких концтаборів, то це лише підкреслює їх героїзм.
Іншими словами, влада незалежної України немає потреби і не може “реабілітувати” борців за її незалежність. А тому заклики до “реабілітації” ОУН і УПА є політично безвідповідальними, юридично неправильними, а стосовно комбатантів – цинічними.

Останнім часом рух за визнання ОУН і УПА поступово перетворюється на боротьбу за гідне вшанування в Українській державі усіх ветеранів національно-визвольного руху, а не лише націоналістів та повстанців. У згаданому зверненні зокрема наголошується на потребі державного визнання усіх українських збройних формувань, що брали участь у подіях, пов’язаних із боротьбою за відновлення незалежності України.

У цьому контексті вже сьогодні доцільно підняти питання щодо відновлення історичної справедливості, принаймні, стосовно двох таких формувань: Карпатської Січі та дивізії “Галичина”.

Карпатська Січ або ж Організація Народної Оборони — парамілітарна організація, утворена на Закарпатті в 1938-39 роках. Після проголошення самостійності Карпатської України у 1939 році Карпатська Січ стала її Національною Армією на чолі якої був відомий політичний і військовий діяч полковник Михайло Колодзінський.

У березні 1939 року, захищаючи цілісність і суверенітет Карпато-Української держави, Карпатська Січ чинила збройний опір угорській окупації. Близько двох тисяч січовиків вели нерівні, але героїчні бої з переважаючими силами ворога. Під натиском окупантів окремі відділи Карпатської січі були змушені відступити до Румунії і Словаччини. Але це не врятувало українських патріотів, оскільки румунська влада видала частину українців Угорщині, а остання передала їх Польщі, де вони піддалися жорстоким репресіям і розстрілам.

Боротьба Карпатської Січі проти угорців була першим збройним виступом українців проти угорського фашизму й засвідчила їх готовність зі зброєю в руках боронити національну честь Карпатської України. Чимало січовиків живуть сьогодні на Закарпатті, Львівщині, інших областях Західної України. Не просто живуть, а чекають, коли ж українська влада виконає свій обв’язок - визнає їх боротьбу на державному рівні.

Тривалий час точаться дискусії стосовно іншого українського збройного формування – дивізії “Галичина”. Ще свіжі у пам’яті спогади, коли у 2002 році на передодні виборів до Верховної Ради України Державна Дума Російської Федерації ухвалила заяву під промовистою назвою “У зв’язку з діями в Україні щодо колишніх військовослужбовців дивізії “Галичина”. Брутальне втручання Росії у внутрішні справи України започаткувало дискусію щодо місця і ролі дивізії у національно-визвольному русі.

З висоти сьогодення дивізію “Галичина” слід однозначно трактувати як українське військове формування, що вело бойові дії проти окупантів. І те, що дивізія воювала під чужими прапорами, лише підкреслює трагедію українського народу, який змушений саме в такий спосіб боротися за визволення Батьківщини. Це підтверджується й тим, що на Нюрнберзькому суді, який розглядав злочини фашизму дивізія не звинувачувалася у скоєні злочинів. Більшість ветеранів-дивізійників були репресовані радянською владою саме за те, що “хотіли самостійної України”.

Сьогодні на території Івано-Франківської області діє Галицьке Братство колишніх вояків Першої Української Дивізії “Галичина”. Члени Братства також в очікуванні: коли влада у Києві визнає їх бойовий чин?

А тепер дозволю собі дати відповідь на запитання, винесене у заголовок статті. Ми боремося за державне визнання ОУН і УПА, оскільки переконані, що допоки українська влада гідно не відзначить і не вшанує пам’ять усіх, хто боровся за визволення своєї землі від різних окупантів Україна не зможе забезпечити національне порозуміння і злагоду, а отже стати справді європейською і демократичною державою. Це розуміємо ми. Це, врешті-решт, має зрозуміти влада.

Богдан Червак,
провідник Київської міської організації ОУН
Отримано Майданом Sun, 08 Oct 2006 13:37:20 +0000 (GMT)

http://maidan.org.ua/
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X