Новини
28.11.2006 Сергій Грабовський: Геноцид 1932-33 років: “чукчі-пісатєлі” та історична істина Пам‘ятаєте давній радянський анекдот, який закінчувався політнекоректними словами “чукча нє чітатєль, чукча пісатєль”? Він спав мені на думку ще під час прочитання статті Ігоря Луценка “Голодомор: недоречний ребрендинг” й обговорення цього тексту на форуму “Української правди”. Наведу тільки один фрагмент з цієї статті, яка заперечує те, що Голодомор – це геноцид: “Що стосується суперечки про те, чи варто ототожнювати голодомор та геноцид, то вона очевидно контрпродуктивна. Мільйони людей загинули жахливою смертю. Чи не є це приводом вважати цю подію не менш жахливою і такою, що заслуговує на історичний осуд, якому було справедливо піддано геноцид, здійснений нацистською Німеччиною? Злочином режиму, який не має аналогів за жорстокістю і розмахом в осяжній історії? Чи не заслуговує цей злочин на те, щоб стати окремим прецедентом в історії, щоб уже до нього прирівнювали інші, менші за масштабом, аналогічні злочини режимів? Чи не заслуговує він на окреме ім'я?.. Тому ця суперечка має бути припинена. Адже у ній міститься небезпечна пастка – "Не геноцид – отже, і не злочин". Обидві сторони мають визнати: "Геноцид або ні – не важливо, адже злочин від цього не стає менш жахливим". В той же час намагатися заробити політичний капітал на реформуванні історичної пам'яті за допомогою чужорідних кліше – значить лише шкодити справі”. Ну, а відвідувачі форуму радісно підхопили: нарешті хтось таки сказав правду!
Я переконаний, що статті з економічної проблематики для тієї ж таки УП згаданий щойно Ігор Луценко пише не “з голови”, не навмання, не з позиції “людини з вулиці”, котра “університетів не закінчувала”, а постійно звертаючись до статистики і професійних текстів. А от тоді, коли мова зайшла про таку тонку матерію, як Голодомор, і Луценко, і дописувачі форуму вважають за можливе висловлювати свої “авторитетні” судження, - мовляв, Голодомор – це не геноцид і не треба намагатися “підверстати” українську трагедію під цей злочин, - не ознайомившись бодай із таким засадничим документом, як “Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього” від 9 грудня 1948 року. Отож не будемо й ми уподібнюватися “чукчам-пісатєлям” і звернемося до міжнародного документу, який лежить в основі всіх національних документів щодо геноциду.
У статті І цієї Конвенції вказано: “геноцид незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час, є злочином, що порушує норми міжнародного права і проти якого вони зобов'язуються вживати заходів попередження і карати за його здійснення”. Який же зміст вкладає Конвенція у поняття геноциду? Відповідь на це дає стаття ІІ. Наводжу її повністю.
“У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
a) убивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу”.
Отже: наймасовішим злочином більшовицької влади на теренах УСРР у 1932-33 роках було “навмисне створення” для практично всього селянства (в переважній своїй масі етнічних українців) “таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення” селянства як основи українського етносу й політичної нації (в останньому випадку йдеться про всіх селян, не лише етнічних українців, - існує безліч свідчень, що об‘єктом нищення були й поляки, і приазовські греки, і молдовани, і причорноморські німці, і євреї). А відтак фактом був “намір знищити, цілком чи частково” українців як національну (тобто жилетів екс-держави УСРР, політичну націю) та етнічну групу. Ну, а прямий зв‘язок штучного голоду з антиукраїнською політикою засвідчує закрита постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР “Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області”, де, крім вилучення хлібу у селян, ідеться про фактичне скасування політики українізації і констатується: “замість правильного більшовицького проведення національної політики у ряді районів України, українізація проводилася механічно, без урахування конкретних особливостей кожного району, без старанного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям і ін. створення свого легального прикриття, своїх контрреволюційних осередків і організацій”. Не було б інших документів – вистачило б і цього. Бо кожен, хто більш-менш вміє вчитуватися в більшовицьку новомову розуміє: партія визнала – все справді українське є за визначенням антибільшовицьке.
А тепер стаття ІІІ. Тут ідеться про те, що покаранню підлягають такі діяння:
“a) геноцид;
b) змова з метою здійснення геноциду;
c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду;
d) замах на здійснення геноциду;
e) співучасть у геноциді”.
І, нарешті, інші статті Конвенції ведуть мову про механізм видачі та покарання осіб, винних у зазначених злочинах. Жодного слова про конкретні мотиви геноциду: це ООН не цікавить, це має цікавити слідчих і суддів, для Конвенції важливий лише факт: був – не було.
Як бачимо, геноцид – це не лише крематорії і розстріли, а й терор голодом. До речі, однією з найважливіших складових Голокосту також був терор голодом, і значна частина євреїв Європи у 1939-45 роках загинула саме від голодної смерті у гетто та таборах. Схожим чином і частина жертв Голодомору загинула від куль чекістів чи у в‘язницях і концтаборах. А величезним гетто з грудня 1932 по літо 1933 року була вся Радянська Україна, кордони якої більшовицька влада міцно закрила для запобігання “неконтрольованим переміщенням”...
Схоже, Ігор Луценко та численні дописувачі форуму УП просто плутають два поняття: геноцид та Голокост. Але поняття “геноцид” є родовим щодо поняття “Голокост”, і так, до речі, вважав автор цього поняття польський правник, потім політемігрант до США Рафаель Лемкін, котрий вивів свою концепцію геноциду на основі аналізу нищення вірмен під час Першої світової війни та євреїв під час Другої світової. З того часу визнані актами геноциду знищення нацистами циган, знищення племені тутсі в Руанді в 1994 році, “етнічні чистки” на Балканах. Відтак чи має взагалі будь-який сенс твердження Ігоря Луценка, що “українці намагаються застрибнути у чужий потяг”, прагнучи визнання Голодомору геноцидом і тим прирівнюючи “один страшний злочин до іншого, вже засудженого, запатентованого та брендованого”?
Вчитайтесь ще раз у назву Конвенції ООН: “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”. Якби геноцид був “уже засудженим, запатентованим і брендованим”, така конвенція була б зайвою.
Ну, а твердження Ігоря Луценка про нацистський режим, як такий, що “не має аналогів за жорстокістю і розмахом в осяжній історії”, так це взагалі нонсенс. Чи були менш жорстокими більшовики? І у кого був більший розмах – у Гітлера чи у Сталіна? Взагалі, якщо брати за “арифметичними” ознаками (хоча це, як на мене, не зовсім моральна річ), то найжорстокішим тоталітарним режимом ХХ століття був режим Пол Пота у Камбоджі, який за три роки зумів знищити третину (!!!) співвітчизників в ім‘я побудови “світлого майбутнього”.
Питання насправді в іншому: чи можна порівнювати Голодомор із Голокостом? Президент Ізраїлю вважає, що ні. Але ми маємо право з ним не погодитися. Хоча б тому, що він, найшвидше, дуже мало знає про Голодомор. І про голодну смерть у ці роки десятків тисяч євреїв з містечок, вся провина котрих полягала в тому, що вони жили з українцями на одній землі і за добу українізації єврейська молодь, вивчаючи українську мову й культуру, набралася небезпечного вірусу “петлюрівщини”. Так само маємо право порівнювати Биківню і Бабин Яр. Це злочини червонопрапорних тоталітарних соціалізмів, злочини однопорядкові і, сказати б, глибинно дуже схожі за стилістикою.
Але є одна річ, яку справді можна закинути тим, хто веде мову про голодомори у множині і яку не помітив Ігор Луценко. Бо ж існувала принципова різниця між голодом 1921-23 років, основою якого стала тактика батога і пряника Леніна-Троцького: ударимо голодом, відчуєте на собі, як це жахливо, – й одразу запропонуємо вигідні речі: продподаток, НЕП, українізацію в обмін на лояльність та участь у нашій політиці роздмухування світової революції – і Голодомором (тотальний терор, без жодного пряника, відверто спрямований на знищення значної частини нації); коли навесні 1933 року були розгорнуті харчувальні пункти у колгоспах, люди мусили туди дійти з останніх сил і працювати на благо Сталіна – а одночасно з тим обов‘язково славити вождя всіх народів, тобто самим же розтоптати своє індивідуальне й національне “Я”. Голодомор був тільки один, а соціальний терор голодом чи просто байдуже висмоктування всього збіжжя з села – це інше.
А загалом спроби заперечити факт геноциду українців (чим би це заперечення не мотивувалося) із соціально-психологічного погляду надзвичайно цікаве. Адже такі спроби насправді тільки підтверджують наявність такого геноциду, оскільки заперечення трагічних самоочевидностей життя твого народу має підґрунтя або в незнанні власної історії, або у підсвідомому небажанні прийняти правду цієї історії і долати наслідки трагедій минувшини.

maidan.org.ua
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X