Новини
17.01.2007 «Україні не потрібна ще одна - нова - юрисдикція. Нам потрібен міжюрисдикційний діалог та об'єднання»

Веб-конференція РІСУ On-line — у гостях: о. Петро ЗУЄВ, клірик УПЦ (МП), директор Центру Богословських Студій. Рішенням Священного Синоду УПЦ бере участь у переговорному процесі з УАПЦ.

запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі


І, на завершення, запитання від редакції РІСУ:

— Існують різні думки серед православних щодо питання єдиної помісної Православної Церкви в Україні. Як на Вашу думку, як греко-католики мають ставитися до нього? Чи ЄППЦ не може стати проблемою для цілісності УГКЦ, тобто чи в разі її створення частина парафій УГКЦ не перейде до неї? Загалом, що Ви про це думаєте?

— Я не вважаю, що мені коректно радити греко-католикам, як їм ставитися до створення Помісної Православної Церкви. Однак, я думаю, що у ХХІ столітті ми не маємо мислити конфесійними категоріями та діяти, виходячи з конфесійних інтересів. Якщо канонічна Помісна Церква таки буде створена, то я не виключаю, що до неї приєднається частина парафій УГКЦ. Але Євангелія свідчить, що шлях жертви – це єдиний шлях, який спільний з Христом. Бог надає благодать смиренним, тим, хто готовий до самопожертви, та вміє офірувати власними інтересами заради інтересів ближнього. Православні – це історичний «ближній» для УГКЦ. Отже, якщо вона не буде перешкоджати парафіям, які захочуть приєднатися до об'єднаної Помісної Церкви, то вона стане ближчою Православній Церкві. Таким чином, можливо, буде відкрито нову сторінку у стосунках між Православною та Греко-Католицькою Церквою в Україні. Зверніть увагу на події довкола Сурожської єпархії. Руська Православна Церква втратила декілька десятків парафій. Але це було не головна втрата РПЦ у протистоянні з єпископом Василієм та вірним йому клірикам. Головною втратою була втрата іміджу, образу Російської Церкви в очах світової християнської громади. УГКЦ не має повторювати таких помилок. Тому на мою думку треба з християнським смиренням поставитися до створення Помісної Церкви. Адже, пам'ятаємо, все у руках Божих.

Мені не достатньо добре відомо її життя, аби я міг компетентно відповісти на це питання. Але остання книга Антуана Аржаковського «Бесіди з Блаженним Любомиром Гузарем» з підзаголовком «До постконфесійного християнства» справила на мене сильне враження. Ця книга нагадала мені інший твір, а саме діалоги Патріарха Константинопольського Афінагора з сучасним французьким богословом Олів'є Клеманом. Такі книги додають надії. Зокрема й надії на те, що створення Помісної Церкви може надати нові екуменічні можливості для Українських Церков східного обряду.


Юлія Кошинська, д-нт Люблінського Католицького Університету:

— О. Петро, я дуже чекала Вашої доповіді на конгресі богословів "Сопричастя Церков..." у Львові, що відбувався 2-4 січня 2007 р. Але, нажаль, не дочекалася. У чому була причина Вашої відмови? Дякую

— Я підготував доповідь, але на жаль не зміг бути присутнім на цьому конгресі. Причина має суто технічний, а не політичний характер. Тобто я не відмовлявся від участі у конгресі, а просто не зміг вчасно прибути. Сподіваюся, Ви зможете ознайомитися з тезами мого виступу у електронному вигляді. Скажімо, на сторінках РІСУ.


Ростислав Мартинюк, тележурналіст, село Позняки, цікавлюся історією православних фіно-угорських народів:

— 1. Чи справді наша УПЦ МП - це лише Екзархат РПЦ просто перейменований на УПЦ? Адже відомо: ми можемо дати комусь стільки прав, скільки маємо самі. А чи може Синод УПЦ МП створити окремі Езкархати (Закарпатський, Кримський) на своїй території? Якщо ні, то виходить - ми самі Екзархат. Болише Екзархат не омже давати іншим статус Екзархату. Всі самостійні і незалежні Церкви (а ми начебто саме такі) - можуть.

— Питання полягає в тому, чи є необхідність створювати згадувані Вами Екзархати? Зокрема, я такої потреби на сьогодні не бачу.

2. У жодній з Помісних Церков не бачив згадок про УПЦ. Всі єпископи УПЦ пишуться ЛИШЕ як єпископи РПЦ. таке враження, що про незалженість УПЦ знають лише в самій Україні. Ніхто в Болгарії, Румунії, навіть Польщі не знає такої Церкви - УПЦ.

— Це не відповідає дійсності. Про УПЦ та її статус чудово відомо усім Главам Церков та більшості православних ієрархів. Про це свідчить, зокрема, той факт, що всі Помісні Церкви брали участь у нещодавньому святкуванні 40-ліття архієрейського служіння Предстоятеля УПЦ. Інша річ, що УПЦ не знаходиться у церковному диптиху. Але я сподіваюся, що це справа майбутнього.

3. Чому не створено Російський екзархат Руської Православної Церкви - в межах держави Російська Федерація? Чому сама Москва творить Екзархати в інших державах, а в РФ - ні?

— А яка потреба у такому Екзархатові?

4. Чи можна у перспективі вважати партіярший престол у Москві - престолом Української Православної Церкви? Чи можемо ми повернути собі статус-кво Київської Церкви і знову "з чистого аркуша" визначати статус Церкви у Російській Федерації?

— В разі якщо Українська Церква отримає новий канонічний статус, зокрема, автокефалію, Святіший Патріарх Московський не буде її першоієрархом. Але між Предстоятелем Української та Руської Церков буде зберігатися повне спілкування у молитвах та Євхаристії. Що ж стосується «статусу Церкви у Російській Федерації», то я Вас не дуже добре розумію. Про який статус йдеться?

5. В Естонії в храмах Константинопольського патріярхату не поминається на Літургії Патріярх Варфоломей - лише Митрополит Естонський Стефан. Чому існує вимога в Україні обовязково поминати Патріярха Алпексія на Літургії? А священики змушені "викручуватися" і уникати слова "московський", співаючи "Патріярха .... всія Руси" (так наприклад у Троїцькій церкві на Троєщині)?

— Грецька літургічна традиція відміна від слов'янської. Зокрема, там згадується лише місцевий єпископ, який в свою чергу поминає свого Першоієрарха. Якоїсь спеціальної політичної «вимоги» поминати Патріарха Московського не існує. Але існує літургічна традиція, яка відмінна від грецької.

6. Чому в Москві на Літургії співають наприкінці "богохранимую страну Российскую", а в Україні вживають дивний ефвемізм "страну НАШУ"? Чому не співати "богохранимую страну Украинскую"??? Чому цього ніхто не робить,не впроваджує?

— Не бачу якоїсь загрози основам національної безпеки України у тій формі поминання, на яку Ви посилаєтесь. Гадаю, що є різні форми поминання. Включно з «Богохранимой страной Украинской». Можливо, Ви просто про неї не знаєте. Адже є й парафії, де богослужіння частково відправляється українською.

7. Чому немає свята, присвяченого всім святим в землі Українській просіявшим? Тоді як раніше були служби всім святим в Малій Россіі просіявшим?

— Наскільки мені відомо, існує думка розглянути це питання. Зараз воно досліджується. Не виключено, що в майбутньому воно буде подано на розгляд Священного Синоду УПЦ.

8. Чому нам не впровадити навіть у статусі афтокефалії назву "Малоросійська православна Церква"?

— За аналогією з Малою та Великою Еладою? Але далеко не всі українці знають, що «Мала» Русь – це територія давньої Русі. Отже, таке найменування буде образливим для більшості українців.

9. Де можна знайти парафії УПЦ МП за кордоном - бодай для українців в Італії, Португалії, ПАР?? А в РФ??? Їх нема! Церковні православні українці за кордоном РУССКІЄ! Винятково. Можете перевірити....

— Потреба в існуванні таких парафій, на мою думку, існує. Наскільки я знаю, Відділ Зовнішніх Церковних Зв'язків МП піклується, аби серед священиків, які зараз служать закордоном, була достатня кількість україномовних священиків. Скажімо, нещодавно в Італію виїхав один з відомих київських священиків – протоієрей Микола Макар, який був проректором Київської Духовної Академії та Семінарії. Не виключено, що з часом будуть створюватися й громади, які будуть канонічно підлягати Київському Митрополитові. Але це справа самих парафій. Адже ми не в праві нав'язувати комусь київську юрисдикцію.


Kyianyn

— Отче , відомо, що Ви працювали в газеті " SOS", що належала пану Циганкову та виходила під гаслом "Москва - третій Рим". Свого часу ця газета писала багато проти Ющенка та Тимошенко. Як Ви могли працювати на такого хазяїна, якщо Ви людина свідома національно?

— Існував Православний інформаційно-аналітичний центр ( ПІАЦ), який реалізував декілька проектів, найбільш одіозним з яких був згаданий Вами – газета "SOS". Свого часу пан Циганков пропонував мені бути відповідальним редактором цього видання. Але моє ім'я не згадувалося у такому контексті. Це не було випадковістю, оскільки я не вважаю, що священикові личить така діяльність. Що ж стосується мотивації людей, які працювали у цьому Центрі, включно зі мною, то я думаю, що ми сподівалися, що цей проект можна перетворити з політичного на місіонерський. На жаль, ці сподівання не виправдалися. Колективу редакції так і не вдалося опанувати видання. Врешті решт, це призвело до того, що газета набула репутації "жовтої". Що ж стосується згаданого Вами гасла про Москву та Третій Рим, то я особисто не є прихильником такої ідеологеми. Отже, з моєї точки зору "SOS" – це приклад місіонерської невдачі. І якщо б мені сьогодні ще раз запропонували співпрацю у подібному проекті, то я б відхилив таку пропозицію. Водночас, я з великою приємністю згадую людей, які там працювали. Адже вони щиро намагалися зробити цю газету менш політичною та більш церковною.


Ігор Скленар:

— Шановний отче Петре, наскільки сьогодні догматичне вчення УПЦ (МП), а відповідно і головного Вашого центру - РПЦ, осучаснюється? Чи основні постулати віри набувають нового звучання, тобто відповідно до викликів сучасного суспільства?

— Змінюється не саме віровчення, а мова, якою воно викладається. Колись богослови користувалися мовою античної філософії. Зараз деякі сучасні богослови, скажімо, вже згадувані мною сьогодні Яннарас та Зізіулас, послуговуються мовою філософії екзистенціалізму та персоналізму. Однак, зміст християнського догмату (тобто віровчення) не змінюється. Щоправда, існують певні богословські акценти. Скажімо, акцент на еклезіології (вчення про Церкву) або антропології. Людина. Хто це і що це? Чи є примарною її свобода? В чому полягає її особистісність? Чи здатна вона до творчості і де межі цієї творчості? Без сумніву це - центральні філософські питання нашого часу. Сучасна православна богословська думка реагує на ці виклики. Через десятиліття існування в ситуації «державного полону» та вимушеної ізоляції, нинішня богословська думка Руської Православної Церкви дещо відстає від сучасної православної думки, яка представлена сьогодні такими величними іменами як, скажімо, той самий Зізіулас. Втім, в Росії спостерігаються доволі цікаві пошуки на межі богословського та філософського мислення. Так, я завжди цікавістю читаю праці російського філософа Сергія Хоружего. А от певні богословські спроби деяких ліберальних московських священиків я особисто не сприймаю. Звичайно, у катехізатора інша міра відповідальності, ніж у богослова. Але мені здається, що навіть праці, які написані з метою допомоги у справі катехізації, не можуть підміняти чіткої богословської відповіді її «дипломатичною» (або «політкоректною») подобою. Адже, якщо ми не можемо сьогодні надати відповіді на якесь питання, ми, принаймні, маємо його ставити. Історія богословської думки свідчить – відповіді на питання надає Бог. Що ж стосується богослова, то він має ставити запитання та вміти мовчати, аби скрізь його мовчанку відкрилася відповідь Бога.


Михаил Шелудько, Одесское богословское товарищество:

— Отче, как вы расцениваете итоги недавнего Конгресса богословов УГКЦ "Евхаристическое сопричастие — вызов традиции и современности для традиционных Церквей", главной задачей которого был поиск возможности восстановления общения в таинствах между Украинской Греко-Католической Церковью и Православными Церквями Киевской традиции? Возможно ли, на ваш взгляд, хотя бы гипотетически, для УПЦ состоять в евхаристическом общении с Церковью Римского сопричастия — УГКЦ?

— Этот конгресс стал еще одним доказательством того, что в среде Греко-Католической Церкви сегодня существует интерес к восточной богословской традиции. Я не думаю, что в ближайшее время в Украине будет востребован экуменический опыт Антиохийского патриархата, где православные могут причащаться в униатских храмах, а униаты – в православных. Но мне отрадно стремление Украинской Греко-Католической Церкви (или, во всяком случае, некоторой ее части) к обретению евхаристического общения с Православной Церковью. Нужно всегда желать невозможного. Ведь именно радикализм наших пожеланий делает нас христианами, то есть людьми, которые верят, что «обыкновенный» человек «на самом деле» может реально стать богочеловеком. Я верю в искренность устроителей этого форума. Но мы должны отдавать себе отчет в том, что является целью подобных проектов. Если это – создание еще одной «новой» унии, то я не думаю, что из этого что-либо получится. Обретение сопричастия между Церквами Востока и Запада – это задача всеправославного масштаба. И с традиционной православной точки зрения, общение может быть восстановлено тогда, когда будет достигнуто догматическое единомыслие. Однако, проводя активную экуменическую политику, «ортодоксофилы» из числа богословов УГКЦ могут стать тем мостом, благодаря которому Запад будет узнавать Православие и его традицию, так сказать, изнутри католического мира. Возможно ли невозможное? Церковная история показывает, что такое случается, когда Глава Церкви настолько явно «вмешивается» в ее историческое существование, что происходит то, что ранее и помыслить было невозможно. Вместе с тем, католическая стороны должна осознавать, что Православие не только очень «дорожит своим единством», но и «живет как единство», поскольку Поместные Церкви – это не конфедерация Церквей, а именно единая Церковь. Поэтому, каким бы заманчивым не был проект обретения сопричастия на уровне Церквей Киевской традиции, мне кажется, что нужно возлагать нашу главную надежду на ход общего православно-католического (или католическо-православного) диалога. Некоторые православные не только не верят в возможность обретения единства между Востоком и Западом, но и не хотят этого. Я не принадлежу к таковым, и надеюсь, что диалог возможен и может быть плодотворным. Но мы должны быть терпеливы. Сколь бы желанным не было обретения общения в таинствах, мы должны помнить, что единственным надежным фундаментом единства может стать единомыслие в догматической сфере.


Александр Доброер, Одесское богословское общество:

— Уважаемый отец Петр! Как вы оцениваете характер православно-католических (греко-католических и римско-католических) отношений в Украине? Какой Вы видете перспективу развития католическо-православного диалога именно в Украине. Какие формы этого диалога, по-Вашему, наиболее продуктивны?

— К сожалению, наши отношения, мягко говоря, оставляют желать лучшего. Вместе с тем, я надеюсь, что в недалеком будущем такой диалог будет иметь место. С моей точки зрения, это должен быть диалог богословов, а не полемистов. Полемической литературы и так существует слишком много. Но это не только не улучшает наших взаимоотношений, но и не углубляет православной богословской традиции. В те годы, когда писал Владимир Лосский (я читаю и люблю его тексты с юности) для православного сознания было актулаьно сформулировать догматическое учение Православной Церкви в аспекте его отличия от западной традиции. Однако, с моей точки зрения, это время прошло. Сейчас актуальнее другое. Нужно попытаться сформулировать догматические истины наиболее универсальным образом. И украинские православные, и украинские католики живут в одном культурном и духовном пространстве, имя которому - Европа. Мы живем в Европе, которая постепенно становится нехристианской. И у нас общие вызовы. Это секуляризм и ислам, динамика роста которого в Западной Европе свидетельствует о том, что в обозримом будущем он может стать там доминирующей религиозной традицией. В этой ситуации мы должны проявить христианскую солидарность. Мы должны понять, что перед лицом «великого Китая» и «объединенных исламских Штатов Европы», этой надвигающейся на нас «новой геополитической реальности XXI века» - нас, христиан, очень мало. А, следовательно, наше свидетельство должно быть общим. Какие формы диалога перспективны в Украине? Мне кажется это экллезиологический и культурологический диалог. Кроме того, я глубоко убежден, что нашим Церквям следует сотрудничать в сфере образования и диаконии. К сожалению, события новейшей церковной истории Украины существенно осложняют проведению такого диалога. Но я пытаюсь быть оптимистом, надеясь на то, что обе стороны, окажутся мудрее и глубже в духовном смысле, чем рассчитывает наш общий враг - лукавый. Нужно иметь мужество прощать. Прощать ради будущего наших Церквей.


Людмила Филипович

— Шановний отче, як сучасне православ'я вирішує богословські колізії, які виникають між догматом чи каноном і реальним життям? Зокрема, як, на вашу думку, найбільш по-православному можна б було розв'язати проблему надання і визнання автокефальності (помісності) Української Православної Церкви?

— Дійсно, священні канони не достатньо кажуть про механізм проголошення та визнання автокефалії (або автономії). У часи Вселенських Соборів – це була прерогатива Собору. Тобто в ідеалі набуття статусу автокефалії має проходити на Соборі, де мають бути представлені усі Помісні Церкви. Виходячи з такої логіки найоптимальнішим вирішенням українського церковного питання було проведення Всеправославної наради за участю Глав та представників усіх Помісних Церков. Щоправда, зібрати таку нараду сьогодні доволі важко, оскільки Помісні Церкви не одностайні у своєму баченні того, яким чином має надаватися автокефалія. Вселенський Патріархат та Давні Патріархати Сходу вважають, що це – прерогатива Константинополя. Чисельні Руська та Сербська Церкви обстоюють іншу точку зору, а саме, що автокефалія має надаватися кіріархальною (або «материнською») Церквою. Отже, необхідно шукати якесь рішення, яке б могло задовольнити усіх. Адже не можна відкладати вирішення українського питання на століття (а ми знаємо, що православні богослови можуть вести дискусії вельми довгий час). Варіантом такого рішення, на мою думку, є Томос, який би надала Українській Церкві Всеправославна нарада. Але, підкреслюю, це лише моя думка, яка вимагає канонічної експертизи на предмет концептуальної відповідності та реалістичності.


daniil, Дніпропетровщина

— Як Ви ставитесь до богословської комісії про об'єднання православних церков, про яку говорив прозидент 12 січня цього року на зустрічі з єпископатом УПЦ КП. Чи Ваша думка є тотожньою з думкою УПЦ МП.

— Річ у тім, що думка Предстоятеля та єпископату УПЦ з цього приводу ще не висловлена. Відома лише реакція співробітника Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московської Патріархії о. Миколи Балашова. Але отець Микола, наскільки я знаю, представляє Відділ, а не УПЦ. Що ж стосується мене, то я не хотів би поспішати висловлювати свої судження доти, доки не стане відома позиція нашого Предстоятеля – Блаженнішого Митрополита Володимира.


Андрій Сідун

— Отче , виходячи з відповіді Андрію, ви вважаєте, що Помісну Церкву необхідно створювати. Але Блаженніший Митрополит Володимир вважає , що така Церква вже існує, це — УПЦ http://archiv/. orthodox.org.ua/page-1690.html. Так само вважає і пан Філарет , і називає УПЦ КП Помісною Церквою http://www.kievpatr.org.ua/news.php?page=show_stat&id=367. А дехто навіть вважає твердження Блаженнішого Митрополита Володимира спробою завести в оману віруючих своєї конфесії http://www.ukr-orthodox.rv.ua/?div=diff/&page=kryza_prav.html. Так що ж насправді, існує Українська Помісна Церква, чи ні? Кому вірити? Дякую.

— Відповідь на Ваше запитання залежить від того, який зміст вкладати у поняття «Помісна Церква». Блаженніший Митрополит Володимир говорить про Помісну Церкву з еклезіологічної точки зору. А з цієї точки зору цей термін можна застосовувати не лише до УПЦ, але й до кожної з її єпархій. Я раджу Вам переглянути розділ «Помісна Церква у перспективі спілкування» у праці митрополита Іоана Зізіуласа «Буття як спілкування». Там чітко зазначені богословські критерії поняття Помісної Церкви. Як вважає митрополит Іоан, який без сумніву є одним з кращих сучасних богословів Православної Церкви, кожна єпархія є Помісною Церквою. Тому вираз Митрополита Володимира цілком коректний з богословської точки зору. Тепер поглянемо на проблему у іншому аспекті. УПЦ сьогодні користується сукупністю прав, які дозволяють співставляти її з Помісними Православними Церквами. Адже de- facto сукупність канонічних прав, якими володіє УПЦ, дозволяє визначити її статус як такий, що перевищує автономію, але не є автокефальним. Водночас, Українська Православна Церква відсутня сьогодні в диптиху Помісних Православних Церков. Тому, з канонічної точки зору, статус УПЦ не тотожній статусу автокефальної або автономної Церкви. Саме тому ми й говоримо про створення Помісної Церкви, маючи на увазі удосконалення її канонічного статусу таким чином, аби вона була присутня в диптиху. Що ж стосується Київського Патріархату, то його лідери говорять про себе як про Помісну Церкву. Але оскільки УПЦ КП не знаходиться в спілкуванні з вселенським Православ'ям, це лише декларації. Отже мою відповідь на Ваше запитання наступна. З точки зору еклезіології Помісна Церква в Україні є. Але для того, щоб вона стала існувати з точки зору канонічного права ( яке знає дві форми існування Помісної Церкви – автокефалія або автономія) необхідно удосконалення існуючого канонічного статусу УПЦ.


Влад Глуховський

— Мені здається очевидним, що об"єднання церков не відбудеться без взаємних поступок сторін. Чи вважаєте ви можливим, щоб УПЦ МП пішла на будь-які поступки в сучасних умовах?

— Я певний, що наша Церква готова до «поступки», якщо розуміти під цим не лукавий компроміс з сумлінням, а справу любові, коли той, хто сильніший поступається перед тим, хто слабший. Однак, важливо, аби компромісна модель церковного об'єднання ( або «поступка» про яку Ви говорите) була ефективною, тобто допомогла реально улікувати розкол. Оскільки я сам беру участь в переговорному процесові між УПЦ та УАПЦ, я не можу публічно назвати ту модель, яка є оптимальною з моєю точки зору. Водночас, я скажу, що на мій погляд, така модель реально існує. Чи готова УПЦ до компромісу? Вважаю, що так. І про це свідчить сам факт переговорів, адже будь- які переговори можливі лише за умов готовності сторін до пошуку консенсусу.


Юрий

— Ознакомьтесь с страничкой http://kiev1.org/page-1392.html. Согласны, что никакого диалога с раскольниками и еще хуже - с отступниками быть в принципе не может?

— Ознакомился с Вашей ссылкой. В ответ  предлагаю Вам ознакомиться с этой http://www.bible-center.ru/bibletext/synnew_ru?txt=lu+15:1-10#sel1 Полагаю, что диалог с теми, кто находится вне общения с мировым Православием, возможен и необходим. Его цель должна состоять в том, чтобы помочь «схизматикам» войти в полное общение с Церковью. Вместе с тем, я думаю, что восстановление такого общения возможно на основе экклезиологического единомыслия. А таковое обретается не механически, а в результате благодатной «перемены ума» ( греч. «метанойя»). Эта «перемена ума» должна помочь тем, кто находился вне видимого общения с Кафолической Церковью преодолеть свою гордыню, а тем, кто находился и находится в церковной ограде – увидеть свою долю ответственности в том, что наши братья находятся вне общения. Ведь иногда мы сами – вольно или невольно – становимся причиной соблазна для братьев. А в современной церковной жизни такие соблазны существуют. К примеру, некоторые нынешние «автокефалисты» рассказывали мне, что отошли от канонической УПЦ после того, как стали свидетелями перманентного крестного хода, «психически неуравновешенных людей, которые проклинают украинский язык, культуру, и, вообще Украину» ( цитата). Особенно удручил тот факт, что участники этого мероприятия ссылались на «благословение» Предстоятеля Церкви, то есть выдавали свою инициативу за общецерковное дело. Вместе с тем, насколько мне известно, Митрополит Владимир не преподает благословения на проведение крестных ходов с элементами политической агитации. Я даже как- то видел резолюцию Блаженнейшего на прошении с просьбой благословить подобное мероприятие. Там черным по белому было написано «Без политики! ». Таким образом, «перемена ума» необходима, и в первую очередь для тех, кто находится вне общения с мировым Православием. Но она необходима и для нас, то есть тех, кто находится в общении с Кафолической Церковью, но нередко своим грехом оскорбляет Ее святость.


Микола Лисенко

— 1. Ви були, як і багато інших представників УПЦ МП, (як і я) на майдані. Чи змінилися оцінки духовної сутності тих подій для вас сьогодні? 2. Якими ви бачите шляхи подолання церковного розколу на Україні? 3.Чи відчуваєте особисто потребу в створенні Помісної церкви на Україні? 4.Соціальне служіння в православній церкві сьогодні - яким воно повинно бути? Дякую за відповіді.

1. Всі, хто був на Майдані, пережили стан розгубленості та розчарування, коли політична еліта, що прийшла до влади, не змогла зберегти єдності. Однак, я не думаю, що у нас була інша альтернатива. У мене, зокрема, її не було. Всі мої друзі і більшість моїх парафіян були на Майдані. Я максимально утримувався від якихось елементів політичності у житті парафії, де я служу. Люди робили свій вибір самостійно. Однак, оскільки наша громада об'єднує переважно інтелігенцію, цей вибір був майже одностайний. Життя засвідчило, що революція не була війною «синів добра» проти «синів зла». Все було набагато складніше. Однак, Майдан - це не лише певна політична технологія за допомогою якої Віктор Ющенко став президентом. Майдан засвідчив, що українська нація реально існує і, що ця нація спроможна захистити незалежність своєї країни.

2. Особисто я відчуваю потребу в створенні Помісної Церкви. З моєї точки зору, це відповідає новим історичним умовам, у яких опинилась сьогодні православна громада України. Однак, я не хотів би, аби ця Церква створювалася на секулярній ідеології національного егоїзму. Церква має завжди зберігати дух універсалізму та відкритості. Отже, на мій погляд, створення Помісної Церкви не має бути формою «розлучення» з Росією у церковній сфері. Зв'язки між Церквами Росії та України мають зберігатися. Адже, більшість православних богословів ХХ століття, імена яких знають в усьому християнському світові – це богослови, які писали російською. Георгій Флоровський, Володимир Лоський, Олександр Шмеман, Микола Афанасьєв – це все представники російської богословської школа. І варто пам'ятати, що завдяки саме цим богословам сталося відродження Православ'я в ХХ столітті. Адже і Зізіулас, і Янарас, і більшість інших грецьких богословів – це фактичні учні Лоського, Афанасьєва та Флоровського. Втім, створення Помісної Церкви – це не «відокремлення», а лише певна форма канонічного облаштування життя місцевої Церкви. І дуже важливо, що автокефальний рух в Україні сам ідеологічно еволюціонував від гасла «Геть від Москви» до богословського розуміння помісності як «категорії зв'язку». В цьому контексті я би хотів згадати документи останнього архієрейського собору УАПЦ, де єпископат цієї Церкви засудив етонофілетизм як спосіб церковного будівництва. Обнадіює й діяльність Богословсько-канонічної комісії цієї Церкви, зокрема, деякі коментарі її Голови – архієпископа Іоана, який вже зарекомендував себе як людина, що розуміється на православній еклезіології. Тепер щодо самих шляхів поєднання. Я думаю, що віднайти оптимальну модель та канонічний спосіб поєднання – це справа спільної комісії, яка вже працює в форматі УПЦ-УАПЦ. З чого необхідно виходити? Необхідно пам'ятати, що метою поєднання є улікування розділення, цебто дуже важливо, аби об'єднана Церква перебувала у повному спілкуванні зі світовим Православ'ям. А це означає, що об'єднання має відбуватися на основі вірності канонічній традиції. Є коло проблем, які необхідно ретельно дослідити. Дослідити не з точки зору інтересів тої або іншої конфесії/юрисдикції, а з точки зору наукової об'єктивності та інтересів майбутньої Помісної Церкви. Як ми бачимо на прикладі Російської Православної Церкви закордоном та Московського патріархату, які об'єднаються у близькому майбутньому, моделі об'єднання можуть бути компромісними. Але якою б досконалою не була сама модель об'єднання дуже важливо, аби була створена необхідна для об'єднання атмосфера. Зокрема, на мою думку, варто змінити формат між церковних дискусій. Україні не бракує сьогодні конфесійних «інформаційних війн». Бракує толерантності та фахової богословської дискусії. Дуже важливим, на мій погляд, є зміна нашого ставлення до тих, хто опинився поза спілкуванням зі світовим православ'ям. Адже це не лише «розкольник» та «канонічний злочинець». Це ще християнська душа, наш брат, людина, що прагне здобути повноту церковності. Розкол не можна улікувати механічними канонічними діями. Тут потрібне диво християнської любові. Диво, що народжується у духовному подвигу та молитві.

3. Соціальне служіння в наших злиденних умовах – це одне з перших завдань Церкви. Адже не можна без болю дивитися на жебраків та безпритульних дітей, хворих, людей похилого віку, що живуть від пенсії до пенсії. Кожен з нас зустрічається з цим у своєму щоденному житті. Ми бачимо цих людей і не можемо не співстраждати їм. Однак, що може зробити кожен з нас індивідуально? Дуже мало. Втім, спільно з іншими християнами, на рівні парафії та єпархії ми можемо зробити більше. Скажімо, можемо створити при кожній парафії групу людей, що буде системно допомагати нужденним. Ці люди можуть здійснювати щомісячні збори коштів та закупати продукти харчування, одяг, ліки. Дуже важливо, аби така діяльність велася при кожній парафії, незалежно від того, «багата» вона чи «бідна». Адже дияконія – це не лише певний спосіб вирішити соціальні проблеми. Це – служіння, яке потрібне для спасіння, потрібно не окремим «соціальним» християнам, а кожному з нас. Адже, якщо ми не будемо допомагати нужденним, наше серце перетвориться на каміння.


Маряна Карапінка, журналіст

— Скандали навколо викриття представників клиру, що в роки існування Радянського Союзу співпрацювали з спецслужбами стали звичними для сусідньої Польщі. Випадок з призначенням митрополитом Варшавським Станіслава Вільгуса довів, що навіть Ватикан не здатен зупинити процесу люстрації. Чи можливе щось подібне з Російській Православній Церкві чи в Українській Православній Церкві (МП)? Чи відчувається потреба у люстрації? Чи за роки після падіння Радянського Союзу обговорювалася можливість люстрації серед клиру на пост-радянському просторі?

— Радянський режим перебував у стані холодної війни з Церквою. Ієрархи та духовенство перебували під жорстким тиском спецслужб. Зрозуміло, що частина кліриків в таких умовах співпрацювала з спецслужбою. Але питання полягає в тому, якою саме була така співпраця. Деякі ієрархи співпрацювали з спецслужбами формально, намагаючись захистити себе та своє духовенство. Інші не лише пішли на повну співпрацю з органами держбезпеки, але й прагнули використати спецслужбу у власних цілях, намагаючись за допомогою КГБ встановити у Церкві устрій одноосібної диктатури. На мій погляд, такі люди мають добровільно піти на спокій.


Олег Кисельов, Молодіжна асоціація релігієзнавців

— Вітаю, отче! Як Ви оцінюєте розвиток православного богослов'я в сучасній Україні? Чи є у нас відомі, авторитетні у православному світі богослови?

— В радянський час в Україні не існувало вищої богословської школи. Діяла лише єпархіальна семінарія у Одесі. Зрозуміло, що це відбилося й на розвитку сучасної богословської думки. Адже наші Духовні школи створювалися в надзвичайно важких умовах. Найбільш відомим богословом в сучасній Православній Церкві в Україні є Блаженніший Митрополит Володимир, який відомий в православному світі своїми працями у царині еклезіології. Інших, я думаю, поки що немає. Втім, ми живемо у щасливий час, коли видається спадщина сучасної православної богословської думки Греції та Заходу. Так, київське видавництво «Дух і Літера» нещодавно видало надзвичайно якісний переклад класичної праці митрополита Іоана Зізіуласа «Буття як спілкування». Раніше у цьому ж видавництві були видані праці Христоса Янараса, єпископа Каліста Уера, академіка Сергія Сергійовича Авєрінцева. Це надає підстав сподіватися, що православне богослов'я в сучасній Україні буде відроджуватися. Є й перші свідчення такого відродження. Так серед української громади з'являються перші православні вчені, науковий рівень яких відповідає європейським вимогам. Назву лише кілька імен. Священик Сергій Говорун отримав блискучу освіту в Україні та закордоном, де він здобув докторат з філософії. Його докторська дисертація має незабаром вийти у видавництві Оксфордського університету. Диякон Андрій Глущенко систематично опрацьовує спадщину відомого київського патролога С.Єпіфановича. За останні роки він став блискучим вченим-патрологом, фактичним учнем Єпіфановича. Дещо політизований мирянин Юрій Чорноморець також увійде в історію церковної науки. Але не в якості автора дискусійних аналітичних статей, а як вчений, що займається богослов'ям преподобного Максима Сповідника. Архімандрит Ігор Геча, українець за походженням, що є деканом Православного Свято-Сергіївського Богословського інституту у Парижі, пише чудові праці з еклезіології. Його учень Роман Тодор розробляє актуальну сьогодні проблему етнофілетизму. Сподіваюся, незабаром українська богословська школа стане реальністю та отримає визнання у християнському світі.


Священик Андрій Дудченко (orthodoxy.org.ua)

— Отець Петро, відомо, що Ви є послідовним прибічником літургічного відродження, і не тільки в теорії (таких багато), а й на практиці. Як ставляться до літургічного відродження представники УАПЦ, з якими ведеться діалог про об'єднання? Та чи відомо Вам щось про існування подібного руху в Київському Патріархаті?

— Сучасне життя в УПЦ КП мені відомо не настільки добре, аби я міг компетентно відповісти на Ваше запитання. Що ж стосується УАПЦ, то там переважає зважений підхід до проблеми. Потребу літургійного відродження розуміють. Але розуміють й інше: проводити якусь літургійну реформу в умовах розділення – означає створювати додаткову проблему в майбутньому. Водночас, наскільки мені відомо, зараз УАПЦ готує видання нової редакції служебника, який буде спиратися на деякі сучасні грецькі аналоги. На відміну від Росії, в сучасній Греції співіснують декілька літургічних традицій. Так, в багатьох парафіях Греції молитви євхаристичного канону читаються вголос, аби вірні могли брати участь у Євхаристії у більш повній мірі. Така традиція віддзеркалена і у деяких сучасних редакціях грецького служебника. Зокрема, деякі грецькі служебники відтворюють більш ранню літургічну традицію, ніж сучасний слов'янський служебник. (У якому, наприклад, вміщено деякі додаткові прохання на єктеніях, які знадобилися для того, аби священик встигав прочитати так звані «таємні молитви»). Існують і проблеми перекладу. Сучасні українські переклади не повністю відповідають грецькому оригіналові, там повторені деякі помилки слов'янського служебника. Наскільки мені відомо, літургісти УАПЦ зараз працюють над тим, аби нова редакція служебника віддзеркалювала тонкощі грецького оригіналу та відповідала вимогам сучасного парафіяльного життя.


Андрій

— Президент В. Ющенко вважає, що "Високу місію повернення нації до її духовних витоків має виконати відновлена єдина Помісна Українська Православна Церква", про що він неодноразово заявляв у своїх урочистих промовах та інтерв'ю (одна з промов знаходиться тут: http://ww8.president.gov.ua/news/data/28_2402.html) А що думаєте ви з приводу відновлення єдиної Помісної Української Православної Церкви?

— Створення Помісної Церкви, з моєї точки зору, історично та екзезіологічно виправдано. Більш того, я особисто не бачу інших варіантів улікування розколу. Логіка Президента така – об'єднана Церква має допомогти об'єднатися суспільству. Це правильна логіка. Водночас, для Церкви існують дещо інші пріоритети. Церковна єдність має бути віднайдена не лише для того, аби покращити суспільне життя. Єдність Церкви – це внутрішньо притаманний їй спосіб життя. Спосіб життя, який випливає зі Божої любові, у ситуації якої живе Церква. Тобто для того, аби бути собою, жити так, як їй притаманно за її природою, – Церква має бути єдиною. Однак ці дві логіки – світська та духовна – не суперечать одна одній. Це, радше, два погляди на проблему. Важливим є інше. З точки зору соціології, об'єднати Церкви доволі просто. Необхідно лише створити відповідні політичні умови. Але історія Церкви свідчить, що «зовнішнє» об'єднання недовговічне. Об'єднання має бути вистражданим, воно має відбутися у ситуації довіри та любові. Крім того, сама модель та спосіб об'єднання мають відповідати канонічній традиції. Отже, дуже важливо, аби у об'єднавчому процесі домінувала саме церковна логіка й церковна мотивація. Особисто я вірю в те, що об'єднання Українського Православ'я можливе, і вважаю, що кожний з нас має його наближати своєю працею. Але, як вірно зауважує наш Предстоятель – Блаженніший Митрополит Володимир, діяти в цій сфері треба дуже обережно, аби наші зусилля не спровокували нове розділення.


Анатолій Бабинський, філософсько-богословський факультет УКУ (магістратура)

1) Що Ви думаєте про події які мали, та мають місце в Сурожській єпархії?
2) Чи підтримуєте Ви рішення Синоду РПЦ по відношенню до єпископа Василія (Осборна)?
3) Яке місце в вирішенні проблем що склались в Україні з Православною Церквою на Вашу думку повинен займати Вселенський Патріархат?

1. Сурожська єпархія завжди була унікальним явищем в Руській Православній Церкві. Ця єпархія фактично була створена трудами однієї людини – покійного Митрополита Антонія, що послідовно намагався відродити в житті єпархії ідеал Давньої Церкви. Церква євхаристична за своєю природою, тому всі стосунки, які зв'язують єпископа, кліриків та церковний народ мають бути євхаристичними. Цебто відповідати тим стосункам, які виникають в Євхаристії, де єпископ є не «керівником», не «топ-менеджером», а предстоятелем. Предстоятелем євхаристичної спільноти, яка об'єднує пресвітеріум та церковних народ. Отже, керуючи єпархією, єпископ має діяти не ізольовано, а спільно зі священством та церковним народом. Адже предстоятель є тим, ким він є, не сам по собі, а по відношенню до громади, яку він очолює. Митрополит Антоній створив ніби модель Православної Церкви ХХ I століття. Церкви, стосунки в якій вибудовані на засадах соборності. Церкви, яка вільна від спокус служіння «кесареві» або етнічному егоїзмові. Але така єпархія може існувати лише за умов, якщо «церковний народ» є дійсно церковним, тобто уцерковленим. Коли Сурожська єпархія об'єднувала сотні вірних – це було можливим. Але в нових історичних умовах, коли в Британії з'явилися тисячі нових російськомовних емігрантів, єпархія стала поповнюватися людьми, для яких домінуючою стала не релігійна, а, радше, національна мотивація. Якою має бути сьогодні Сурожська єпархія? І на яких засадах має будуватися її життя? Давні співробітники Митрополита Антонія вважають, що Сурожська єпархія – це зародок Помісної Церкви Західної Європи. Отже, вона не має бути острівцем етнічної (російської) Церкви в Британії. Що ж стосується нових емігрантів, то вони вважають, що Сурожська єпархія – це, перш за все, частина Російської Церкви, інститут, що має допомагати їм зберігати свій зв'язок з історичною Батьківщиною. Отже, як бачимо, існують дві відмінні стратегії церковного будівництва. Той факт, що єпархія розділилася, свідчить про те, що старому та новому поколінню «сурожців» не вдалося домовитися. І це, звичайно, сумно. Водночас, я не схильний драматизувати ситуацію. Час мине, пристрасті охолонуть, і єдність буде відновлена.

2. «Підтримувати» (або «засуджувати») рішення Синоду – не відповідає моїй компетенції як священика. Тим паче, публічно.

3. В Україні існує розділення. Фактично, кожна третя православна громада перебуває поза спілкуванням зі світовим Православ'ям. В цих умовах Вселенський Патріархат може допомогти священоначалію УПЦ улікувати розкол. Вселенський Патріархат може відіграти ключову роль в об'єднанні Українського Православ'я. Але за однієї умови: якщо дії Константинополя будуть визначатися не «конфесійними» інтересами, а інтересами Кафолічної Церкви. Україні не потрібна ще одна - нова - юрисдикція. Нам потрібен міжюрисдикційний діалог та об'єднання. Чи зможе Константинополь стати мудрим та об'єктивним посередником у такому діалозі? Час покаже. Зараз модно писати про «геополітичні інтереси» тих або інших Помісних Церков. Так, церковна історія свідчить про те, що іноді священоначаліє Церков приймає рішення, які продиктовані логікою юрисдикційного або етнічного егоїзму. Але історія Церкви – це не історія гріху, а історія спасіння. І ця історія виповнена несподіванками. В усі часи Церква не перестає дивувати. Дивувати тим, що вона – це живе Христове Тіло, яке підпорядковується не земним соціологічним законам, а закону вірності своєму Голові – Христу. Отже, я вважаю, що ми маємо очікувати не гіршого, а кращого.

http://www.risu.org.ua/ukr/religion.and.society/web-conference/article;13759/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X