Новини
10.01.2005 Мистецтво карати і прощати (аспект виховання).

"...бо кого Господь любить,
того картає і, б'є кожного
сина, якого приймає".
/Євр. 12, 6/

Виховання дітей — один з найскладніших обов'язків батьків. Перед ним слідують багато інших, скажімо — взаємне піклування один про одного, взаємодоповнення… Та, на превелекий жаль, батьки, дуже часто, і ми це не одноразово підкреслювали у попередніх статтях — "халтурно" відносяться до формації свого потомства. Досить часто такий тип виховання містить в собі радше вимушений певними обставинами підхід ніж добровільне ставлення батьків до дітей, як до найчеканішого плоду їхнього кохання. Можливо і вони не відчували кращого виховного процесу від своїх батьків, тому й невміючи — виховують особисте чадо тим же стандартним методом: "карають — не розуміючи цілковито за що, не прощають — даючи місце безпідставній образі". Якщо ж ми звемо себе християнами, то чому не діємо по—християнськи, так, немов би у цей момент — був присутній сам Христос? Що говорять про це святі отці? Про те, що не варта відкладати виховання на дальший, дорослий період: "Доки душа ще спроможна до сприйняття, ніжна та, немов віск, поступлива, зручно вбирає в себе подані образи — необхідно відразу і з самого початку збуджувати її до постійних вправ чинити добро, щоб, коли відкриється розум та буде задіяний розсудок, розпочати сою течію із закладених позитивних основ наданих їй образів чеснот, при цьому розум буде внушати корисливе, а звичка полегшить поступ". /Св. Василь Великий/ Про те, що не варта залишати дітей без помірних покарань свідчить Святе Письмо: "Не щади для хлопця картання: не умре бо, як битимеш його різкою. Ти битимеш його різкою — врятуєш його душу від Шеолу". /Прит. 23, 13–14/ Одночасно слід подати й засуд Ап. Павла щодо черезиірної строгості у вихованні: "А й ви батьки, не дратуйте дітей ваших, а то впадуть на дусі". /Кол. 3, 21/ Навіщо багато приводити святооцівської спадщини, батьки й самі вміють читати, й зобов'язані відчувати міру у всьому. Не варта лиш забувати те, що диявол і світ будуть усіляку заважати нормульному вихованню ставивши найганебніші пута: "Усюди чути заклики: живи сьогоднішнім днем, насолоджуйся, розслабся, відчувай себе комфортно. Проте підтекст тут криється інший, більш затемнений: забудь про Бога та про інше якесь життя, окрів справжнього, вижени з душі усілякий страх Божий та пошану до святинь". /єром. Серафим (Роуз)/ Та не лише самі батьки беруть участь у формування дитини, а безпосередньо — Бог, тому, радше, варта молитися (як свята Моніка за свого сина Августина) до Бога за своїх дітей, віддавати їх і під покров Матері Божої.

Спробуємо відобразити найпоширеніші покарання та виправдовування батьківського "виховання".
"Я знаю про те, що бити дітей не слід і, тілесні покарання — для тварин. Але я ж його й пальцем не трогаю. В мене свій особистий метод виховання: син страшенно боїться темряви, і я, закриваю його у підвал, виключаю світло і залишаю там. Ви не уявляєте собі який він стає після цього послушним!" — типова розповідь одного з батьків, який привів свого шестирічного сина до психіатра на обслідування з сильним неврозом.

"Та не вірте ви йому. Я його добре знаю, пілабузника. Жартуючи — повільно розчіпаю ремінь, ще й не доторкнувся, а він вже кричить на весь голос, кличе маму на допомогу" — таку розповідь підготував батько, який є невдоволеним неуспішністю свого сина–третьокласника.

"В мене є свій стандартний принцип: нічого не хвалити, доки син не досягне більшого. А він ніколи не досягне. Я всьоголиш добиваюсь, щоб в нього було відчуття відповідальності — а його ні..." — таким вступом розпочинає свою поему третій батько, який сильно є перейнятим поведінкою свого одинадцятирічного синочка.

Отже зацитовані розповіді–скарги трьох батьків, проте це аж ніяк не означає, що помилки та перегинанні у вихованні — стандарт лише для батьків. Жорстокість, висвітлена у першому випадку, нерозуміння, проявлене у другій розповіді і, безглузді принципи, застосовані у третій ситуації — помилки, на жаль, і мам, бабусів, дідусів, вуйків та іншик "виховників".

Ми розглянемо усі три випадки конкретно дещо нище, проте найглибше покопаємось у третьому, оскільки саме він трапляється найчастіше і, зрештою, багато батьків пізнають у цій ситуації самих себе.

Отже, батько навідріз стрверджує те, що покарання не допомагають, і він приходить до паихіатра порадитись чи немає той якогось методу впливу, який би неодмінно подіяв на сина. Хоча, від матері та самого ж сина можна дізнатись про те, що батько й справді не поступається жодним принципам: жодних похвал та одобрень. На думку батька, син зобов'язаний "усе вміти і усе знати", немає потреби надіятись на батьківську рораду та підтримку. Батько, з приналежністю педанта, контролює домашні завдання і, лихо — коли виявиться помилка. Хлопчина, в свою чергу, уникає цього контролю будь–яким способом. Він запускає уроки, шкільні оцінки погіршуються, відповідно батьківські вимоги ускладнюються, перетворються на диктат — звідси розвивається уся сімейна катастрофа. Проте, немає сумнівів, як на перший погляд, що наміри в батька благі, він дорожить сином, але щось все ж таки не так. Але ж не варта дотримуватись "мудрості", яка гласить: "мета виправдовує засоби". Це не так!

Розглянемо представлену ситуацію зі сторони психології. Насамперед виникає запитання, що ж таке покарання. І з голови вибігають один наперед одним спогади про дитинство, в якому мали місце заборони прогулянок, ставання в кут саме через якісь наші "провини", або ж через неналежне виконання домашнього завдання. Покарання — це зовсім не дія зі сторони того, хто карає, а те, що відбувається у покараній дитині. Те, що вона при цьому переживає. Згідно з психологією, це усім відоме пережиття — сором та приниження, від яких хочеться як найскоріше втекти і, ніколи більше, не переживати.

Яка ж ситуація із заохотою. Нагорода — це цілком не те, що ми звикли вважати, а те, що сприймається дитиною як заохочееня. Приємне, підвищене задоволення працею, за яке нас похвалили дорогі нам люди. Задоволення від того, що нас люблять та нам симпатизують. Самозрозуміло, подібне відчуття хочеться довше стримати та частіше його переживати. Проте в кожної дитини по своєму відбувається сприйняття і покарання і заохочення.

Для того щоб покарання набуло позитивного впливу, дитина має пережити це рідкісне відчуття своєї провини. Дитина має усвідомлювати, що вона певним чином порушила хороші взаємовідносини з батьками чи іншими вихователями. Св. Тихон Задонський радить батькам щодо вчасного виховання своїх чад: "Як тільки розпочнуть діти набиратись розуму та розуміти вчення, відразу слід їм вливати молоко благочестя та вводити у пізнання присутності Бога й Ісуса Христа — Сина Божого: хто є Той Бог, в Якого віруємо і розуміємо ім'я Його, сповідуємо Його і молимось до Нього? Хто є Христос? Заради чого ми на світ приходимо, охрещуємося, що нас чекає після смерті? А життя наше сьогоднішнє, не що інше як шлях, яким простуємо до вічності, добрий — до спокою, злий — до неспокою". Краще наперд пояснити дитині що є чим, ніж карати їх за те, що ні вони, ні ви самі толком не знаєте. Саме тому, без цього відчуття провини — покарання завжди буде в очах дітей лише актом насилля, безглуздого тиранства. І це, направду, не є вихованням. Більше цього, весь збужений в дитині негативний емоційний заряд скеровується супроти того, хто так "холоднокровно" їх карає.


"Діти, будьте у всьому
слухняні батькам,
бо це Господеві приємне!"
/Кол. 3, 20/

Розглянувши попередньо загальні особливості батьківського вміння карати та прощати, у цій статті будемо говорити вже про конкретні доцільності та наслідки такого "вміння".
З точки зору педагогіки, покарання носить в собі не одностороннє, а потрійне значення. По–перше, покарання має містити в собі виключно виправний характер. Тобто, дитина, після батьківського напімнення, неодмінно поприбирає розкидані нею речі, зремонтує по–можливості зламану нею річ. По–друге, покарання має сприяти тому, щоб такі вчинки більше не повторювалися. Іншими словами, воно несе в собі погрожуючу ціль. Врешті, по–третє, покарання містить в собі розуміння вчиненого дитиною вчику, який проявляється у виправленні провини. "Провина" представляє собою свого роду відчуження, блокаду, невпевненість у взаємовідносинах з тим, перед ким провинилися. Покарання, має загладжувати цю провину. З любов'ю покаране дитя, більше візьме для життя, ніж покаране з ненавистю та озлобленням.

Зрештою, коли батьки карають дитину через особисту нетерпимість або ж поганий настрій, а також через причину перебування в той час батьків під впливом озлоблення, то вони — своє самопочуття дещо покращують, розігрівши і задовільнивши на комусь свої нерви. Проте, з точки зору виховного процесу така батьківська поведінка не лише розбігається з поставленою ціллю, а й наносить психологічну шкоду дітям. Дітей більше роздратовує не саме покарання, а настрій з яким батьки "пояснюють" їм їхні прогріхи. Дитина буде хвилинку страждати, можливо й ридати, просити прощення, проте в її розумінні справедливості це батьківське "напоумлення" не може знайти ні пояснень ні оправдань, вона в жодному випадку не відчуває за собою провини, немає і полегшення її горю і уроку на майбутнє.

Чим же відрізняється батьківське заохочення від батьківського покарання? Елементарно. Якщо покарання і зупиняє неправельні вчинки, то, скажімо заохочення скеровує на правельні та закріплює їх. Проте, тут слід чітко визначити для себе що насправді містить в собі заохочення. Це аж ніяк не подарунки, футбольний м'яч або ж поїздка в цирк за шкільні успіхи чи чемну поведінку під час певного періоду. На думку виховного досвіду — найкращою нагородою для дитини буде усвідомлення того, що вона принесла радість батькам, а подарок лишень символізує це. Про це свідчить й педагогічна практика спілкування з батьками, яка говорить про те, що там, де ця символічніть стає першопричиною, де лише вона заставляє добре поводитись — у сім'ї не так вже й все добре.

Натомість, якщо дитина зазубрить те, що за неправельний вчинок її чекає покарання, вона ніколи не навчитиься правельно поводитися. Те, що людина визубрює, не так вже й легко замінити, це в особливий спосіб стосується правил поведінки. Ба більше, дитина не буде боятися за те, що вчинить неправельно, а буде боятися того, хто буде "виконувати" покарання, прагнутиме його обманути лиш би уникнути покарання. Слід батькам направду зазубрити те, що жодні докори та покарання не зроблять школу привабливішою для менш обдарованої дитини. Але, за кожний, хоча б найменший успіх хвалити дитину, заспокуюючи цим її зневіру в собі, може з'явитися надія на те, що дитина буде прагнути із задоволенням на покращити свої пізнавальні та розумові задатки.

Найголовніший елемент щодо цього виправного характеру полягає в наступному. І заохочення і покарання є головними виховними засобами. Це, в свою чергу, означає, що за їх допомогою ми досягаємо певної поставленої перед собою виховної цілі. Мета покарання в жодному випадку не полягає в тому, щоб втопити грішника, і таким чином його втратити, а спасти й витягнути з провалля. Методом для цього слугує — заохочення. Це і є золотим правилом для молодої сім'ї, яка прагне стати невдовзі батьками!

Безсумніву, заохочення не є нагородою, а являє собою переш за все звільнення від напруження провини, або очікуваного покарання. Це в якійсь мірі примирення, яке, як і будь–яке звільнення породжує позитивні почуття до визволителя. Можна підкреслити, що лише в цьому випадку дитина буде любити караючих батька чи матір й переживати свої нові проступки як намагання виправитись, примиритися і знову поводитись гідно.

Суттєвий й інший аспект виховання, хоча це стосується не лише його. Не слід батькам вдаватись до крайнощів. Що мається на увазі? Наступне. Нічого й ніколи не прощати виявляє нечутливість, нелюдськість та антипедагогічність у поведінці батьків. Така поведінка лише поглибить та розширить провалля між батьками–вихователями та їхніми дітьми. З іншої сторони, завжди все прощати — означає втратити вимогливий авторитет і можливість впливати на дитину. Іншими словами, тут також є необхідною, і це у великі мірі, розсудливість та розуміння індивідуальних якостей дитини, які, зрештою, будуть слугувати батькам влучним орієнтиром у вихованні.

Ціллю цих двох статтей автора, як і будь–яких інших на проблематику виховання молоді — скерувати майбутніх батьків до усвідомлення золотої істини батьківства, що не є головною умовою народження дитини — матеріальний бюджет молодожонів /хоч він і не є на останньому місці/, а усвідомлення своєї готовності до виховання, жертовності та відповідальності у цьому найскладнішому процесі формування маленької особистості.

Підготував брат Кирил
http://effata.lds.lviv.ua/files/statti/05.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X