Новини
14.01.2005 “Головна проблема православ’я – врегулювання канонічного статусу Церкви”

Розмова з Андрієм Юрашем, релігієзнавцем, кандидатом політичних наук

Українська Православна Церква Московського патріархату “відзначилася” 2004 року відвертим втручанням у виборчий процес. Підтримку провладного кандидата Віктора Януковича, яку задекларували чільні представники цієї Церкви, небезпідставно вважали заангажованою.

Про причини такої заповзятої підтримки Віктора Януковича керманичами УПЦ МП та наслідки, до яких може призвести нагнітання ситуації, “Газета” спробувала з’ясувати у відомого львівського релігієзнавця, кандидата політичних наук Андрія Юраша.

– Яка причина такої відвертої та настійливої підтримки Віктора Януковича представниками УПЦ МП на цьогорічних виборах, що продовжується дотепер?

– Ангажованість УПЦ МП у виборчу кампанію Віктора Януковича стала наслідком і розвитком загальної позиції зазначеної Церкви. Це, з одного боку, була кульмінація еволюції цієї релігійної структури від 1992 року, а з іншого – відчайдушна спроба певної частини духовенства, яка нині впливає на вироблення політики цієї Церкви, досягти своїх стратегічних базових цілей. Те, що відбувалося в рамках підтримки Віктора Януковича, який проголосив однозначні та відверті проросійські лозунги (подвійне громадянство, зближення з Росією), щоразу знаходило своє відображення і в релігійній площині. Це, фактично, мало бути доведенням до логічного завершення проросійської лінії у середовищі Московського патріархату, яке уособлюють митрополити Одеський Агатангел, Донецький Іларіон, архієпископ Херсонський Іонафан, єпископ Тульчинський Іпполіт.

Із чотирьох держав, де Московський патріархат утримує, принаймні номінально-статистично, більшість, лише в Україні зберігається ситуація, за якої становище цієї Церкви не є запевненим і гарантованим у юридичному плані, як це було зроблено в Росії, а згодом – у Білорусі. Ситуація в маленькій Молдові в цьому контексті є цілком специфічною, а тому ми не обговорюватимемо її окремо при цій нагоді. Отож, на відміну від України, в Росії та Білорусі ухвалено спеціальні державні закони про релігію, які де-факто визначають особливий статус Російської Церкви. Схожу схему з подачі ідеологів і керманичів Московського патріархату пропонували два роки тому в нас, але через спільну позицію декількох Церков, які не погоджувалися з такою моделлю державно-церковних стосунків, її відкинули на законодавчому рівні. Головне, що намагалися зробити ієрархи Московського патріархату в цьому документі, – це надати статусу юридичної особи: але не релігійній громаді, парафії, а Церкві як інституції.

– Для чого?

– Це гарантувало б довічне існування Церкви Московського патріархату в Україні в тій якості, в якій вона існує тепер. Закономірно, що завершення цього юридичного процесу пов’язували з обранням Віктора Януковича на найвищу державну посаду. Саме він, у рамках взаємопідтримки та стратегічного партнерства мав би довершити ці проросійської юрисдикційні та законодавчі плани. В церковній площині реалізація такого напряму означала б повну відмову УПЦ Московського патріархату в Україні від будь-яких, навіть автономістських планів і де-факто існування в рамках, у кращому разі, теперішніх, можливо, навіть повернення до того статусу й обсягу юрисдикційно-канонічних повноважень, з якими ця Церква існувала до 1990 року, тобто як екзархат Російської Церкви в Україні.

– Як пояснити той факт, що керманичі УПЦ МП визнали Президентом Віктора Ющенка, а певна частина духовенства цієї ж Церкви закликає повстати проти нього?

– Після того, як законне обрання Віктора Ющенка Президентом підтвердили всенародне голосування, ЦВК і Верховний Суд, у питанні “визнання” в цій ситуації від Московського патріархату нічого не залежить. Вітаючи та “визнаючи” нового Президента, ієрархія УПЦ МП лише констатує беззаперечний факт. Це можна розцінити як спробу врятувати ситуацію для Церкви загалом. Предстоятель Російської Православної Церкви Алєксій ІІ, який також “визнав” обрання Віктора Ющенка на найвищу посаду в державі, просто прагнув допомогти своїм послідовникам в Україні, а щодо рішення священного синоду УПЦ МП, який зобов’язав свого предстоятеля звернутися до новообраного глави держави, можна розцінити як спробу відшукати шляхи порозуміння з новим Президентом.

Усе ж констатована агресивність у сприйнятті результатів виборів та очевидна проросійська ідентичність, яка нуртує в середовищі Московського патріархату і, зокрема, пов’язана з Південними та Східними єпархіями, показує, наскільки разючими є відмінності в цьому церковному середовищі. З одного боку, в ньому є ієрархи та частина вірних, які адекватно сприймають політично-суспільні реалії в державі, прагнуть відповідно реагувати, розвивати та розбудовувати свою церковну структуру в реальних політичних обставинах сьогочасної України, змагаючи до певної незалежності та до певної міри автономізму. Але з іншого боку, є й та частина ієрархів, духовенства та вірних, які категорично не лише не визнають майбутньої автономістської чи, тим паче, автокефальної схеми для своєї Церкви, а взагалі не бачить свого майбутнього поза Московським патріархатом. До прикладу, та ж Одесько-Ізмаїльська єпархія постійно вирізнялася радикальними антиукраїнськими закликами й навіть діями. Це пов’язано з особою її керманича, митрополита Агатангела. За будь-яких обставин такі ієрархи, як і інші прибічники цього напрямку, залишаться абсолютно нелояльними до будь-яких проукраїнських церковних та інших духовних настроїв і відповідних змагань.

– Чи можна назвати поодинокими такі розбіжності в поглядах подальшого розвитку самої Церкви?

– Це непоодинокі випадки. Зауважу, що навіть після повторного голосування другого туру виборів, з крайньою негативною позицією щодо Ющенка виступали владика Кіровоградсько-Александрійський Пантелеймон, Лугансько-Старобільський Іоаникій, інші ієрархи. Хоча, з іншого боку, є повне мовчання владик у північних, центральних і західних областях України. Вони, звісно, розуміють, що відбулася значуща річ, яка не може не позначитися на майбутній долі цієї Церкви, оскільки позиція ієрархії та духовенства розійшлася з позицією більшості вірних. Якщо подивитися на результати голосування, то Віктор Ющенко переміг у сімнадцяти адміністративних регіонах України, хоча в чотирнадцяти з них Московський патріархат утримує більшість за чисельністю парафій. Незважаючи на крайню та однозначну антиющенківську позицію Церкви загалом, вірні все ж не зважили на позицію проводу цієї Церкви. З цього випливає, що вони або не слухаються ієрархії, яка не має реального авторитету, або робота духовенства на місцях була суто формалістичною, відповідною до якихось установок центрального проводу Церкви, однак насправді її не виконували.

– Чи означає це, що в середовищі УПЦ МП посилилися відцентрові тенденції?

– У кожному разі відмінності в середовищі УПЦ МП стають усе більш помітними, й це цілком реально може спричинити подальше дрейфування тієї частини, яка має українську ідентичність, до дедалі більшого прийняття відверто проукраїнських ідентифікаційних та орієнтаційних схем. Це може знайти свій вияв у різних формах. У такій ситуації дуже важливою стає позиція Константинопольського патріархату, тому що в церковному середовищі й Київського, і Московського патріархату є багато різноманітних намагань для того, щоб побудувати церковне життя за традиційною логікою та ліквідувати головну проблему, з якою стикається православ’я, – врегулювання її канонічного статусу. Якби в цій ситуації Константинополь підтвердив свою позицію п’ятирічної давності, коли він гарантував доволі швидке визнання канонічного статусу за де-факто незалежним, тобто автокефальним українським православ’ям за умови об’єднання більшої частини української церковної православної спільноти, то тоді не викликає сумніву, що не лише Київський патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква, а й значна частина вірних Московського патріархату, зокрема, ті, хто мешкає в регіонах, де домінує українська ідентичність, могли б утворити велику церковну спільноту. Можливо, на початках автономну під юрисдикцією Константинопольського патріархату, а можливо, й одразу автокефальну. В кожному разі, за такого розвитку подій і такої конфігурації, закономірним був би перерозподіл конфесійних симпатій в українському православ’ї й утворення більшості, базованої не на проросійських канонічно-церковних ідентичностях, а, власне, на проукраїнських.

– Чи випливає з цього, що невдовзі можна очікувати чергового церковного розколу, адже частина Московського патріархату не погодиться на утворення так званої Церкви-більшості?

– Наразі немає підстав говорити про доконаний факт організаційного розколу. Є ідеологічний розкол, але його передумови фіксують уже декілька років, хоча він не знаходить довершення, оскільки значну частину духовенства в рамках Московського патріархату тримає факт її канонічного статусу. Незважаючи на те, що продовжує існувати ідеологічне розмежування, церковну спільноту об’єднує саме ця тема канонічності.

Все ж, рано чи пізно внутрішня різновекторність усередині УПЦ МП стане причиною розколу та призведе до перегрупування сил і всередині самої УПЦ МП, і в усьому українському православ’ї. Якщо буде канонічне визнання з боку світової православної спільноти (насамперед – із боку Константинопольської Церкви), то можна буде говорити про об’єднання більшості православних українців довкола нововизнаної канонічної структури. А якщо такого визнання не буде, то тоді важко однозначно спроектувати ситуацію, оскільки стануть можливими декілька варіантів розвитку теперішніх основних православних юрисдикцій в Україні.

Розмовляв Андрій Горуна

gazeta.lviv.ua

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X