Новини
11.03.2005 Світські міркування на церковні теми

ВІД самого здобуття незалежності України в суспільстві не припиняють дискусій щодо ролі та місця Церкви в житті нашого народу.

 

Залишаючи поза межами цієї статті питання поширення поміж людьми Христової Вісті, рівно ж як і необхідність постання в нашій країні Єдиної Помісної Церкви – обидві мети є позасумнівними, – хотів би артикулювати декілька тез щодо парадигми церковного розвитку в нашому народі в майбутньому.

Універсальність і Божественність Христової Вісті, Віри у Спасіння, – категорія ідеальна. Існування ж християнства як релігії – навпаки, поняття реальне, земне. Тому в кожному народі християнство-релігія отримало свої форми, часто пристосовуючись до вже існуючих рис національного характеру, а часом, навпаки, формуючи його нові ознаки.

Віддавна християнська релігія та християнська віра (ці поняття корелюються як форма та зміст) формували – і сформували – засадничі риси українців. Водночас обидва феномени – насамперед, звичайно, саме релігія, переплелися з народною прадавньою культурою, котра перед християнськими часами колись так само повно сплелася з релігією давньоукраїнською.

Тисячу років тому християнство інтегрувалося в народно-язичницьку культуру нашого народу так, що й дотепер Церква відзначає свято св. Івана Хрестителя в день Івана Купала, свято Різдва Христового – на Коляди, Стрітення Господнє – у прадавнє свято зустрічі зими з весною. Чи може постраждати всесвітність Христового Вчення через абсолютно різні його форми виявлення в Бразилії та Нігерії, Іспанії та Голландії, Україні та Росії? Безперечно – ні. Навпаки, кожен народ вкладає у християнську релігію свої риси, внутрішньо інтегруючи на глибинному рівні власну національну вдачу до універсальної Благої Вістки – Євангелія.

Увібравши в себе прадавні національні елементи, християнська релігія в Україні стала самобутньою одиницею, несхожою на християнські релігії інших країн і народів. Особливість історичної долі українців спричинила ситуацію, коли саме християнська релігія – разом із усною народною творчістю – стала основним стрижнем формування та збереження національної ідентичності українства, саме в християнстві-релігії  закодовано суть національної вдачі, закладеної Богом для нашого народу, розвиненої та збереженої багатьма поколіннями наших предків.

І саме повернувшись обличчям до християнської релігії, наш народ може – і зможе – відновити свої винищені палями і шаблями, кулями і гарматами, отрутами і підступами, голодоморами і сибірами, гулагами і соловками, імперіалізмами і комунізмами генетичні національні риси. Бо християнська релігія за часів Могили й Острозького є дуже далекою від сучасної постатеїстичної релігії. Точніше їхня схожість зводиться лише до того, що й одна, й інша несуть Христове Вчення до людей, але методи і форми є до краю різними.

Поза сумнівом, повернення до своїх коренів – шлях до духовного зцілення нашого народу.

Ось уже багато років в Україні триває праця з розбудови Єдиної Помісної Церкви. Православна релігія радикально поділена на чотири Церкви, три з яких (зараховуючи в духовному аспекті УГКЦ також до православної) стоять виразно на національних позиціях. Четверта – кількісно найбільша, інституційно найорганізованіша та, поза сумнівом, найвпливовіша – УПЦ – стоїть на позиціях, які в культурному сенсі можна назвати малоросійством.

Ідейне протистояння між Церквами в Україні будується на вісі “канонічність – патріотичність”. Канонічна Церква розвішує на всі інші ярлики “розкольників”, “анафемствуваних”, “уніатів”. Національні Церкви – ярлики “москальства”, “яничарства”, “безбатченства”.

Хоча на п’ятнадцятому році нової фази міжцерковного конфлікту протистояння переходить у латентну форму, все ж воно не стає від того менш небезпечним для розвою традиційної християнської релігії нашого народу. Попри очевидну вразливість і ослаблення перед тотальним гоном в Україну нових псевдо- та квазіхристиянських вірувань, міжцерковний конфлікт в Україні послаблює також і соціальну роль Церкви, та й свій прямий обов’язок – несення Христового Вчення – поділена Церква виконує значно повільніше.

Перший крок до примирення між Церквами – хоч як не парадоксально це звучить – уже зроблено. Йдеться про взаємне визнання. Маю на увазі, звичайно, не юридико-технічні акти офіційного єднання, але фактичне усвідомлення кожною Церквою неминучості існування трьох інших. І як би не відмежовувалася, приміром, УПЦ від УПЦ КП, усе ж діалог, хоч і не духовний, і, може, навіть не вербальний, розпочато. Особисто бував  на декількох молебнях, котрі організовувала місцева влада міста N і які мирно відправляли ієрархи двох “ворожих” Церков – а об’єктив колеги-фоторепортера навіть зафіксував братній поцілунок двох митрополитів: “москаля” та “розкольника”.

Але суть відродження нашої Церкви не лише в спільних молебнях. Вона значно глибше – у поверненні до українських коренів і позбавленні від посткомуністичного тягаря. Хоча кожна з чотирьох Церков містить у своїй назві слово “українська”, а три з них висувають “українськість” своїм засадничим лозунгом, усе ж видається, що саме тої “українськості” їм усім і бракує. Кому більше – УПЦ чи УПЦ КП – питання не таке вже й очевидне. Адже самі складені (часом) похапцем переклади богослужбових текстів і апелі до національних почуттів вірних – це лише найперший і поверховий етап оновлення Церкви від атеїстичного гніту. Цей-бо гніт сидить глибоко в серцях і душах кожного з нас, і його не викорениш перелицюванням “пакі-і-пакі” на “ще-і-ще”.

Церковне оновлення – це насамперед зміна духовного клімату в Церкві, виховання пастви (головне, дітей) у любові до ближнього та  рідної землі, але також і виховання самих пастирів. Бо доки священик на парафії буде “цар-і-бог”, доки місійне служіння сприймають чимось “сектантським”, доки з вівтаря до людей долинатиме саме лиш моралізаторство, не бути нашій Церкві по-справжньому українською. Чи не видається блюзнірством цілування рук архієреям, які, хрипло дихаючи, впихаються в “Мерседес 600”, тоді як на більшості його (sic! – така в нас лексика, саме “його” парафій) немає елементарного опалення. Доки громада толеруватиме таких архієреїв, доти московство нашої Церкви буде засадничою її рисою.

Згадаймо, яку роль відігравали в нашій давній Церкві братства – чи багато тепер важить у ній слово мирян? Чи нормальним є вибір парафії молодим священиком лише за кількістю дворів (а отже, прибутків) у ній? Чи багато є зараз священиків, які організовують недільні школи для дітей, відвідують хворих, знедолених людей у своїх парафіях? Чи б’є джерельним струменем живе слово просвіти? Ні, ні, ні! – “Нехай сектанти це роблять”.

Аж до середини ХХ століття Церква в Україні була значно більш українською, хоч офіційно так не називалася. Подивіться, скільки Церков збудовано на чужині трьома хвилями української діаспори – включаючи й ту передостанню, повоєнну хвилю! У всьому світі існує багато сотень українських парафій, їх часто відвідують українці, котрі не бачили України в четвертому та п’ятому поколіннях, але, як лояльні громадяни своїх держав, вони проносять водночас святу любов і шану до духовної Батьківщини своїх предків!

А скільки Церков збудували шість мільйонів емігрантів нової, пострадянської, четвертої хвилі? Жодної. Може, десь із допомогою старшої діаспори – одну-дві. Що є кращим свідченням стану українськості нашої Церкви, ніж ця вбивча статистика!

Та хоч далеко ще нашій Церкві до істинно української, все ж жодні заклики до реформ і змін не повинні тлумачити по-спрощеному радикально, бо Церква за своєю суттю інституція консервативна. В цьому її сила – не тільки її біда. Тож зоставаймося в тій конфесії, в якій ми є зараз, не роздираймо Тіло Церкви дрібними чварами щодо кількості “благодаті” чи “патріотизму”, бо ні благодать, ані патріотизм не вимірюють літрами чи відрами, а живімо мирно та радісно, пам’ятаючи, що Українська Церква – це серцевина нашого буття. Бережімо її, плекаймо її, але й водночас вичищаймо її від погансько-атеїстичного бруду, успадкованого кожним із нас: і священиком, і мирянином, і єпископом, і монахом, бо Церква – не чиясь! Вона наша! І є такою, якою є ми самі. А в церковній політиці завжди більше саме політики, ніж, власне, церковності.

Підперезавшись заповзяттям, покладаймося на Волю Того, Хто підняв усіх нас із полону гріха та хаосу й веде щасливо цим і майбутнім життям! А все решта нам, звичайно ж, додасться!

Олесь Андрійчук – докторант Карлового університету, мешкає в Празі

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/03/11/3312/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X