Новини
03.09.2004 Надзвичайна й уповноважена церква МП в Україні

Поведінка українських чиновників-неофітів, які останніми роками використовують будь-яку можливість щоб «потусуватися» в церковних колах, або хоча б «засвітитися» поруч із священиком чи, краще, із митрополитом, виказує той факт, що в Україні починає формуватися державна Церква.

Адже тусуються наші «слуги народу» переважно із представниками однієї православної Церкви – УПЦ Московського патріархату (захисників «юридичної назви Церкви» – Українська православна Церква – прошу уважніше прочитати Статут Руської православної Церкви).

Особливо це стало помітно після того, як нинішній прем’єр-міністр В.Янукович, одразу ж після затвердження Верховною Радою України поїхав не у Кабмін, а у Києво-Печерську Лавру на поклін (за благословенням) до блаженнішого митрополита Володимира (Віктора Маркіяновича Сабодана). Ну не даремно ж шановного Віктора Федоровича зображено на іконі Донецької Пресвятої Богородиці серед різних святих і діячів православ’я (кому цікаво – прошу до донецької каплиці «Святої Вервиці»). Зазначимо, що держава довго в боргу не залишалася – і ось ім’я Предстоятеля УПЦ МП віднедавна носить Хмельницький інститут Міжрегіональної академії управління персоналом. Земляки Віктора Сабодана на території інституту заклали камінь під будівництво каплиці та встановили бронзове погруддя митрополита біля входу до інституту...

Традицію «лаврських» поклонів підтримав і віце-спікер парламенту Геннадій Васильєв, який напередодні свого призначення на посаду генерального прокурора України теж зустрівся з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Благословення допомогло – цього ж дня Верховна Рада затвердила Г.Васильєва в посаді генерального прокурора. Після того, як кажуть у народі, наче хтось пошептав. В надії на Божу допомогу та хороші посади потягнулися в Лавру чиновники, великі і малі... А хто не потягнувся – того й від Церкви не гріх відлучити, як це робить херсонський владика Іоанафан. Зареєстрували, наприклад, в смт. Калінінське парафію УПЦ КП? То й не ображайтеся за відлучення ні керівник управління релігії, ні заступник голови облдержадміністрації...

Не відстає в поклонах від виконавчої влади і законодавча її гілка. Зустрічі-консультації митрополита Володимира (Сабодана) із лідерами депутатських груп і фракцій Верховної Ради відбуваються регулярно. Правда, у Києво-Печерській Лаврі благословляються тільки ті народні обранці, які пропагують ідеї «канонічного» православ‘я (термін абсурдний, оскільки немає православ‘я «неканонічного», а є визнане і не визнане, бо в усіх інших випадках це вже не православ‘я).

Окрім депутатських груп на підтримку «канонічного» (тобто московського) православ‘я, які створюються у кожному скликанні Верховної Ради («За єдину Українську Помісну Православну Церкву», «Депутатське об’єднання на захист канонічного українського православ’я» тощо), з недавнього часу до Лаври навідуються й координатори роботи міжфракційного депутатського об’єднання на підтримку «традиційних конфесій» України. А це вже відомі неофіти – К.Самойлик (КПУ), М.Песоцький (СДПУ(о)), А.Деркач («Трудова Україна») та інші, часто несподівані через свою віддаленість від релігійних проблем, депутати. Серед останніх відзначимо В.Пустовойтенка (НДП), П.Симоненка (КПУ), В.Демехіна («Народовладдя») та ін.

Причому депутати, як люди масштабного мислення, і на проблеми православ‘я дивляться широко. От, наприклад, на XI-й міжнародній конференції Міжпарламентської асамблеї православ'я, яка відбулася в Києві за підтримки керівництва України (тобто за гроші українських платників податків, далеко не всі із яких, зазначимо, є вірними УПЦ МП), головними проблемами, які обговорювалися, були: становище православних в Косово, на Кіпрі й у Палестині. Про становище православ‘я в Україні якщо й мимохіть згадали, то лише з позицій однієї православної Церкви – УПЦ МП. І не важко здогадатися чому – представників інших Церков на асамблею не допустили.

Нестійкі спроби українських ЗМІ утримати хоча б символічну рівність у висвітленні життя усіх найкрупніших Церков країни (УПЦ Московського і Київського патріархатів, УГКЦ та УАПЦ, баптисти і п’ятидесятники, мусульмани) за останній рік були зведені до переважного висвітлення діянь УПЦ Московського патріархату. Таким чином, серед рівних (відповідно до українського законодавства Церков) з’явилася «найрівніша», представники якої і повчають нас із екранів телевізорів як жити, святкувати ті чи інші свята та наставляють на шлях істини. Національна теле- радіокомпанія України очевидно що по-своєму розуміє положення Конституції про свободу совісті та відокремлення Церкви від держави.

Окрім контролю над ЗМІ, УПЦ МП бажає брати (принаймні так заявляється на численних конференціях і Соборах) активну участь у вихованні школярів і студентів. Причому недільних шкіл та власних семінарій-академій Церкві замало. Тихцем (цікаво, чи знає про це Міністр освіти, який у своїх інтерв’ю обстоює світськість освіти?) у деяких вузах московські батюшки з дозволу ректорату і у години занять вже активно займаються «промиванням мізків» студентів. Наприклад, у Запоріжжі цьогорічні 160 випускників місцевого Юридичного інституту одержували разом із дипломами благословення архиєпископа Запорізького й Мелітопольського УПЦ МП Василя. Останній прочитав їм курс «Основи православної культури» та підготовлений на основі праць сумнозвісного Дворкіна спецкурс «Сектознавство». Студенти разом з духівником інституту (!) ієромонахом Лукою (Винарчуком) регулярно робили паломницькі поїздки, брали участь у житті православних молодіжних братств міста.

Силами юнаків відновлюється житловий корпус Свято-Єлизаветинського монастиря у с.Камишуваха. Не майбутні офіцери, а майже семінаристи... Не відстало від колег у тому ж Запоріжжі й керівництво місцевого Національного технічного університету, яке змусило студентів здавати іспит із теології (якої, цікаво, адже просто теології немає, вона завжди конфесійна) й оцінку за іспит записали у виписки до дипломів. Приклади можна продовжувати...

Як бачимо, виконання Закону України про світський характер освіти в країні «в дії». А може для цієї Церкви українські Закони і не закони зовсім, а живуть вони за законами свого керівного центру в Москві, де вже перестали загравати щодо світськості країни?

Але Бог з ним, викладанням. Турбує інше – чого хорошого навчають українських школярів та студентів клірики УПЦ Московського патріархату і чи не має це «хороше» прямого відношення до нашого майбутнього? Ми маємо на увазі не бойові дії, а виховання віруючих не лише із розмитими національними цінностями, а й повністю депатріотизованих, тобто із атрофованим відчуттям політичної Батьківщини. Вважаємо доцільним розбити це питання на кілька уроків:

Урок перший. Протягом останніх 350 років Московський патріархат (з більшою чи меншою інтенсивністю – залежно від політичної кон’юнктури) намагається втовкти українцям таку маячню: української мови як такої не існує (це суржик російської та польської), а Українська держава – явище випадкове і тимчасове (як тут не згадати російських батюшок, які на початку 90-х тризуб називали знаком сатани). А тому і розмовляти українською (а тим більше – переходити на українську мову богослужінь) немає сенсу. «Українізація богослужінь в УПЦ МП не є актуальною», - заявив недавно керуючий справами Церкви єпископ Митрофан (Летопись Православия.- №2).

Не будемо перераховувати конкретні храми, де священики розказують у проповідях своїм вірним ці «істини». Надто великий список. Достатньо назвати почесного (з 15 червня) жителя Одеси митрополита Агафангела, який дозволяє собі подібні лекції навіть при святкуванні державних свят. Цікаво, що раніше антиукраїнські проповіді були «здобутком» лише східних та південних єпархій УПЦ МП. Нині подібні «перли» зустрічаються і на Рівненщині, Житомирщині та інших єпархіях Центральної та Західної України. Свої «достовірні знання» клірики черпають переважно із книг та брошур, які спеціально масово завозяться у церковні лавки із російських видавництв. Особливо багато цього «добра» в українських Лаврах та місцях масового паломництва. Оскільки про це багато нині пишеться – ширше не розглядатимемо це питання.

Урок другий. Якщо вам не віддають майно, яке ви вважаєте своїм, слід забрати його силою. І при цьому не гріх «прикласти» руку. Хіба не такий висновок повинні робити віруючі, спостерігаючи за практично відкритим розбоєм, який ведуть українсько-московські ченці в Києво-Печерській Лаврі? «Бійці» єпископа Павла у 2000-2003 роках самовільно (переважно вночі і методом зламування замків) вже захопили десять корпусів загальною площею понад 6 тисяч м2 Нижньої Лаври.

Зазначимо, що зайнявшись силовою експропріацією Лаврських будівель, ченці виявляють абсолютну байдужість до цінності тих історичних та художніх об’єктів, які захоплюють. А йдеться про культурну спадщину, й не тільки українського народу. Закінчивши із Лаврою, ченці, слід очікувати, перейдуть до захоплення і приватизації тих сіл, які свого часу були монастирськими вотчинами (Димерка, Вишків, Богушівка, Пухівка та інші – «вся земля, сіножаті, ліс, села, міста і все, що до них належить» між містами Києвом, Васильковом та Козином).

Київська Лавра – не єдине місце, де миряни можуть пройти правовий вишкіл у виконанні кліриків УПЦ МП. Тут можна згадати захоплення в минулому році ченцями Свято-Введенського монастиря (Київ) приміщення громадської організації «Інститут демократії імені Пилипа Орлика» та Фундації «Україна-США» (вул.Московська, 40а). Причому акція відкрито політичний підтекст, оскільки відбувалася з антиамериканськими гаслами.

Московські кулаки відчули на собі і співробітники Національного ботанічного саду ім.Грищенка НАН України. 17-тисячна колекція рослинних різновидів, що стала вже національним надбанням, під загрозою знищення. Сад поступово «освоюють» ченці Іонівського монастиря згаданої Церкви. Цікаво, що при монастирі деякий час існувала школа бойових мистецтв – очевидно для вишколу груп захоплення... Як сказав академік Б.Патон: «Дуже прикро, що свого часу руйнували церкви й монастирі. Це – великий гріх. Та не буде менший, коли ми не збережемо те цінне для людей, що зроблено в останні 70 років». А поки що вже ніхто не поверне українцям знищений насельниками монастиря єдиний в Україні екземпляр черемхи азіатської, кілька десятків кущів таволги, ірги канадської та ін. Можна також назвати приклади щодо блокування УПЦ МП роботи інших державних установ та навчальних закладів... Проте держава не поспішає реагувати. Ба, так ж генеральний прокурор...

Урок третій. Щоб державна інституція працювала «правильно», її слід висвятити. Хто це має зробити – питання зайве. Звичайно ж «найправильніша», тобто «найканонічніша» УПЦ МП. Причому не зрозуміло, чи то дух попередників-комуністів виганяють, чи дійсно наші чиновники навернулися у християнство – сказати важко. Надто театрально всі ці дійства виглядають і на освяченні кабінетів їхнє «християнство» й закінчується. Бо масштаби висвячень такі, що в країні вже мало б зникнути хабарництво, зловживання службовим становищем і т.п. речі (не вкради, не бреши, не побажай...).

До речі, ми ще розуміємо логіку «Слова на висвячення кабінету начальника Державтоінспекції області» (Див. збірник проповідей Луганського архиєпископа Іоаникія та інші подібні збірники), де явно проглядається спільний інтерес. З одного боку – заробили хлопці, то хай поділяться, з іншого – а щоб не посадили. А от яка логіка в розрекламованому на кількох телеканалах і протягом двох днів пропагованому висвяченні митрополитом Володимиром (Сабоданом) приміщень Центвиборчкому? Невже лише та, щоб перед виборами і там «московським духом пахло»? За словами С.Кивалова, висвячення допоможе йому «дотримуватися принципу чесності, прозорості й демократичності при проведенні виборів». Ну, тоді слід було б запросити також рабина, муфтія та інших священнослужителів. А раптом серед членів виборчкому є іудеї чи мусульмани, на яких Дух Святий може й не подіяти. Матимемо тоді проблеми із чесністю та демократичністю у виборах...

Урок четвертий. Ну не вміють українці жити при демократії. От при царі Миколі ІІ все було інакше. Святий був чоловік... І навіть у нинішній Росії вже живуть «правильно». Там є, на думку блаженнішого Володимира Сабодана, «консенсус в розумінні ролі і значення Церкви в суспільстві» (див.: «Спасите наши души!», №5). А тому й Україні повертатися треба до давніх і перевірених «Самодерожавия. Православия. Народності». Саме із таким гаслами та іконами «убієнного царя» та його сім’ї (були помічені також лики таких осіб, як Іван Грозний і Григорій Распутін) вже «заїздили» Київ всілякі православні братства УПЦ МП, які при підтримці кліриків і ченців Церкви та різноманітних російських та слов’янських рухів щомісяця проводять хресні ходи. Причому за що чи проти чого б не «боролися» бабці-погодинниці, гасла й ікони завжди одні й ті ж. А саме: за: «Союз України з Росією і Білорусією», «Канонічну Церкву» тощо. Проти: НАТО, Євросоюзу («Хотите в Европу? Так идите в ж...» – цей перл кілька днів вивішували біля Верховної Ради), війни в Іраку, ідентифікаційних кодів («печатки Антихриста»), католиків та, звичайно ж, УПЦ Київського патріархату.

А от останнім часом навіть сльозу витиснула ця туга за царатом. Щоб прищепити любов до сумнозвісного останнього російського царя та його родини, московські батюшки придумали дитячий хресний хід, присвячений 100-річчю з дня народження цесаревича Олексія. І відбувся він не в Москві чи Петербурзі, а в Криму. До речі, в Росії цю дату ніяк не відзначають, а от українцям він, виявляється, близький до серця. Учні недільних шкіл Севастополя із своїми батьками походили по печерних монастирях півострова і навіть поїздили на осликах (у цесаревича, виявляється, був ослик!). Ну чим вам не «брейн вошн», тобто «промивання мізків», до якого всім цим неорелігіям ще рости і рости...

Камо грядеше, хрестоходці? Не у вчорашній день? Невже в Україні є хоч найменші ознаки, які дають сподіватися на реанімацію «усопшого» російського абсолютизму і російської царської імперії? Дивує інше – мовчання наших спецслужб. Адже наявні всі ознаки антидержавної діяльності із закликами до повалення існуючого державного устрою. Дві-три профілактичні бесіди могли б зняти цей монархічний запал. Ну, хіба що декому це подобається...

Підсумовуючи вищенаведене, зазначимо, що, відповідно до українського та міжнародного законодавства, кожна людина має право на свободу совісті. Не є винятком у цьому і чиновники, але тільки у їх приватному житті. Ситуація, яка нині складається в Україні – УПЦ МП стає державною Церквою де-факто – прямо суперечить Конституції та українському законодавству. Продовження такої політики може призвести (а подеколи вже призводить) до посилення процесів денаціоналізації українців, антипатріотичних та відвертих антидержавних виступів.


Євген ЛИСЕНКО

Стаття вз'ята з ресурсу http://www.obkom.net.ua/read/2716.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X