Новини
16.06.2005 Незнані площини переживання Бога

У ВИДАВНИЦТВІ “Свічадо” нещодавно опубліковано книгу Юрія Кирика “Два дерева Едемського саду”. Вартість і ранґа її не вимірюється самою лишень тематикою чи застосованими літературними засобами.

Ся книжка – незвична на нашому галицькому горизонті, тому що сповнена у глибині великої віри, проткана християнським догматичним ісповіданням, проведеним крізь висвітлені автором малі пекла. Бо не досить порушувати суспільну тематику, не досить занурюватися у марґінальний світ, не досить роздумувати над власними гріхами і картати себе. Все се набуває значення на живлющому ґрунті Догмату.

Книжка Юрія Кирика означає для мене певну межу та початок нової епохи в сучасному греко-католицизмі. Бо автор силою віку належить до того покоління галичан, яке, на жаль, після падіння Совєцького Союзу захопилося різноманітними “розбудовами”. Наприклад, “розбудовою держави” з радого запасти на корупцію постсовєцького матеріалу. Або “розбудовою Церкви”, коли громадсько-спільнотний та особистісний її вимір без задуми приносять у жертву інституційній величі. Але патріотизм і греко-католицизм Юрія Кирика – відчувається – вільні від сих розбудовчих обсесій. Кирик намагається дивитися глибше або, як Вейтс, закликає: Come on up to the House! У своєму поколінні, з яким, скажу відверто, маю клопіт, він є живим і чутливим.

Сила поданої ним керигми – у відсутності напучувального тону, в цілковито милостивому погляді на Пропащий Люд, у неймовірній здатності розуміти та співпереживати. Чому я вживаю тут прикметник “неймовірна”? Візьмімо Сферу, якою відкривається книжка і яка є одним із найсильніших у ній оповідань. Ви бачите світ очима протагоніста-алкоголіка, але водночас се є Божі очі. Се цілком Божий погляд, хоч і помутнілий, уже геть обезвладнений, ніби спечений отрутою до тріщин. Але се Його погляд…

Кирик уловив, як пречудно може Бог входити в людський погляд, наповнювати його Собою. Багатьом майже неможливо вловити се через загальну схильність людини до скорого засуду. Скорий засуд упереджує наше ставлення до марґіналів. Тому я розумію, чому монастирське (хоч уже й неофіційно) видавництво “Свічадо” довго вагалося з виданням сих текстів. Там, де Кирик ухиляється від давання поквапних оцінок, консервативна християнська “добропорядність” просто-таки рветься затаврувати, висварити, висловити своє обурення, суворо напутити. Щонайменше запропонувати катехизмово прості рецепти. А автор усіляко намагається не поспішати з сими останніми. Йому-бо йдеться про спасіння, прийняте у свободі. І він гірко констатує (в Омелі), що алкоголіки не йдуть на групи АА з простої рації: потому випивка вже не даватиме попереднього кайфу.

У тій-таки Омелі ми можемо прочитати дуже важливі світоглядні твердження, так би мовити, авторське “пасторальне богослов’я”. Наприклад, стосовно вже неіснуючого пивбару на Краківській, куди автор приходив погомоніти з тим чи іншим колоритним персонажем, вислухати його майстерно змодельовану проймущу історію: “Мене з моїм співбесідником ніколи не розділяє неозора безодня. Ми завше можемо помінятися з ним місцями. Мене від нього розділяє лише ота гальба пива… Отож жодної суттєвої різниці між нами немає й не може бути”. Запитаймо себе: чи багато пресвітерів здатні так ототожнитися зі своїми менш колоритними парохіянами, з якими їм доводиться спілкуватися? Автор відчуває парадоксальну духовну автентику місця та люду: “Я частіше зустрічався тут із Богом, як у деякому з храмів”.

Загалом, більшість оповідань – цілком на доброму рівні. Вони повні надзвичайно важливих ідей; про їхній рідкісний погляд на людину в падінні, про милість я вже говорив. Оповідання сі також не можна назвати “чорнушними”; автор добре володіє інструментом іронії – теплої, хоч і гострої. Він чудово передає мову марґінесу, сю запальну суміш галицизмів і русизмів, назагал притаманну сучасному Львову. Однак ефект збивається, коли сам автор застосовує таку суміш – як свою власну мову – там, де се ніяк не виправдано.

На моє переконання, друга річ у книжці, мала повість Анатомія спокуси, хоч має добре виписані образи, внутрішньо і стилістично недопрацьована. Як можна зрозуміти з самого тексту, ся недопрацьованість є свідомою; автор писав її, “по-дилетантськи відстоюючи правду життя на шкоду архітектоніці твору”. Але так пишеться особистий, інтимний щоденник, не призначений для публічного читання. Довершена архітектоніка потрібна, власне, для того, щоб читач глибше сприйняв message автора; зрештою, на попередній сторінці ми натрапляємо на авторське захоплення архітектонікою таких багатобарвних крил метелика… Так само я вельми посперечався б із твердженням, що “правда в житті не має нічогіськи спільного з художньою правдою твору”…

Видана респектабельно-девоційним “Свічадом”, книжка есеїстичних оповідань Юрія Кирика (про добрі графічні роботи Андрія Крицуна тут, на жаль, не згадую; вони потребували б окремого розгляду) може викликати в традиційних галицьких греко-католицьких середовищах шок, згіршення, ба навіть обурення. Але на багатьох вірян вона, сподіваюся, матиме терапевтичний ефект. Хотілося б, щоб ця книжка навела читачів на серйозні роздуми, відкрила, можливо, незнані їм досі площини переживання Бога. А поява більшого числа таких Одвертих Текстів, у тому числі шановного автора, свідчила б про утривалення в нас живого “богословського письменства”.

У “Вступі” згадано, що в першому варіянті книжка мала назву “Між”. Як на мене, варто було б її залишити, бо книжка справді трактує про місце людини між двома полюсами – добром і злом.

Андрій Шкраб’юк – письменник, перекладач, мешкає у Львові

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X