Новини
22.06.2005 Папі – так, Кондрусєвічу – ні!

СТОСУНКИ між РПЦ і РКЦ в останні тижні вирізняються зовнішньою суперечливістю.

З одного боку, помітно певні ознаки “відлиги”, з іншого – залунали різкі інвективи керівників РПЦ на адресу глави російських католиків, архієпископа Тадеуша Кондрусєвіча. Коли придивитися уважніше, стає зрозуміло, що жодної суперечності тут немає.

У колах, близьких до керівництва РПЦ, упродовж років укорінювалося уявлення про те, що все зло в православно-католицьких взаєминах походить від поляків, тобто неправильних слов’ян, яких спіткало лихо – вони прийняли католицтво. При нагоді їм пригадують усі гріхи за століття: запровадження унії в Галичині, загибель
св. патріарха Гермогена 1612 р., руйнування кафедрального собору у Варшаві в І-й пол. 1920-х рр. – поляки вважали його символом російського панування. З “польською інтригою” пов’язують легалізацію унії в Україні в “пєрєстроєчний” період, коли Ґорбачова попросив про це Папа Іван Павло II. Саме польському лобі інкримінували лиховісні плани покатоличення Росії шляхом масової проповіді між “людей із православним корінням” – росіян із СНД, які до церкви не ходять, але, може, колись прийдуть.

Щоправда, якихось істотних доказів прозелітизму – тобто переманювання православних у католицтво – знайти не вдалося, хіба що мікроскопічні. Та й що таке прозелітизм,  не зовсім зрозуміло. Наприклад, 2002 р. католики видали в Петербурзі 1000 (одну тисячу) примірників книги кардинала Йозефа Ратцінґера – майбутнього Папи. Чи означає це, що зроблено підступну спробу “охмурити” тисячу православних або потенційно православних? Або декотрі католицькі священики служать російською мовою, бо Другий Ватиканський собор дозволив відправляти службу національними мовами. Чи це прозелітизм (за контрастом із незрозумілими для багатьох віруючих церковнослов’янськими службами, прийнятими у РПЦ), чи внутрішня справа католиків? Загалом під це поняття можна підвести майже будь-яку католицьку діяльність у державах СНД, які РПЦ уважає своєю канонічною територією.

Саме проблемою прозелітизму (та ще складними взаєминами між православними й уніатами у Західній Україні) пояснювали відмову Патріарха Алексія II від запрошення в Росію “польського Папи”. Але сама харизматична особистість Івана Павла II могла привабити до католицтва симпатії багатьох росіян – без жодного підступного переманювання. Папа Войтила був однією з найбільш значних фігур сучасного світу – на його тлі російські ієрархи виглядають провінційно і не здатні витримати жорсткої конкуренції в нинішньому глобальному інформаційному суспільстві. Те, що між ними є особи неабиякі, мало кому відомо: для масової аудиторії вони, крім патріарха, всі на одне обличчя. “Практикуючі” ж віруючі – які постійно ходять до церкви та регулярно приймають причастя – становлять від 2% до 6% тих, хто вважає себе православними – кількість, непорівнювана зі споживачами телевізійної картинки.

Не дивно, що завершення “польського понтифікату” керівництво РПЦ сприйняло з надією на зміну ситуації. Вважають, що для Венедикта XVI основними стануть проблеми Франції та Німеччини, Іспанії та Італії (де Ватикан тільки-но домігся чималого успіху, зробивши вирішальний внесок у провал референдуму щодо репродуктивних прав). На Росію ж новий Понтифік зважатиме менше, а може, як поміркований консерватор зробить низку кроків назустріч УПЦ. Перший із них, до речі, вже зроблено: Папа закликав до діалогу з православ’ям, перебуваючи у святому для кожної православної людини місці – біля мощей св. Миколи в італійському місті Барі.

А щодо харизми, то стосовно нового Папи в РПЦ не хвилюються. Він інтелектуал, учений, людина кабінетного типу. Такого можна й запросити в Москву, а ще краще – зустрітися з ним на нейтральній території (якщо, звісно, дозволить здоров’я Святішого), аби не спричинити протестів із боку “православних ортодоксів”, які будь-якого Папу вважають вікарієм антихриста. Тим паче, що такі плани були ще в 1990-х роках (тоді йшлося про зустріч у Відні), але залишилися не реалізованими.

З огляду на це, показовими є деякі події останнього часу. 7 червня Алексій II зустрівся з головою палати депутатів парламенту Італії П’єром Фердінандом Казіні та заявив дослівно таке: “Ми сподіваємося, що з Римо-Католицькою Церквою, її новим предстоятелем, з яким ми пов’язуємо добрі надії, спільно протистоятимемо всьому тому негативному, що трапляється в нашому житті”. А місто Барі Патріарх назвав “плацдармом співпраці” між двома Церквами. Казіні, своєю чергою, заявив, що “треба всіляко сприяти діалогу, який триває між Православною та Католицькою Церквами”.

Практично водночас Ватикан відвідав глава російського МЗС С. Лавров. Він провів переговори з держсекретарем Ватикану кардиналом Анджело Содано. Вони досягли домовленості, що восени до Росії приїде керівник ватиканського зовнішньополітичного відомства архієпископ Джованні Лайоло. Якщо врахувати, що МЗС  давно й тісно взаємодіє з РПЦ, можна не сумніватися: це було погоджено з патріархом.

Уже є й порядок денний для ймовірної зустрічі двох предстоятелів. Це підтримка християнських цінностей у сучасній Європі, де надзвичайно сильними є секулярні настрої. Зокрема, до проекту Європейської Конституції, попри активне лобіювання з боку Ватикану, так і не вдалося внести формулювання про християнське коріння “старосвітської” цивілізації. Тепер близькі до Католицької Церкви політики не приховують свого задоволення результатами референдумів щодо Конституції у Франції й Нідерландах. Казіні гадає, що Євроконституція “не змогла розбудити свідомість людей, у ній не було враховано того заклику, з яким звернулися Алексій II і Католицька Церква”.

Однак для поновлення повноцінного діалогу РПЦ вимагає відмови від прозелітизму, католики мають продемонструвати, що визнали свої помилки. Але через туманність проблеми демонструвати будь-що вкрай складно. Це розуміють і православні. Мабуть, тому й виникла ідея – символом перемоги над прозелітизмом повинна стати відставка архієпископа Кондрусєвіча. Він поляк, і його сприймають як соратника колишнього Папи. З діяльністю цієї особи пов’язують створення 2002 р. на території Росії повноцінних католицьких єпархій (замість перехідних апостольських адміністратур), що призвело до вкрай різкої реакції і РПЦ, і держави. Перша на декілька років перервала всі зв’язки з Ватиканом. Друга вислала єпископа та шістьох священиків, які не мають російського громадянства.

Вислати Кондрусєвіча, проте, не можна. І  не лише через побоювання гучного скандалу, а й за законом – він російський громадянин. Але можна дати зрозуміти Ватикану, що його слід перевести з Росії з підвищенням, наприклад, у Римську курію. А замість нього прислати ієрарха непольського походження, бажано такого, який не володіє російською. Нехай окормляє католиків із дипкорпусу та заспокоїться.

Для демонстрації православного “фе” щодо Кондрусєвіча обрали перший-ліпший привід: на засіданні президентської Ради взаємодії з релігійними об’єднаннями той висловився на підтримку викладання в школах суто наукової дисципліни – історії релігій, а не загадкового предмета під назвою “Основи православної культури”, в який кожен, зокрема і з-поміж керівників Церкви, вкладає власний сенс і зміст. Позиція для католиків не нова – до речі, аналогічного погляду дотримуються й міністр освіти та науки Фурсєнко, і муфтій Гайнутдін. Але з міністром керівництву РПЦ сваритися не хочеться (хоча воно й не може стримати роздратування позицією Фурсєнка), а от виступ Кондрусєвіча спричинив послання заступника голови відділу зовнішніх церковних зв’язків – православного МЗС – єпископа Марка до посла Ватикану в Росії архієпископа Менніні. Главу російських католиків звинуватили в “підриві православно-католицького діалогу та завданні серйозних збитків справі проповіді християнських цінностей”. Підтекст очевидний: доки Папа та патріарх щосили намагаються знайти взаєморозуміння, архієпископ Кондрусєвіч виступає як підривний елемент, котрий заважає досягнути омріяної ідилії.

Тепер Ватикан опинився перед вибором – або обміняти Кондрусєвіча (у м’якій формі та з належною пошаною) на діалог із РПЦ, або піти на принцип. В останньому випадку, найімовірніше, кількість багатообіцяючих жестів різко зменшиться, проте вкотре говоритимуть про втрачені можливості.

 

Алєксєй Макаркін – заступник генерального директора Центру політичних технологій, мешкає в Москві

Перекладено за публікацією на www.ej.ru 21.06.05
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/06/22/6275/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X