Новини
04.07.2005 Про похід українських католиків на українську столицю

ОГЛЯДАЧІ, які стежать за сосунками між Ватиканом і Московською патріархією, знають напевно: якщо високі переговорні сторони опиняються за одним столом, мова неодмінно заходить про Україну.

Голова Папської ради з питань християнської єдності кардинал Вальтер Каспер, який приїхав нещодавно в Москву, спробував було цю традицію порушити. “Ні, – сказав він у інтерв’ю російському католицькому виданню “Свет Евангелия”, – я не зобов’язаний говорити про іншу Церкву. Українська Греко-Католицька Церква повинна сама вести діалог, тому “український” пункт не включено до програми переговорів”. У Московській патріархії, однак, вважають інакше. Під час переговорів кардинала з митрополитом Смоленським і Калінінградським Кірілом православна сторона заявила про “неприпустимість експансії католиків в Україні”, а також про “неприйнятність із канонічного, еклезіологічного та пастирського погляду ідеї згадування Києва в титулі глави Української Греко- Католицької Церкви й перенесення його кафедри в це місто”.

Українські греко-католики ремствують: знову про нас без нас. Але водночас не надто засмучуються й не виявляють наміру бути розмінною монетою у ватикано-московських дипломатичних іграх. Варто зауважити, що й у Москві, й, можливо, в Римі так і не усвідомили до решти ідентичності Церкви, яка виросла з пасіонарних Артикулів, написаних “руками власними” православних єпископів Київської митрополії 410 років тому. Входячи в єдність із Римською Церквою, українсько-білоруські владики жадали від “панів-римлян” збереження православного віровчення, літургійної традиції, обрядових особливостей і рівних прав із латинським духівництвом Речі Посполитої. Крім того, вони розглядали себе якщо не піонерами, то принаймні активними працівниками на ниві відновлення єдності Церкви Христової. І навіть спеціально обумовили своє місце в тому прекрасному майбутньому, коли Господь цю єдність відновить.

Уніати, однак, не стали мостом між християнськими Сходом і Заходом. Проголошена 1596 року в Бересті Литовському унія з Римом призвела до розколу Київської митрополії, а “пани-римляни” не завжди були щирими з “возз’єднаними русинами”. Але Греко-Католицька Церква стала, зрештою, своєю для мільйонів цих русинів, вона ж зіграла важливу роль у кристалізації саме української ідентичності галичан. І коли 1946 року товариш Сталін особисто схвалив операцію з “возз’єднання уніатів із Матір’ю-Церквою”, всі без винятку греко-католицькі єпископи віддали перевагу таборам, аніж переходові в православ’я. Сорок із лишком років підпілля, довжелезний мартиролог священнослужителів і ченців, в’язниці, табори й спецпоселення, які гартують віру, але відбирають життя – все це дало підставу греко-католикам, які вийшли наприкінці 1980-х років із катакомб, уважати, що лихі часи – позаду, і що вірність свою Апостольському престолу вони довели цілком і повністю. Але захоплений діалогом із Москвою Ватикан не поспішав віддячити їм за цю вірність. Він так і не надав статусу патріархату цій найбільшій східній католицькій Церкві: про свою приналежність до УГКЦ повідомляють під час соціологічних досліджень близько 7-8% опитаних в Україні, тобто йдеться приблизно про 3,5 млн. осіб (іще два мільйони вірних об’єднують закордонні єпархії). Не дочекалися греко-католики й зарахування до лику блаженних особливо шанованого ними Митрополита Андрея Шептицького.

Тим часом Московський патріархат не бажав обговорювати з католиками нічого іншого, крім уніатської проблеми. Церковні дипломатія та пропаганда чимало потрудилися для створення в громадської думки образу підступних і жорстоких уніатів, а “три розгромлені західноукраїнські православні єпархії” залишаються улюбленим кліше Свято-Данилова монастиря не тільки в антикатолицькій риториці, а й у переговірному процесі з Апостольською столицею.

“Розгром” Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської єпархій Московського патріархату насправді означає ось що. Одна частина православних цих єпархій, у т.ч. тих, які десятиліттями залишалися, по суті, прихованими уніатами, на межі 1990-х років заявила про відтворення, точніше про легалізацію УГКЦ. Іншу частину православних цих єпархій подвійний виклик із боку УГКЦ, яка тріумфально виходила з катакомб, і потужного патріотичного руху в Галичині спонукав оголосити про те, що “Москва нам не мати, а Рим – не батько”, і проголосити незалежність своєї Православної Церкви. Не православ’я взагалі, а Московський патріархат утратив свої позиції в Галичині. На початку 2005 р. в цьому регіоні з п’ятимільйонним населенням налічували загалом 1885 православних громад, але тільки менш ніж 11% із них – у юрисдикції Московського патріархату. І в православно-греко-католицькому конфлікті, який хоча й проминув свою гарячу фазу, але все ще не врегульований, суб’єкти протистояння – це головним і вирішальним чином українські Греко-Католицька, Автокефальна Православна та Православна Київського патріархату Церкви. Природно, під час православно-католицьких сутичок, особливо гострих на межі 1990-х років, страждали й вірні Російської Церкви. Але цікава деталь – Московська патріархія не демонструвала й не демонструє зацікавленості в бодай якомусь діалозі з УГКЦ, мінімально необхідному для захисту інтересів “своїх”. 1987 року вона залишила без відповіді звертання кардинала Мирослава-Івана Любачівського (“Простягаємо нашу руку прощення, примирення й любові до російського народу”), 1988 року – заклик до примирення Синоду греко-католицьких єпископів і далі ігнорує УГКЦ. Причому всі православно-католицькі зустрічі, де обговорювали проблему східних католицьких (уніатських) церков (Відень і Фрайзинг 1990 р., Арічче, 1991 р., Баламанд, 1993 р.) проходили без самих цих Церков. Православна сторона міркує приблизно так. Ви, католики, погодилися з тим, що уніатство не стало шляхом відновлення єдності Церкви. Отож уніатство – це погано. А коли уніатство – це погано, то (тепер увага!) і Церкви, які виросли із ситуації унії (союзу) з Римом, погані за визначенням. А коли вони погані, їхню присутність треба всіляко обмежувати, їх повинно бути “менше”.

Новий сплеск різких нападок на українських греко-католиків стався 2004 року, коли кардинал Каспер вивчав реакцію православних церков на можливе дарування статусу патріархату УГКЦ. Статус патріархату мають шість східних католицьких церков: Вірменська, Коптська, Сирійська, Мелкітська, Халдейська та Маронітська. Але, попри численність прецедентів і те, що право східних католицьких церков на патріархальну форму правління закріплено в документах Другого Ватиканського Собору, Рим відмовляє УГКЦ у патріархаті. Доки Церква перебувала в підпіллі, їй казали, що патріархат не має території (самі греко-католики говорили тоді про “територію душ”); після здобуття Україною незалежності – про канонічні, пасторальні, екуменічні та політичні труднощі. Але мало хто сумнівається, що головна перешкода – прагнення уникнути розриву з Московським патріархатом. Патріарх Алєксій ІІ попередив католицьку сторону, що наслідки створення патріархату УГКЦ для православно-католицьких відносин “виявляться катастрофічними”.

Греко-католики висувають цілісну систему аргументів, які пояснюють, навіщо їм потрібен патріархат. Але насправді суть проблеми – у світі символів і колективних сенсів. Хоча ієрархія УКГЦ наголошує на тому, що патріархат не повинен стати нагородою вірним за мучеництво, оскільки нагорода християнам – на небесах, ідеться про визнання значимості чотирьохсотрічного шляху, про місце “на цій землі й під цим небом”, про внесок у реалізацію “українського проекту” і, звичайно, про кров мучеників. УГКЦ не забуває ані про “Артикули…”, згода на які з боку Риму була умовою входження з ним у єдність, ані про сторіччя латинізації, ані про москво-, австро- і полонофільство в Церкві, яка, зрештою, стала на бік народовського, тобто властиво українофільського руху.

УГКЦ наполягає на тому, що вона Церква sui juris (свого права) і що, як сказав якось її глава Кардинал Любомир Гузар, “Апостольська столиця в церковній політиці не має якогось дару непогрішності”. З одного боку, “без благословення Святішого Отця й без необхідного в нас смирення наш патріархат міг би стати раною в тілі Всесвітньої Церкви”, – говорив Кардинал. Водночас, за його словами, “в Римі вимагають, щоб ми з ними консультувалися у всьому. Ми вважаємо, що можемо впоратися самі. Рим має своє бачення, як жити з православними. А ми – своє. І хочемо робити по-своєму”.

УГКЦ має підстави вважати себе Українською Церквою, попри те, що абсолютна більшість її вірних живе в Західній Україні, і прагне вирватися зі свого “галицького завулка”. Тут вони не самотні. У Київ кинулася вся Україна: і підприємці, й інтелігенція, і робітники, і безробітні. А в Галичині вже давно стало тісно: левова частка ресурсів держави – поза нею. Так само й ниви для церковної праці: на одну релігійну громаду в Тернопільській області припадає 685 мешканців, у Львівській – 933, а, скажімо, в Луганській – 3772 особи.

Московський патріархат категорично заперечує проти перенесення центру УГКЦ зі Львова до Києва і згадування української столиці в титулі глави Української Греко-Католицької Церкви. Якщо в Москві це виглядає нормально, то в Києві й у Львові – обурливо. Припустімо, що тут справді існують певні канонічні труднощі: Київську католицьку кафедру вважають вимерлою, і Римо-Католицька Церква в Києві представлена вікарієм Житомирського єпископа. Втім ця проблема, по-перше, не належить до числа нерозв’язних: кафедра насправді не “вимерла”, її було ліквідовано за царя. А, по-друге, це внутрішньокатолицька проблема, до чого тут Московський патріархат? Його стурбованість ще була б зрозумілою, якби хтось із предстоятелів помісних православних церков вторгся на його канонічну територію й додав до свого титулу щось із “нашого всього”. Але ж це інша Церква, і її вірні не можуть окормлятися православним єпископом. (Не кажучи вже про те, що Російська Церква має такі єпархії, як, наприклад, Львівська й Галицька, Івано-Франківська й Коломийська, а також, до речі, Віденсько-Австрійська, Брюссельсько-Бельгійська й Бельгійсько-Німецька.) Уперте прагнення Московського патріархату говорити про УГКЦ понад головами її ієрархії, духівництва й мирян – це не тільки свідомо нереалістична стратегія ведення справ в Україні, це свідоме небажання визнати тут політичний статус-кво.

Водночас варто визнати, що перенесення греко-католицької кафедри зі Львова до Києва (навіть якщо наразі це буде перенесення лише церковної резиденції) стане викликом для позицій православних у центрі України, до того ж, насамперед для православних, які “порвали” з Москвою. Мрія про Київську Церкву, де з’єднаються православні й греко-католики, певним колам української інтелігенції не здається фантастичною; потужний Український патріархат у єдності зі Вселенською Церквою може виявитися доволі привабливим для багатьох тих, хто підтримує, скажімо, УПЦ Київського патріархату, насамперед тому, що він Київський.

У кожному разі будівництво кафедрального собору й резиденції глави УГКЦ на київському лівобережжі триває повним ходом і буде завершено восени цього року.

Віктор Єленський –
релігієзнавець, кандидат
філософських наук, мешкає в Києві

Перекладено за публікацією
в “Ежедневном журнале”
(Москва) 27.06.05

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/07/04/6509/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X