Новини
15.07.2005 Чи Божий ми люд?

КАТОЛИЦЬКІ БОГОСЛОВИ ХХ ст. почали ближче придивлятися до ролі мирян у Церкві та фундаментально вивчати її, починаючи від Старого Завіту, де слово “лаос” (похідні lau, laity, lauman) означає “народ Божий”.

Почалися численні публікації на тему ролі мирян у Церкві. Вперше в історії вселенських соборів II Ватиканський собор, який відбувся в Римі (тривав із
1962 до 1965 р.), узявся за цю справу серйозно – в кожному з 16 документів, проголошених собором, є якась згадка про мирян.

До того майже впродовж
500 років Церква була обмежена майже винятково до поняття духовенства. Без мирян! Хоча їх у Церкві – 98%. Такий парадоксальний стан запанував у Церкві після розколу, коли протестантизм відкинув поняття Христової Церкви як інституції, а вважав її лише за зібрання вірних, за народ без священства й ієрархії. Так Церква захворіла на діплокардію (з давньогрецької – “подвійне серце”).

Шість років тому (в жовтні 1999 року) в Католицькій Церкві відбувся немислимий акт погодження (ще не злуки!). Ним була Спільно католицько-лютеранська декларація “Про виправдання вірою”. Декларація мала б стати визначальним кроком на шляху подолання католицько-протестантського протистояння. День і місце теж обрали невипадково: саме 31 жовтня в німецькому місті Авґсбурзі Мартін Лютер прибив до дверей міської катедри свої знамениті “95 тез”. Нині є різні погляди на подію, яка розділила Вселенську Церкву навпіл, зробивши з вірних непримиримих ворогів – католиків і протестантів, між якими майже
500 років не вщухали баталії, не лише теологічні, а й криваві...

Світ пам’ятає, що стало причиною розколу – корупція в Церкві, продаж місць і титулів, аж до відпущення іще не скоєних гріхів – індульгенції. А також те, що священнослужителі замкнули на замок перед віруючими Святе Письмо, перетворили Святу Літургію на театралізоване містичне дійство; перебрали на себе роль посередників Божих. Урешті Церква в особі своїх ієрархів віднайшла в собі сили визнати помилки.

Фактично процес розпочався ще на Другому Ватиканському соборі, який мав би реформувати Церкву, передовсім увівши в її структуру мирян. Ще тоді рекомендували організовувати біблійні гуртки, малі християнські спільноти, домашні церкви, як це було за часів первісної Церкви та що повернули собі протестанти. Поступово змінювалося ставлення до протестантів. Багато хто схильний бачити в Лютері рятівника Церкви. Остаточне замирення мала б демонструвати декларація: “Ми спільно сповідуємо те, що ми визнані Богом і що отримуємо Дух Святий, який оновлює наші серця, зміцнює нас і закликає добре працювати, не завдяки нашим достоїнствам, а лише через милість і віру в спасительну силу Ісуса Христа” “Те, що єднає два віровизнання, сильніше за те, що їх роз’єднує”. І хоча праця над текстом декларації тривала серед католиків лютеран понад 30 років, є значна опозиція цьому документу.

Слідом за декларацією сталася ще одна вагома подія – синод католицьких єпископів Європи. На ньому кардинал П. Пупар охарактеризував ситуацію на Старому Континенті як “інтелектуальний агностицизм, духовну анемію та релігійну задуху”. Учасники цитували висновки масштабного соціологічного дослідження, які змусили керівників Церкви дійти висновку, що “віра виявляє свою силу в усьому світі за винятком Європи”. Єпископи били на сполох: їх лякала хвиля захланного споживацтва, яка руйнує фундаментальні цінності. Єпископ Роттердама закликав колег подивитися очима перших християн на свій обідній стіл, транспортний засіб і відмовитися від усього, без чого можна обійтися, змінивши розкішне на дешевше та простіше. Він також запропонував кожному владиці наново інвентаризувати справи у своїй єпархії, звернувши погляд передусім на вбогих і нужденних. Церковним структурам потрібно більше харизми і менше бюрократії. Єпископи закликали повернутися до апостольської моделі Церкви та перенести центр її тяжіння в малі спільноти, туди, де працюють, відпочивають і зіштовхуються зі своїми щоденними турботами мільйони християн.

Кардинал Мартіні поділився своїми трьома заповітними мріями, які в майбутньому мали втілитись у видимі знаки. Перша, що Біблія буде книгою, яку найбільше читають і проповідують, надто серед молоді. Друга – парафія стане місцем, де відбувається справжнє християнське життя. І третя –найближчим часом католики отримають змогу більш докладно й усебічно обговорити проблеми, які постали перед ними. Мартіні не мав права висловлюватися про це відкрито, бо скликання собору є прерогативою Папи, але його зрозуміли і соборяни, й оглядачі. “Третій Ватиканський собор” – звучало майже революційно. Всі зійшлися на тому, що Європа потребує духовного оновлення.

Але погляньмо навіть побіжно, що відбувається в рідній Греко-Католицькій Церкві. Не видно малих християнських спільнот, вони й надалі у напівлегальному становищі. Їм усіляко дають відчути, що вони не бажані. Нічого не чути й про парохіяльні ради, мирянський апостолят. Про все це УГКЦ ніби й не чула. Зайдімо в будь-який монастир чи бодай оцінімо їхній екстер’єр. Серце радіє. Яка довершеність форм, сучасний дизайн. Звичайно, Церкві допомагає Захід, нічого злого в стилізації будівель, у багатому внутрішньому убранстві немає, але як така розкіш впливає на вірних? Чи не споглядають вони на духовну еліту зі скрадливим сумнівом?..

Напевне, не віднайдете туриста (вже не кажу про львів’ян!), який не відвідав би Святоюрську гору. Пооглядають дорогі автомобілі, ошатно відремонтовану єпископську резиденцію та споруду храму, яка, здається, навічно одяглася в дерев’яні риштування. Це багато про що скаже навіть не надто уважному спостерігачеві.

Постійно переглядаю єпархіальні газети. Не знайшов жодної (!), в якій не було б ворожої публікації щодо тієї чи іншої конфесії. Деякі священнослужителі та журналісти вважають таку позицію не просто обов’язковою, а й конче потрібною. Її пояснюють необхідністю захистити підвалини власної віри, потребою викрити неправдиві, на їхню думку, вчення. До слова скажу, всі вони мають цілком визначену аудиторію. Це люди, які належать до не дуже великого в суспільстві прошарку практикуючих віруючих, ті, хто становить ядро парафії. Це особи, які формують обличчя Церкви в очах тих, хто вперше переступив поріг храму не з цікавості, а щоб отримати відповідь на найважливіші питання буття. І коли від самого початку така людина зустрічає в храмі не тепло Христової любові, а крижану ненависть до сектантів, єретиків, то перше щире звертання до Церкви цілком може стати й останнім. А поміж тим, право безперешкодно поширювати релігійні погляди, відстоювати цінності власного віровчення і становить ядро релігійної свободи... Поділ громадян на першо– і другорядних за релігійною ознакою зовсім не сприяє стабільності суспільства, а навпаки – робить його вразливим перед внутрішніми та зовнішніми викликами.

Жоден собор чи, тим паче синод, навіть найбільш революційний, не здатен в одну мить змінити стан нашої свідомості. Релігійна свобода виростає передовсім зі світогляду нації, з її історії та філософії, зі способу думання, з того, як вона виховує прийдешні генерації. Свободи можна й потрібно вчитися. Адже свобода, як колись наголосив Ніколай Бердяєв, – це повноліття людини.

Юрій Кирик –
письменник, перекладач,
мешкає у Львові; kyryku@ukr.net

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/07/15/6935/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X