Новини
02.08.2005 Помісний статус для УПЦ – це як для України вступ у Європу

Всяка влада – від Бога...

Скалка, загнана ще 1686 року, коли Київську митрополію, за підтримки царського уряду, досить некоректно приєднали до Московського патріархату, непокоїть наше суспільство й донині.

Ще від початку дев’яностих протилежні релігійні табори висунули кожен своє гасло: «Незалежній державі – незалежну Церкву!» – з одного боку та «Законній державі – канонічну Церкву!» – із другого.

Зазначимо, що помісність, автокефальний статус – це фактично синонім поняття «незалежність». У світі існує чотирнадцять автокефальних церков. Найстаріші серед них Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська.

Першим, хто в новітній історії України поставив питання автокефалії на державний рівень, був Леонід Кравчук. Він під час свого президентства палко підтримав курс тодішнього митрополита Філарета (Денисенка) на утворення незалежної від Москви Православної церкви.

Леонід Кучма вперше виграв вибори та став керівником держави, спираючись на проросійське електоральне поле, а тому майже половину свого президентського терміну не вважав за необхідне змінювати теперішній статус УПЦ МП. Уперше про потребу створення в Україні єдиної помісної УПЦ він сказав лише під час 1000-річчя Різдва Христового. «Зрештою, наслухавшись закидів і вимог із різних боків, надивившись на перипетії церковної боротьби, я наважився дати відповідь, висловити одне побажання: якнайскоріше побачити в Україні єдину помісну Православну церкву. Я заявив про це 2000 року» – так згадував у своїй книжці «Україна – не Росія» Леонід Кучма.

Третій керівник України Віктор Ющенко, будучи кандидатом у президенти, також виступав за помісну Церкву. Ще за свого прем’єрства він написав листа до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням надати Українській церкві автокефалію. Не так давно він уже як Президент країни зустрічався з патріархом та цілих дві години обговорював це питання. Тож, як бачимо, влада так чи інакше не полишає проблему без своєї уваги.


Помісна, але невизнана, визнана, але не помісна

Варто зазначити, що формула «єдина помісна» УПЦ, озвучена Леонідом Кучмою та народжена в надрах Державного комітету у справах релігій (який нещодавно, відповідно до указу Президента, почив у Бозі), є повністю утопічною. Навіть простий, не обізнаний із тонкощами міжконфесійних змагань громадянин розуміє, що зібрати докупи всіх православних батюшок сьогодні нереально, а якщо й під силу, то тільки самому Господу Богу.

Тоді Кучмі та його команді треба було якось відповісти на суспільний запит – потребу незалежної УПЦ. Аби щось зініціювати та нічого при цьому реально не робити, і вигадали таке поєднання – помісність приліпили до теми єдності.

Усього через кілька років Українська православна церква Київського патріархату виступила з тезою про те, що в Україні помісна Церква вже є – це Київський патріархат! Цю концепцію озвучив (напевно для солідності) на святкуванні десятиріччя УПЦ КП перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук.

Хоч як це дивно, але нещодавно УПЦ МП, що конкурує з УПЦ КП, виступила з аналогічною заявою. «Помісна Церква в Україні вже існує – це Українська православна церква, яка бере свій початок із часів святого великого рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Київської Русі...» – заявив на початку літа митрополит Київський Володимир (Сабодан). За його словами, не варто вести мову про створення помісної Церкви, а мова може йти лише про набуття нового канонічного статусу його Церкви, а також про місце в Диптиху (переліку) православних церков. Деякі експерти напряму пов’язують оприлюднення такої позиції владики з активізацією переговорного процесу між Києвом і Константинополем.

Три дороги української помісності

Ось так, якщо вірити заявам, в Україні вже існує помісна Церква! І не одна – аж дві. «Чи не забагато?» – спитаєте. Певна річ, забагато. Така ситуація свідчить про одне: ідея утворення помісної Церкви й надалі залишається предметом спекуляції як церковних, так і політичних діячів.

Нині, як стверджують експерти (менш оптимістичні, ніж святі владики), існує два можливих варіанти утворення помісної Церкви: на базі УПЦ Київського патріархату (якщо Вселенський патріарх надасть томос про автокефалію, визнаючи, що Україна є його канонічною територію, та виходячи з того, що 1686 року передача Київської митрополії відбулася протизаконним шляхом) і на базі УПЦ Московського патріархату (якщо Московський патріарх зрозуміє, що ліпше мати Церкву-сателіта, ніж поглиблювати надалі розділення в православному середовищі України). Є ще, звичайно, зовсім захмарний варіант: коли УПЦ МП та УПЦ КП об’єднаються й здобудуть незалежність від Москви та Константинополя. Із цих можливих шляхів найреальніший перший. Саме його, як видається, і готова підтримати нова влада.

Таким чином, розмірковуючи над питанням, чи матимемо ми найближчим часом помісну Православну церкву, треба зазначити, що все залежатиме від послідовності нинішнього керівництва держави, його бажання врегулювати ситуацію. Адже набуття канонічного (тобто законного) статусу УПЦ Київського патріархату робить вірних цієї Церкви рівними та припиняє дискримінацію, бо зараз кілька мільйонів українців ходять із тавром неканонічних та неблагодатних.

Без сумніву, розв’язання цієї проблеми, яка нараховує кілька століть, буде значним успіхом безпосередньо Президента країни. Томос про автокефалію стане одним із зрушень, які настали в державі після Помаранчевої революції. Але зробити це буде не так просто, як здається. Обізнані люди переконані, що повалити режим Кучми набагато легше, ніж дістати автокефальний статус для Української православної церкви. Це на зразок того, як для країни вступити в Європу: важко, але необхідно.


Коментарі

Чи підтримуєте ви ідею створення в Україні помісної Української православної церкви?

Олександр Саган, доктор філософських наук (Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України):

– Уже такий підхід до питання та дискусія на тему «Чи потрібна Україні помісна Православна церква?» свідчить про те, що з українцями добре й довго попрацювали за останні триста років. Вважаю, що нині питання має стояти лише в площині: коли наші православні віруючі нарешті звільняться від почуття меншовартості, «дозріють» до усвідомлення необхідності помісності й щось реально робитимуть для цього? А те, що вони «дозріють», у мене не викликає сумнівів, оскільки це об’єктивний процес, який можна лише стримати, але не зупинити. Історія переконливо свідчить (раджу прочитати мою книжку «Вселенське православ’я»): усі православні Церкви тих чи інших народів обов’язково виборювали свій помісний статус після здобуття цими народами політичної незалежності. І нині, думаю, ні для кого вже не секрет, що ці процеси (політичної та церковної незалежності) взаємозумовлені. Досить подивитися на позицію УПЦ МП на останніх виборах. Це є прямий наслідок неотримання цією Церквою автокефального чи хоча б автономного статусу. Адже мова йшла не стільки про кандидатів на найвищу посаду країни, скільки про існування не декларативно незалежної Держави Україна, хоч би як це дивно було сприймати на чотирнадцятому році незалежності. У цьому, на мій погляд, і головна цінність помісності...

 

Василь Анісімов, журналіст, керівник прес-служби УПЦ МП:

– З точки зору Української православної церкви, Православна церква в Україні єдина. Є групи, які пішли в розкол і мають статус угруповань. Насправді є одна, визнана всім світом УПЦ. Наша Церква неодноразово виступала за те, щоб згадані угруповання повернулися в лоно матері Церкви. Для цього є канони. Помісна Церква – це та Церква, яка виконує свою спасенну місію на відповідній території. Така Церква, на мій погляд і з точки зору інших помісних Церков, в України існує. Ми можемо говорити лише про її статус. Він може бути різним. Існують, наприклад, автономні й автокефальні церкви. Автономна, як відомо, у перекладі з грецької – незалежна. А є автокефальні, що в перекладі означає самоврядні. УПЦ, відповідно до томосу від 1990 року, є автономною, тобто незалежною в управлінні з певними канонічними зв’язками, що пов’язують її з РПЦ, яка, у свою чергу, народилася саме в Україні. Я вважаю, що, оскільки православ’я в Україні перебуває в досить складній ситуації, питання автокефалії не на часі. Так заведено, що автокефалію дарують процвітаючій частині Церкви. Це одна з умов. Наприклад, коли РПЦ дістала автокефалію, її центр був повністю занедбаний: хрести повалено, а Константинопольський патріарх перебував під жорстоким пресингом іновірної влади. Слід не забувати, що статус автокефалії передбачає умови єдності православ’я та повернення Церкві всіх прав. Справжні православні зараз заклопотані тим, чим власне й повинна займатися Церква (будувати храми, допомагати бідним), а є жменька політиків, які не мають уявлення, чим повинна насправді жити Церква, а лише спекулюють на ній. Коли політика поєднується з навколоцерковними колами, тоді й виникають такі ідеї.

Костянтин Басистий, журналіст:

– Я не спеціаліст із цієї тематики. Можу сказати лише як пересічний православний. Для мене цілком зрозуміло: якщо є незалежна держава, тобто Україна, то й Церква має бути помісна або автокефальна із центром у Києві. Думаю, що це очевидно й ні в кого не повинно викликати здивування чи заперечень. Усе, що відбувається навколо процесу утворення помісної УПЦ, є скоріше спекуляціями політиків, які розуміють, що Україна не може бути повноцінною незалежною державою, якщо її духовний центр – у Москві. Це обумовлено як специфікою православ’я в цілому, так і характеристикою політичної позиції Московської патріархії, що завжди служила Російській державі. Раніше підтримувала політичний курс царів, а тепер президентів цієї країни. Думаю, що наша політична еліта також має це зрозуміти.

Юрій Дорошенко, "Без Цензури"
http://www.obozrevatel.com/news/2005/8/1/30568.htm

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X