Новини
09.09.2005 Скандал під крилом Президента: церковний аспект

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, Геннадій ДРУЗЕНКО

Останній політичний скандал в оточенні Президента України не просто засвідчив про серйозні протиріччя у вищих колах влади, але й про те, що Віктору Ющенко не вдалося ці протиріччя втримати під контролем, як це було навесні цього року. За словами Олександра Мороза, Олександр Зінченко прилюдно озвучив те, про що всі й так знають. Насамперед, за цим скандалом стоїть проблема кризи моральності осіб в міністерських та інших високоповажних кріслах. Як часто буває у різних політичних баталіях в Україні, і ця справа має церковний аспект.

Церква, в об’єднаному розумінні, завжди відігравала і надалі відіграватиме значну роль у суспільних відносинах в Україні. Політичні орієнтації та симпатії церковних достойників, як також залежність релігійних організацій від примх влади, були і будуть об’єктом спекуляції різного ґатунку політиків та партій. Попередні виборчі перегони вивели Церкву в епіцентр політичної боротьби. Для частини релігійних конфесій та їх лідерів 2004 рік став, можна сказати, вирішальним — бути чи не бути. Перемога Віктора Ющенка багатьма з них була сприйнята як обнадійливий шанс змінити парадигму державно-церковних взаємин на краще. Дехто жовтогарячу перемогу сприйняв як заклик до переділу сфер впливів та майна, а також захоплення храмів тих, кому закидалася підтримка синьо-білого кандидата. В результаті, в різних регіонах України загострилися міжконфесійні конфлікти, зокрема між вірними УПЦ (МП) та УПЦ КП, де претензії атакуючої сторони обґрунтовувалися політичними звинуваченнями опонентів. Ті, які ще нещодавно були гнаними та ображеними байдужістю чи навіть відвертою ворожістю місцевої влади, вирішили, що прийшов час якнайшвидше отримати сатисфакцію за колишні кривди.

Але ейфорія минула доволі швидко. В Одесі, для прикладу, новопризначений голова ОДА за благословенням на працю звернувся до митрополита Агафангела, який ще недавно благословляв боротьбу з „сатаною-Ющенком”. А сам „народний Президент” особисто приїхав до Києво-Печерської Лаври вітати з днем народження одного з найближчих поплічників Януковича – єпископа Павла (Лебедя). Для багатьох був шок, що наступного дня після інавгурації Президент України поїхав до Москви і там зустрівся з Патріархом Алексієм ІІ, якого запевнив у своїй синівській лояльності та отримав у відповідь благословення як вірний цієї Церкви. Це лише кілька прикладів політичної безпринципності та моральної всеїдності нової влади.

Незабаром стало зрозумілим, що Віктор Ющенко все ж планує щось змінювати у відносинах з Церквами і релігійним організаціями. Першою жертвою цих змін став Державний комітет у справах релігій. Він був ліквідований, але не цілковито. На його місці зі статусом урядового органу державного управління створюють Державний департамент у справах релігій у складі Міністерства юстиції України, а головою департаменту призначають колишнього Виконавчого секретаря Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Ігоря Бондарчука – людину, не пов’язану з релігійними чи релігієзнавчими колами. Хотілося б трактувати цей крок як намагання влади звести ролю новоутвореного Департаменту до суто технічної, реєстраційної роботи – без втручання у внутрішні справи церков і нав’язування ним державної політики, проте стверджувати це ще зарано, бо від часу призначення керівника департаменту на посаду не минуло й двох тижнів.

Ще більш важливою ластівкою перемін у церковній політиці вищої влади стала активізація відносин В. Ющенка зі Вселенською Патріархією, а в рамках цього: візити українських високопосадовців до Стамбулу та єрархів Української Православної Церкви в США (яка перебуває під омофором Патріарха Константинополя) в Україну, відома заява архиєпископа Всеволода про невизнання України канонічною територією Московської Патріархії, зустріч В. Ющенка з Патріархом Варфоломієм І, спроби організації офіційного представництва (подвір’я) Вселенської Патріархії в Києві.

Водночас мали місце кілька менш помітних, але не менш значимих фактів. В один з днів Світлого тижня (Пасхальних свят) Предстоятелю УПЦ КП Патріарху Філарету було спочатку надано дозвіл відправити службу Божу у Софійському соборі, але в останній момент цей дозвіл було відкликано. У часі П’ятидесятниці Президент України прийняв на велику радість провідників УПЦ (МП) повне канонічне соборування (цілковите зречення гріхів за все своє життя) у Києво-Печерській Лаврі, де ще півроку перед тим був один з осередків підтримки на президентство Януковича. Наступного дня після зустрічі Президента України з Патріархом Константинополя в турецькому аеропорту поліція заарештовує єпископа Вселенської Патріархії Іларіона (громадянина України), якому було доручено контактувати від імені Патріархії з офіційними представниками української влади; владику звинуватили, що він є чеченський (!) терорист. В Україні цей інцидент дехто потрактував цей інцидент як руку Москви, що здавна вміла знаходити „підхід” до турецьких чиновників.

У червні цього року Віктор Ющенко мав плідну розмову з членами Всеукраїнської ради Церков та релігійних організацій, після чого на зустрічі з главами державних адміністрацій наказав губернаторам прислухатися до потреб релігійних організацій на місцях, зокрема, храмово-майнових, та жити в мирі з духовними отцями. Звичайно, що такий наказ зверху почав виконуватися на місцях, хоча би показово. Наприклад, у змушуванні вірних УПЦ (МП) на почергові Богослужіння з представниками інших конфесій. Але вже отримуємо інформацію, зокрема із Закарпаття, що в регіони від осіб з оточення Президента пішла інша усна директива — припинити чинити тиск на громади УПЦ (МП) та втілювати практику почерговості.

Використовуючи конфлікт в УАПЦ, на цю Церкву можновладцями та „друзями” з інших конфесій чиниться тиск з метою її самоліквідації і приєднання до УПЦ КП.

Врешті, Президент України у своїй промові з нагоди Дня Незалежності знову згадав про потребу єдиної помісної Української Православної Церкви, що викликало стурбованість та навіть побоювання у Московській Патріархії. Характерно, що в цей день в Софійському соборі на зустрічі Глави держави з церковними достойниками не було Предстоятеля УПЦ (МП), а першому слово було надано Патріарху Київському Філаретові.

Всі наведені вище факти говорять про те, що як і в інших сферах суспільного життя, на найвищому рівні, в державно-православних взаєминах бракує чіткої стратегії, а відбувається своєрідне загравання раз з Московською Патріархією, іншим разом з Константинополем, а ще іншим разом з місцевими києвоцентричними православними колами. Це може означати, що в оточенні Президента України існує кілька груп політиків, що протегують різним православним конфесіям. Ці царедворці, схоже, і визначають ставлення Глави держави до релігійної проблематики, і саме через це ставлення виглядає доволі контроверсійно.

Як пам’ятаємо, на минулих виборах засвітилася група молодих кліриків та мирян УПЦ (МП), що були невдоволені заполітизованістю значної частини єрархії цієї Церкви та заангажованістю частини священнослужителів цієї Церкви у брудних політичних технологіях. Ставало цілком зрозумілим, що останні діяли за чіткими вказівками і за планом, розробленим у Москві. Виникає ідея переорієнтації на Константинополь, який знову дуже зацікавився справами в Україні. Таким чином актуалізувалася ідея пошуку канонічної незалежності від Москви, яку озвучив архиєпископ Черкаський УПЦ (МП) Софроній. З цією групою пов’язаний тепер вже екс-держсекретар Олександр Зінченко. Саме він в середині березня відвозив Патріарху Варфоломію запрошення від Ющенка відвідати Україну, він брав участь у зустрічах з владиками Вселенської Патріархії, а його тодішній заступник був присутнім на зустрічі Президента з Патріархом Варфоломієм.

Інша група православних діячів орієнтується на УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом. Основна відмінність цієї групи від першої — вимога, що саме на основі УПЦ КП має бути створена канонічна автокефалія (на автономію вони не погоджуються) під покровом Константинополя. З цією метою вони ініціюють тиск на УАПЦ, аби „інтегрувати” її до УПЦ КП. Зрештою, для частини УПЦ КП канонічне визнання не є метаціллю — вони почуваються доволі самодостатньо і без нього.

З іншого боку, на Президента України суттєво впливає відверто промосковське лобі, до якого можна віднести Петра Порошенка та Олександра Третьякова. Згадану наглу відмову Патріарху Філарету служити Літургію у Святій Софії, ініціативу особисто привітати єпископа Павла (Лебедя) з днем народження та ідею соборування Президента у Лаврі пов’язують саме з особою останнього. Екс-секретар Ради нацбезпеки та оборони в червні відверто заявив під час перебування в Криму: „Я за єдину Церкву. Я сам ходжу до Православної Церкви Московського Патріархату і запевняю вас, що не допущу силового тиску в церковних питаннях в Україні. Я зустрічався і з Путіним, і з Патріархом Алексієм, і ми про все домовилися. Держава в церковні питання втручатися не буде”. Можна лише здогадуватися про що вони там домовилися. Можливо, щоб не творити перешкод в діяльності УПЦ (МП), зокрема, силуванням до почерговості Богослужінь, як знаємо із Закарпаття.

Звичайно, що це „церковно-орієнтаційне” протистояння в оточенні Президента не було серед вирішальних факторів, що вплинули на конфлікт у вищих ешелонах влади, який вилився у відставку уряду та низки інших високопосадовців. Але цей конфлікт не можна розглядати лише як боротьбу політико-бізнесових кланів, як початок передвиборчої кампанії. Однозначно, це протистояння бачень шляхів розвитку України, а тут церковний чинник є однією з вагомих і, напевно, визначальних складових.

Наступний розвиток подій в оточенні Президента України вкаже, яка саме з церковних орієнтацій переможе. Проте можна з впевненістю прогнозувати, що різкого крену в один чи інший бік очікувати не слід, як втім і швидкого радикального морального очищення у владній верхівці України.

RISU

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X