Новини
05.10.2004 АНДРІЙ ЮРАШ: В СЕМІНАРІЇ ПЕРЕВАЖНО ЙДУТЬ ЛЮДИ НЕВИСОКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РІВНЯ, А ГРОМАДА ТАКИХ СВЯЩЕНИКІВ НЕ ХОЧЕ
Тема тижня
№10
3 жовтня 2004 року
Оксана Керик,
Західна інформаційна корпорація

АНДРІЙ ЮРАШ:   В СЕМІНАРІЇ ПЕРЕВАЖНО ЙДУТЬ ЛЮДИ НЕВИСОКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО РІВНЯ, А ГРОМАДА ТАКИХ  СВЯЩЕНИКІВ НЕ ХОЧЕ

Релігія завше відігравала вагому роль в українському суспільстві.  Вона була і є для людей внутрішнім моральним стрижнем і прагненням до самовдосконалення. Але, водночас, зовнішні вияви релігійності наших  співгромадян почасти жахали. Згадаймо хоча б протистояння  греко-католиків і православних на зорі Незалежності України, які геть забувши про основні заповіді і постулати Христового  вчення, як от смирення і любов до ближнього, посилено  роздмухували міжконфесійну ворожнечу, воюючи за храми. Не кращий приклад своїй пастві подавали і самі носії  “доброго і вічного”,  соромлячи священичий сан появою на шпальтах газет інформаціями про зловживання своїм пастирським становищем і, водночас, – невиконанням прямих  обов’язків. Тому актуальним нині є питання проповідництва та здатності сучасних священиків задовольнити духовні потреби вірних,  а, відтак,  втримати їх при Церкві.
Тож, яким є моральне обличчя нинішнього духовенства та їхніх послідовників? Чи не нівелює Церква свого становища і ролі високоморального духовного  осередку?  Якою є релігійна ситуація у сучасній Україні загалом?
Про це кореспондент Західної інформаційної корпорації розмовляла з  релігієзнавцем, доцентом Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрієм Юрашем.

- На мою думку релігійна ситуація  в країні наразі є стабільною. Протягом останніх  7-8 років  в Україні не було якихось серйозних  змін чи зрушень у цій галузі. Є певна незмінна кількість найвпливовіших  релігійних  структур чи організацій,   виникає багато нових маргінальних, але всередині них  суттєвих  зрушень немає. Така ситуація є зрозумілою,  бо  системи не можуть постійно бути в стані дисбалансу, як це було наприкінці 80-х - початку 90-х років. Але чому тоді відбулися суттєві, надзвичайно  важливі зрушення - зрозуміло. У той час зникало неприродне  і штучне обмеження діяльності  інших  організацій,  яке існувало в Радянському Союзу. Почався період  політичної  лібералізації, в рамках  якого вільно  розвивалися інші релігії. На арену вийшли ті  структури,  які були повністю заборонені за часів Радянського  Союзу: греко-католики,  баптисти,  Свідки Єгови...

- Тобто основним чинником стабілізації релігійного життя є зупинка кількісного  розвитку церковних  організацій?

- Вони продовжують розвиватися,  але за певними тенденціями. В більшості сьогодні релігійні організації  розвиваються пропорційно  до своєї  ваги і це не змінює  кардинально  співвідношення між конфесіями. По-друге,  є  різні темпи приросту громад  на Сході і на Заході України. Якщо на Західній Україні у бурхливий період  кінця 80-х  –початку 90- х років можна було спостерігати  фантастично швидкі темпи,  громади виникали тисячами,  люди переходили з однієї  конфесії  в іншу,  то тепер тут темпи приросту є  відносно  малими,  тому що інфраструктура є насиченою  і,  можливо,  наближається до оптимальної  риски. На Сході  навпаки - цей процес зараз  дуже активний. У деяких  областях  приріст щомісячно  складає 10-15%, в той час,  коли на Заході це всього лиш 1-3%. Але це легко пояснити. Є такий індикатор виміру релігійної  активності, який я запропонував приблизно дев’ять років тому і вважаю його досить адекватним для того,  щоб репрезентувати ситуацію. Згідно з  ним  рівень  релігійної  активності на Заході України у 10-15 разів вищий, ніж у крайніх областях  Сходу нашої  держави. Зокрема, найвищим він  є в Тернопільській, а найнижчим -  у Харківській та Дніпропетровській  областях. В останніх є потенціал для росту,  а тут уже все зупинилося.

- Наведені вами цифри більше пов’язані з певними традиціями того  чи іншого  регіону,  промоційною  роботою церкви  чи з іншими факторами?

- Тут є комплекс факторів. По-перше - історичний. Я вираховував таку ж релігійну активність  православних  єпархій із Заходу на Схід ще до революційного  періоду. Брав тодішню найзахіднішу українську єпархію – Холмську і  найсхіднішу – Харківську. Різниця була у три з половиною  рази. Тобто традиційно  на Сході громад було менше відносно усього населення, яке там проживало, ніж на Заході. Другий фактор також  є історичним,  але він найсуттєвіший. Захід  країни був приєднаний до Радянського  Союзу  у 1939 році,  а Буковина у 1940. Завдяки цьому він не пережив  найжорстокіших  гонінь релігії,  які припадали на 30-ті роки ХХ століття. Звичайно, утиски були і у післявоєнні роки, коли до влади прийшов Хрущов. Тоді наполовину скоротили діяльність релігійних  організацій.  Дуже цікавим фактом,  маловідомим в Україні є те,  що другою за чисельністю єпархією російської православної  церкви до революції  була Київська (першою  була Волинська). До революції вона мала 1700  громад,  а за якихось 20 років у ній залишилося всього дві діючі церкви.  На Східній Україні Сталіним була проголошена так звана “безбожна п’ятирічка”, коли  було знищено  всі релігійні організації,  поруйновано храми. Якщо у Києві зруйнували Золотоверхий Собор,  то що говорити про якусь там церкву у сільській місцевості. Це призвело  до того,  що кілька поколінь виросло у безрелігійному середовищі, і це дається взнаки. Отже, наявний ще й ментальний фактор.
   Очевидно, на релігійність Сходу і Заходу впливає  й те, в якому оточенні існували й існують зараз релігійні організації. Схід України не знав серйозних  іншоконфесійних зустрічей,  там   домінувало православ’я  і від 1686 року це було російське православ’я. Решту існували як гетто: греко-католики,  мусульмани, німецькі,  шведські поселення,  але вони були автономними. Натомість усі релігії  на Заході традиційно  жили у співдії  з іншими конфесіями. А коли поруч є  не маргінальна,  а впливова інша група, це примушує  будь-яку релігію до більшої  активності. І це завжди позитивно впливає на  громади,  бо змушує їх продукувати нові ідеї, давати духовну поживу для вірних. Вплив поліконфесійного  фактору на Заході і спадкова традиційна моноконфесійність на Сході  дається взнаки і зараз. Щоправда,  парадоксом є те,  що зараз на Сході все більш впливовими стають протестантські  церкви. Протестантизм наразі не хоче стати релігією абсолютної більшості, але найбільший вплив він має у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій областях -  там, де колись під корінь були винищені всі релігійні організації. У них приблизно 5-6% населення є  протестантами. Але за кількістю  зареєстрованих  громад у Запорізькій області протестанти перевищують усі разом взяті православні і католицькі церкви. Ще рік тому 51% громад у цій області  були протестантськими. Хоча їх не порівняти за чисельністю з православними,  це показує,  що вони мають  потенціал для розвитку.

- Раніше між православними і греко-католиками виникали постійні конфлікти, як на рівні духовенства,  так і пастви. Чи зараз вони повністю вичерпалися і чи не стане посилення позицій протестантської церкви приводом для чергового  роздмухування релігійних  суперечок?

- Певний конфліктний потенціал між  греко-католиками і православними є , але вже не у тому  масштабі,  який був на початку 90-х років ХХ ст. В той час на Західній Україні було зареєстровано близько трьох тисяч конфліктних точок. Зараз  їх  налічується  менше трьохсот. Люди призвичаюються жити цивілізовано,  спрацьовує поліконфесійна генетична пам’ять і вони розуміють, що всі не можуть бути однодумцями. Звичайно,  колись доходило до комічних  моментів, наприклад,  коли у селах  випасали худобу, то були православні і греко-католицькі корови, були випадки отруєння криниць. Тобто  з  міжконфесійних  стосунків конфлікт переходив на людські. Зараз  таких  випадків уже немає. Друге – вирішуються питання  приналежності храмів,  адже коли раніше на одну церкву претендували дві,  а то й три релігійні  громади,  то тепер він належить одній з них,  а інші за домовленостями будують собі нові. Думаю,  що за 10-20 років   конфліктів на міжконфесійному рівні вже не буде.
   Що стосується протестантських  громад, то в більшості традиційні церкви завжди негативно  ставилися до них. Але справа у тому,  що протестанти займають якусь   свою унікальну нішу і не претендують на храм релігійної громади традиційної  конфесії.

- Але ж вони претендують на паству...

- Звичайно, але дуже часто для представників традиційних конфесій храм є важливішим. У середовищі,  коли одна громада  на Сході покриває  п’ять тисяч осіб,  відхід п’ятдесяти з них,  при тому, що інших чотири тисячі  є пасивними, не є дуже помітним. Як  в анекдоті, коли парафіянин приходить до церкви і каже: “Коли не прийду,  завжди паску святять”. Православні священики  не можуть особисто дійти до кожної  людини. Це проблема не лише православного духівництва,  а й багатьох  інших традиційних  церков. Вони вважають,  що людина сама має прийти до церкви. А протестанти приходять до людей додому, читають їм Біблію, запитують про духовні проблеми,  роздають рекламні матеріали про місця і час проведення богослужінь,  часто кидають агітаційні матеріали в  поштові скриньки... Це спрацьовує  і дає  свої  плоди. Тут проблема напевно що в людях,  у тому, як працює  духовенство.  Чи воно  тільки чекає  і готове працювати лише в храмі, чи може вийти до людей і ширше показати свої  доктрини.

- Останнім часом  з’являється чимало  інформації,  зокрема,  у мас-медіа,  про негативні вчинки духовних  осіб. Їхнє  занадто велике зацікавлення матеріальними речами,  небажання безкорисно допомогти ближньому, невміння стати гідним  взірцем для наслідування, яким має  бути добрий священик... Чи не відштовхує  це ще більше  людей від церкви?

- Тут проблема не лише в матеріальних речах, якими захоплюється духовенство традиційних  церков. Знаю кількох  протестантів, які також звинувачують своїх пастирів  у тому, що ті занадто захоплюються матеріальною стороною. Одні більше уваги приділяють матеріальному чинникові,  інші – менше. Тут значну роль грають особисті духовні та інтелектуальні якості священика. Теперішні віруючі, особливо,  якщо мова йде про еліту, досить освічені.  А досить часто буває так,  що священик є нижчим від них за своїм інтелектуальним і духовним рівнем і тому не відповідає  запитам громади. Розумна людина  не може слухати проповідь пастора,  який заледве може сформулювати думку і не дасть йому нічого нового ні в духовному, ні в освітньому плані.

-  Чи не є це наслідком виховання майбутніх  священиків, зокрема того, що  у духовні семінарії  часто йдуть  не лише ті,  кому це призначено  Богом,  а й хлопці, батьки яких  попросту прагнуть забезпечити синам “тепле місце” на парафії?

-  В 90-х роках потрібно було багато кадрів і тоді висвячували практично будь-кого,  щоб допомогти церкві розбудуватися. Але мені здається,  що зараз  ситуація потрохи міняється, бо священичих  кадрів,  особливо на Заході України, є  більш, ніж  достатньо.  І тепер іти в семінарію просто за посадою чи за становищем не так привабливо,  бо для майбутніх  священиків вже нема так багато парафій. Тому в більшості туди ідуть за покликанням. Втім,  є  ще один  фактор. Я викладаю і у греко-католицькій семінарії,  і у православній,  і часто спостерігаю, що в семінарії  почали йти люди, умовно кажучи,  невисокого  інтелектуального  рівня. Священство у багатьох  значеннях,  особливо у матеріальному, перестало бути привабливим. І якщо перші курси виховували яскравих  особистостей,  то зараз  таких  знайти важко. Дуже мало юнаків з міста,  переважна більшість вступників  -  з сільських  місцевостей,  де вони бачать пароха,  який там у пошані  і хочуть зайняти таке ж місце. При цьому помітний їхній недостатній загальноосвітній багаж. Міркують собі, що підуть на парафію,  де проживатимуть безбідне життя. Але у цій галузі також  починає діяти ринок. Громада не хоче інтелектуально і духовно слабких  священиків. Тому у тих починаються проблеми, як себе знайти і дуже часто це призводить до особистих  драм. Я знаю десятки молодих священиків, які зараз  працюють  у священному сані чи то барменами, чи власниками підприємств.
   Ще одним важливим моментом є  те,  що політично-орієнтаційні моменти у пастви і духовенства часом не збігаються. Наприклад, за багатьма соціологічними дослідженнями,  щонайменше останніх  семи років, коли соціологи визначають конфесійність віруючих України, 60-70% опитаних називають себе православними. Половина з них каже, що не знає,  до якої  конфесії  належить. А з тих 30-35% свідомих православних, приблизно 20% говорять,  що є вірними Київського  Патріархату. Це при тому, що  70%  православних  парафій в Україні належать до Московського  Патріархату. І тільки 3-% - до УАПЦ та УПК КП. Про що це говорить? Віруюча свідома паства себе ідентифікує  з православною церквою в Україні. Але духівництво є консервативнішим    і часто віруючі,  які ходять до тієї  чи іншої  церкви,  не знають,  що вона є не українською,  а належить до Московського  Патріархату. Це свідчить про те, що пріоритети нашого  духовенства, вихованого переважно в московських  чи ленінградських  духовних  школах,  чи у дуже українофобській одеській духовній семінарії (яка зараз  стала  форпостом антиукраїнськості в російській церкві) є  іншими, ніж  у населення.

-  Залишився місяць до президентських  виборів в Україні. Чи вповні вдається церкві триматися осторонь від цього  процесу,  не ангажуючи парафіян голосувати за того  чи іншого  кандидата у президенти?

-  По-різному. Прикладом є греко-католицька церква, яка сформувала позицію стороннього спостерігача,  морального  цензора.  Вона стоїть трохи збоку,  дивиться  і лише визначає  моральні критерії  для майбутнього президента. Протилежну позицію займає УПЦ МП,  яка відверто,  на усіх  рівнях,  від заяв Митрополита Володимира (Сабодана) і до найнижчих  парафіяльних  священиків  і церковних  рухів,  однозначно ідентифікує  себе тільки з  одним кандидатом. Очевидно,  надто багато ідеологів цієї  церкви хочуть повторити російській і білоруський сценарій прийняття  закону про свободу совісті,  того, що був прийнятий у Росії у 1995 році, а за деякий час у Білорусії. Ці закони не забороняють, як за Радянських часів,  діяльність усіх  інших релігійних  організацій,  але однозначно  вивищують роль церкви Московського  Патріархату. І, звичайно,  що люди, які стоять на чолі УПЦ МП,  хотіли б розвитку саме такого  сценарію. Цей законопроект вже не раз  виносили на розгляд  Верховної  Ради України,  але УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ і навіть баптисти об’єдналися,   направивши звернення до ВР з  проханням не  розглядати цього  варіанту,  який би повторював в Україні,  за зовсім інших  політичних і релігійних обставин, законодавчі постанови Росії і Білорусії.
   Втім, Українська церква завжди була тісно пов’язана з політичним і громадським життям. Вона  й зараз  декларує  таку пов’язаність. Це історичні, а в теперішніх  реаліях  і суто прагматичні обставини. Адже кожна релігійна громада  хоче отримати якісь дивіденди, на які, зокрема,  розраховує  УПЦ МП,  у випадку приходу до влади того  кандидата, якого ця церква зараз  підтримує. Можна зустріти багато прикладів,  де таке стратегічне партнерство декларують абсолютно  відверто.

-  Чи частими є  випадки тиску або підкупу духовенства з метою забезпечити його  лояльність до певної  політичної  сили і агітацію вірних  за неї?

-  Відомі факти прохання підтримати ту чи іншу особу чи партію на виборах. Натомість священикам пропонують фінансову допомогу чи вирішення певних  питань... Такі випадки є  на центральному і регіональному рівні. І не лише одна політична сила вдається до цього. Кожен з  тих,  хто реально  претендує  на перемогу у президентських виборах,  намагається знайти порозуміння і кілька додаткових  відсотків до свого  рейтингу. Тому намагаються співпрацювати з церквою. І треба сказати,  що у багатьох  випадках остання погоджується на це, бо для неї також важливо вирішити свої  проблеми. В результаті це перетворюється на взаємообумовлену і взаємозумовлену співпрацю церкви і політичних  сил.

© 2004  Інформаційне агентство 
"Західна інформаційна корпорація"
Ліцензія Держкомітету
інформаційної політики,
телебачення та радіомовлення
 України № 111
дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X