Новини
11.10.2005 Праці митрополита Іларіона (Огієнка)

Митрополит Іларіон
Преподобний Іов Почаївський
 
 1. Час життя і праці Преподобного Іова 
 2. Іов - чернець Угодницького монастиря
 3. Іов стає ігуменом Дубенського монастиря
 4. Іов Желізо в Почаївськім монастирі
 5. Чеснотне життя Іова Почаївського
 6. Іов Желізо як письменник
 7. Блаженне упокоєння Преподобного Іова
 8. Канонізація Преподобного Іова Почаївського
 9. Іов править службу з ангелами
 10. Чудесне врятування Почаївського монастиря від турків 1675 року 
 11. Преподобний Іов під василіанами
 12. Преподобний Іов повернений православним
 13. Значення Преподобного Іова в історії Української Церкви
 14. Джерела та лiтература


Час життя і праці Преподобного Іова

Під час страшної загрози самому існуванню українського народу, як окремої нації, під час жорстокої унії загорівся в Україні ще один блискучий світильник невгасимий, який тоді ясно горів і світив на всю Західну Україну, — це був преподобний Іов Желізо. Жив і працював він у страшний і жорстокий час гонінь на український народ від католиків та їхніх помічників уніятів, і він твердо й безбоязно боронив православну віру проти всяких наскоків уніятів, і цим прославився на всю Україну, а особливо на всю Волинь і Галичину. Усе своє довге життя (1551—1651) Іов горів і світив, як блискуча невгасима лампада православія всього українського народу.
Іов — це головно ревний молитвеник за весь український народ, щоб Господь зберіг йому цілим його найбільший скарб — віру українську, віру православну, а підступну унію показав людям в її правдивій чорній істоті — і знищив. Акафист преподобному Іову правдиво зве його «адамантом православія», — він беріг його чистоту, боронив його усе довге життя своє (жив сто літ) сміло й відкрито.
Преподобний Іов був у близьких стосунках зо скалою української віри, святого православія, з князем Костянтином Острозьким і Лубенським. Коли року 1596-го весь Берестейський собор, за почином князя Костянтина, голосно крикнув на всю Україну: «Протестуємо проти несправедливої унії! Даємо обіт віри, совісті й честі, за себе й за наших потомків, не слухатися цих засуджених соборним приговором від-ступників-уніятів!», то цей крик ясно почув преподобний Іов (йому було тоді 45 літ), сприйняв його, як непорушну присягу «своєї совісті й честі», сприйняв усією чистою душею своєю, і все життя належно виконував цю присягу і передав її і потомкам своїм, а в тому й нам, як заповідь Господню.
Був це ревний молитвеник, горливий оборонець української віри батьків своїх; був це чес-нотний чернець, який вірно й самовіддано служив Господеві. Афанасій Берестейський, як ми пишемо в другому місці, боровся проти уніятів усією своєю істотою, боровся нервово, забуваючи про все. Іов же, навпаки, був мовчальник, показував непорушну велич православної віри самим чеснотним життям своїм та поступованням — він світив таким сильним православієм, що унія гасла перед ним, як гасне темрява перед світлом.


Іов - чернець Угодницького монастиря

Іван Желізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 року1. Народився на Станіславівщині в православній родині, яка свя-
 
1 Деякі дослідники, за Пом`яником, що зберігається в Почаєві, подають, що батько Іова звався Іван, а мати Ага-фія, що жили вони недалеко від Коломиї. Родина була заможна й шляхетна. Див.: С. Антонович, с 19. Життя Іова, написане його учнем Досифеєм, подає тільки: «Родом бі от преділ Покутських, в землі Галицькой, от родителей правовірних і христолюбивих».
 
то берегла свою батьківську віру св. Князя Володимира, віру православну. Маленький Іван зростав у чеснотному оточенні, у пошані до Господа і його віри православної. З малих літ у дитини помічався нахил до релігійного життя.
У той час прості селяни звичайно прізвищ не мали, а мали їх тільки шляхтичі. Батьки Іова прізвище мали, Желізо, а це піддає думку, що вони були шляхтичі.
Дитина, певне, не раз бувала на прощах у своїм поблизькім монастирі, і рано бачила глибоку радість православних монастирів і їх небесну красу служения Богові. І дитина рано запрагла віддатися Господеві цілком, і вступити в монастир.
Тільки десять років мала дитина, коли вступила в Угорницький монастир послушником, і його там прийняли з любов`ю. Чому так рано дитина вступила до монастиря, нема відомостей — можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 рік. Це Господь захотів, щоб Іов Желізо віддався на службу йому ще з дитячих років. Беручи це на увагу, стане ясним, чому малий монашок вибрав собі ім`я Іова многострадального1.
Угорницький Спаський монастир, здається, тоді тільки постав2, але можливо, що він існував уже й до того. Монастир був Товмацького
 
1 Проф. А. А. Хойнацький (Почаевская Успенская Лавра, 1897, с. 49) подає, ніби малий Іван Желізо таємно втік від батьків у монастир. Джерела про це не свідчать.
2 Проф. Ів. Крип`якевич у своїй праці «Середньовічні монастирі в Галичині» на с. 103 подає, що Угорницький монастир згадується від початку XVII в. Це не так, — він уже був року 1560-го. Австрія закрила цього монастиря 1752 року. Див. «Записки ЧВВ». Жовква, 1926. Т. II. Вип. 1-2.
 
повіту біля Отинії, десь над Дністром, у Карпатах. Не виключено, що тут недалеко було й рідне село Івана Желізо, яке він так рано покинув. У цьому монастирі малий Іван бував, певне, не раз зі своїми батьками.
Малого хлопця віддали в науку до еклесіярха (монаха ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. Молоденький монашок був тихий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити.
А в 12 літ, десь року 1563-го, молодий послушник Іван став проситися постригти його в монахи. Бажання небуденне для малого, але його сповнили, і Іван став Іовом. Чому власне назвали Іовом? Це слово староєврейське, і Словник 1627 р. Памви Беринди вияснює його так (с. 283): «Тверд, любяй Бога, або боліючий, або вздихаючий, терп`ячий неупріязні». Можливо, що молодий монашок уже перед тим багато натерпівся, пізнав горе, тому й назвали його Іовом. У всякому разі, Іов усе життя своє не забув значення цього глибокого слова і був справді твердий у своїй православній вірі та любив Бога. Школи не забував він і свого многостраждального біблійного праотця Іова, що твердо беріг віру в Бога, не зважаючи ні на жодні терпіння.
Іов був дуже чеснотним монахом, був «як Алгол», каже його життєписець. Монаші обов`язки виконував пильно — був слухняний, смиренний і повний мовчальник. Усі його любили, бо Іов усім смиренно корився. І ревно навчався Святого Письма, і читав книжки, які міг дістати.
Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, а пізніше і в ієреї, і він став ієромонахом. Тепер священичі обов`язки та сам священичий сан ще більше споважнили Іова — він пильнує жити чистим монашим життям. І слава про молодого чеснотного монаха стала ширитися по Галичині.
Іов від юнацьких літ був аскетом: суворо постив і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Бути справді з Господом стало ціллю життя Іова.
А десь року 1581-го, коли Іову сповнилось 30 літ, він постригся в «великий Ангельський образ», — прийняв т. зв. схиму, став схимонахом. При прийнятті схими знов конче міняється ім`я і Іов став Іоаном, як звався він до монашества. Це рідкий випадок, щоб молодий монах відважився стати схимонахом чи ієросхимонахом, бо такий без крайньої потреби не може кидати свого помешкання — обов`язаний не виходити з келії.
Схиму прийняв Іов на пам`ять Івана Предтечі, тому пильнував і наслідувати йому в усьому — суворо постив, просто зодягався, любив самотність і довгу молитву. Може, схиму прийняв він 24 червня, на день Івана Предтечі.
Прийнявши «великий Серафимський образ» (схиму), ієросхимонах Іван ще побільшив свої християнські й аскетичні подвиги та поглибив своє чеснотне життя. І чутки про суворе чеснот-не життя Івана покотилися по всіх Карпатах, по всій Галичині.
Угорницький монастир спочатку розвивався дуже помалу, але трохи пізніше він добре розрісся, а це тому, що ігуменом його став знаменитий Іов Княгиницький (f 1621). Дідич Адам Балабан сильно просив Княгиницького: "Єсть у моїй маєтності церковця мала святого Архистратига Михаїла. Я тебе задовільню всім, що потрібне, тільки спасайся й моли Бога за нас. А коли захочеш приймати й братів однодушних, то я з дружиною своєю дамо вам потрібне, бо хочу мати в своїй маєтності богомольця й монастиря"... і Іов Княгиницький пішов до Угорник, "і почав там жити скитським життям, а незабаром стали приходити до нього багато-хто з монахів та світських, хто хотів з ним жити та спасати душу свою"1.
Безумовно, чеснотний схимонах, трохи пізніше основного скиту Манявського, що був недалеко від Угорник, ще застав Іова Желізо в Угорниках, і Іов мав змогу виховуватися в високоосвідченого ігумена Княгиницького. Сцди ж, до Угорник, приходив з Афону і славний борець проти унії, Іван Вишенський, приятель Княгиницького. І ці три великі мужі, завзяті борці проти унії, мали нагоду обміркувати способи боротьби проти неї.
Праця преподобного Іова в Угорницькім монастирі коротко, але виразно оцінена в Акафисті йому: "Радуйся, обитель (монастиря) Угорницькую твоїм житієм просвітливий!" (Ікос 1).


Іов стає ігуменом Дубенського монастиря

Слава про гарячого молитвенника та твердого православного о. Іова докотилася й до князя Острозького й Дубенського Костянтина. У його Дубні, у Дубенськім Хрестовоздвиженськім монастирі на острові дуже освічений був проповідник, який сильніше провадив би браттю Христовою дорогою.
І князь Костянтин звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем, "щоб показати зразок монаших подвигів братії Дубенського монастиря серед життя, повного попсування звичаїв через впливи папістів", цебто уніатів. Угорницький ігумен спершу не погоджувався відпустити високо освіченого Іова, вказуючи, що він і в Угорниках дуже потрібний. Але вкінцо таки погодився і поблагословив Іову відійти на нове місце служби.
І десь року 1584-го Іов був обраний ігуменом Дубенського монастиря - перед ним стелилося широке поле для більшої праці на Божій ниві, бо цей монастир був одним з великих монастирів. і 20 літ Іов правив Дубенським монастирем, навчаючи братію свою чеснотного спільножитного монашого життя і собою показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубенський монастир духово високо виріс, і став міцною фортецею православія. А Польща свої переслідування православія все збільшувала та ширила на всю Україну.
Лубенський Чеснохресний монастир на острові знаходився під пильним доглядом свого патрона й фундатора князя Костянтина Острозького. Ще року 1547-го князь щедро наділив свій монастир, а за часу ігуменства Іова завжди не забував про нього. Так, 15 червня 1599 року князь Костянтин дав Лубенському монастиреві села Горбачин та Пантелеймонт-Климент «з грунтами, полями й городами, що лежать на сіножатях коло болот Горбчинських і річки Іванівської, на яких лежить Вижанка й ін.»
Час Великого посту князь Острозький звичайно перебував у Лубенському монастирі. Скидав з себе світську одежу, а зодягав монашу і цілий піст жив з монахами. Звичайно, цього часу князь давав монастиреві щедрі пожертви1. Духовником його був Преподобний Іов2.
Ігуменування в Дубні було тяжке, бо й час був такий, але праця полегшувалась постійним заступством кн. Острозького.
Прийшов страшний 1596 рік з його ще страшнішою нечуваною зрадою, — Берестейською унією. На всю Україну прогремів голос Православного собору і всіх кращих синів України з князем Костянтином Острозьким на чолі: «Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні»... Уся Україна, усі українські православні монастирі серцем і душею сприйняли наказ свого собору і при унії була тільки купка відступників.
 
1 Максимовичь М. Сочиненія. К. Т. 1. С. 33—34.
2 Хойнацький А. С. 56.
 
І Іов перетворився в правдиве Желізо православія, і став ревно навчати, як берегти й боронити православну віру. Він виголошував проповіді та слова і скрізь і завжди він кликав «берегти свою совість та честь» і відкидати підступну унію, не чинити Україні зради, бо вона й без того знеможена від поляків...
Як розповідає біограф о. Досифей, преподобний Іов Желізо «більше 20 років добре керував ченцями з неба даним йому розумом, скромністю та частим навчанням, а найбільше своїм власним добрим прикладом подвигів та праці». Єзуїти з уніятами зо всіх сторін нападали на Дубенського монастиря, о. Желізо вмів відбиватися.
Але ті, хто творив унію: фанатик король Сигизмунд III, польська влада, єзуїти та ксьондзи разом з панами-дідичами, — усі разом накинулися найперше на монастирі, як фортеці Православія та української культури, щоб їх захопити й передати уніятам. Робити це ґвалтом не все було зручно, тому пішли в рух єзуїти та їхня розкладова тактика, щоб помалу всіх загнати в унію, а потім у католицтво, а вкінці — усіх поробити поляками, і тоді кінець Руси!
І пішла настирлива єзуїтська праця, а всім православним українцям не було життя. Україна стогнала від католицько-уніятських переслідувань...
А Іов Желізо з Лубенським монастирем стояв як залізо, і всім світив, як провідний світильник. Злоба уніятів не знала меж — вони вривалися в Лубенський монастир зо всіх сторін, але ще живий був князь Костянтин Острозький зо своїм численним козацьким військом, якого боявся навіть польський король, а тому Дубенського монастиря уніяти захопити ніяк не могли.
А слава про залізного оборонця української віри проти унії все росла та росла і ширилась не тільки по всій Волині, але й по всій Україні. І всі раділи, що милосердний Господь послав Україні стовпа й скелю православної віри, а уніяти кипіли злобою. До Дубенського монастиря приходили й приїздили православні зо всіх сторін порадитися, як боронитися проти зрадливої унії, приїздили часом з найдальших країв. І всіх ігумен Іов підтримував на дусі, усім давав поради міцно боротися проти унії, кріпко стояти за єдину, святу, соборну й апостольську віру України, — віру православну.
Преподобний Іов добре розумів, що для корисної боротьби з латинниками та уніятами найбільше потрібна належна освіта. І він, бувши ігуменом Дубенського монастиря, завжди пильнував, щоб у монастирі були потрібні книжки. А того часу їх можна було мати тільки рукописні.
І ось ігумен Іов заклав у монастирі гуртка письменних ченців і дав їм переписувати книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для свого часу це була велика культурна робота.
Іов Желізо, як ігумен Лубенський, багато зробив для свого монастиря, і монастир зріс на силах. Акафист на честь преподобному Іову каже про це: Іов «прославив Дубенського монастиря своїми великими трудами» (Ікос 1), і що він «у Дубенському монастирі був на відігнан-ня єретичних затій» (Кондак 2), цебто затій уніятських.
Ігумен Іов Желізо близько знався з князем Костянтином Острозьким, був його духовником, і мав його собі плечима, на нього спирався в своїй праці, як на непоборну скелю. Князь Острозький добре бачив церкву православну «от-всюду враги противящимися попираєму і нащадними волки без милосердія пожираєму»1, і допомагав Українській церкві всім, чим міг. Та 13 лютого 1608 року, у першу суботу Великого посту благочестивий князь упокоївся в Бозі, а Дубенський монастир позостався сиротою...
Бідна віро українська — хто тепер тебе боронитиме?
Зараз по смерті князя Костянтина Острозького настало пекло на Волині. Славний історик православної церкви архієпископ Филарет Гумилевський подає:
 
«Поки жив був князь Костянтин Острозький, він, скільки міг, боронив православіє навіть за межами своїх володінь. Але року 1608-го він помер. Уніят єп. Потій, перше єпископ Володимирський, потім уніятський митрополит, поводився з православними як кат. Єзуїти, його наставники, поводилися ще більш жорстоко. За їхньою наукою недостойний, напівбожевільний син великого батька, князь Януш Острозький став фанатиком папізму: року 1615-го — за намовою єзуїтів — він позбавив наслідства своїх племінників, князів Костянтина й Івана, за те, що вони не погоджувалися прийняти католицтво. І ось так місто Дубно попало в пазурі єзуїтів»2...
 
А по цьому уніяти силою захопили й Дубенського православного монастиря.
І з бігом часу становище православних усе гіршало. Українська шляхта покинула свій народ — відцуралася його православної віри й прийняла католицтво та приставала до поляків. Ці «поляки»-перекинчики гнали український народ в унію ще сильніше, як правдиві поляки. Часто бувало, що коли наші селяни не хотіли
 
1 Слова князя з передмови до Біблії 1581 року.
2 Житія Святыхъ. Кн. Х. С. 247. 1900.
 
приймати унії, то їхню церкву передавали в аренду жидам, а ті податками таки змушували його до унії1.
На Волині, ховаючись від уніятів, поставала навіть таємна підземна православна церква, бо відкрито молитись православному не було де...
Через тяжкі утиски католиків та уніятів Іов Желізо змушений був відійти з Лубенського монастиря. Житгєписець Дисофей подає, ніби о. Желізо пішов з Дубенського монастиря, нікому нічого не сказавши. Це твердження неясне. Костянтин Острозький ще з 1592 року одержав від короля Сигизмунда III право патронату на Волині, знав монастирі добре, і, може, це він піддав думку о. Желізу дати належний устрій і новозаснованому Почаївському монастиреві. Сам же о. Іов хотів перейти до цього монастиря, як спокійнішого.
Наступником ігумена Іова в Дубні став ієромонах Віталій2.
Можна припускати, що Анна Гойська, фундаторка Почаївського монастиря, а з нею, може, й князь К. Острозький вговорили о. Іова Желізо перейти на ігуменство до нового Почаївського монастиря. Ігумен погодився, і десь незабаром по році 1597 перейшов до Почаєва3, і став першим його Ігуменом. У всякому разі, історія не знає жодного іншого ігумена в Почаєві перед Іовом.
Іова, певне, здавна вже тягнув до себе монастир Почаївський, де він міг молитися спокійніше, бо там були навіть печери для самітнього життя.
 
1 Див.: «Історія Русів». Нью-Йорк, 1956. С. 59.
2 Хойнацький А. С. 50.
3 Дослідники подають часом роком переходу Іова до Почаєва 1602, 1604 і інші.
 
А Почаївський монастир тоді вже скрізь був відомий, а особливо через свою чудотворну ікону Божої Матері, що принесена до нього 1597 року, від якої розпочалися славні чуда.
Лубенський монастир позостався без свого довголітнього ігумена. Але монастир набрався від Іова сталевого порядку, і напади вовків належно відбивав1.
Іов мріяв пожити в Почаївськім монастирі хоч спочатку спокійно, згадати затишний Угорницький монастир і цілком віддатися молитвам до Господа. Ще з 1597 року він мріяв про Почаївського монастиря, вже тоді «світлістю чудес премногих сіяючого», коли туди була перенесена чудотворна ікона Божої Матері. Іов оселився на Почаївській горі, вибравши собі відповідну печеру. Тут можна було молитися на самоті. Усі Іова добре вже знали і прийняли його в Почаєві з радістю.
Та недовго міг Іов Желізо заживати спокою в своїй печері на горі, яку він уже полюбив, — братія обрали його незабаром на свого ігумена, а Анна Гойська сильно його про це просила. І хоч як відмовлявся Іов, а проте вкінці змушений був погодитися, — і став ігуменом Почаївським, де сяяла своїми чудами Божа Мати. 1 відтепер Іов віддався їй всією душею, як найріднішій матері своїй.
 
1 Але десь у другій половині XVII віку, вже по смерті Іова Желізо, таки був затягнений в унію.

Іов Желізо в Почаївськім монастирі

Хто були ігуменами до о. Іова Желізо, не знаємо. І чи були вони, трудно про це твердити. Думаю, що до Іова монахи в Почаєві жили «скитським», цебто самотнім життям, і ще монастир упорядкованим не був. І власне завданням о. Іова й було запровадити в Почаївському монастирі «спільножитний» монаший устав. У фундації Анни Гойської 1597 року ясно говориться, що вона засновує новий монастир1, а значить — до Іова ігумена не було взагалі.
І вже позостався Іов у Почаєві все дальше своє життя, аж до смерті (+ 1651 p.). Пробув Желізо у цьому монастирі майже 50 літ і зробив тут надзвичайно багато — це він поставив цього монастиря на тверді ноги, це він його вже належно зорганізував за спільножитним уставом. Іов запровадив у Почаєві правдиве спільножитне монаше життя, і Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиву назву — Почаївський.
А праця була велика й тяжка, і що далі, то ставала все тяжчою. Монастир кругом був оточений католиками, які все намагалися затягнути його в унію. Католики й уніяти безперестань зазіхали на Почаївський монастир, і все чинили йому прикрощі та підступи, а то й збройно нападали на нього та на його маєтки. Але Почаївський ігумен Желізо сильно й мужньо боронив свого монастиря та віру України, віру православну. І що сильніше й жорстокіше уніяти нападали, то твердіше стояв на сторожі монастиря Іов Желізо.
На цей час повмирали вже всі православні єпископи, а вибрати нових польська влада, що
 
1 Докладніше про де див. у моїй монографії про монастирі, про т. зв. келліотів.
 
силою заводила унію, не. дозволяла: приймайте унію, й будете мати єпископів. Тоді славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний упросив патріярха Єрусалимського Феофана, що переїздив через Україну, висвятити Україні митрополита та п`ятьох єпископів. І Патріярх зробив це 1620 року, і Українська церква ожила. Поляки й уніяти горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою віру проти наскоків уніятів.
Року 1628-го нововисвячений митрополит Іов Борецький скликав до Києва чергового Всеукраїнського собора на 15 серпня. З`їхалася вся Україна, і всі одноголосно осудили уніятів, як відступників і зрадників і віри, і України, і всі постановили: «Твердо стояти в православній східній вірі, і не думати про відступлення в унію, і під присягою клянемося не відступати від православія, і закликаємо до того весь православний народ!»... На цьому соборі був і Почаївський ігумен, і під зверненням 16 серпня 1628 року до всієї України підписався «Ієромонахь Іоанн Жел-ьзо, Ігумень Почаевскій, власною рукою»1.
Київський Всеукраїнський собор сильно підняв духа всієї України: міцно стояти при українській вірі, вірі православній, а унію поборювати, як зраду й відступство.
А вороги й уніяти лютували. Року 1623-го 19 червня сусід монастиря, польський пан Андрій Фірлей, каштелян Белзський, сам лютеранин (перекинчик з православних), з намови єзуїтів, наїхав на Почаївського монастиря зо
 
1 Житія Святыхъ. Жовтень, 4. Мюнхен, 1951. С. 76; Див. ще: Голубевъ С. Петръ Могила. Т. І. Додатки. С. 313; Хойнацький А. С. 55.
 
своїми гайдуками, й ограбував його, що тільки можна було забрати. Забрав навіть чудотворну ікону Божої Матері, цебто саму душу монастиря, і перевіз її в своє містечко Козин, до свого замку. Але Іов не впав на дусі і почав шукати в Польщі правди. Це був найтяжчий йому час: він душею своєю зрісся з чудотворною іконою, вона одна стала йому провідною зорею і в житті, і в праці — і її забрали...
Кинувся Іов до суду, але там для неуніятів права ніколи не було. Та заступилася за православних сама Божа Мати — вона тяжко покарала жінку Андрія Фірлея, що, як лютеранка, сміялася з ікони: «Напав на неї злий дух, який володів нею довгий час». І по 18-ти роках Фірлеї вернули ікону року 1641-го. То був для Іова страшний час випробовування: чудотворна ікона була в лютеранському полоні 18 літ, а Іов Желізо рвав цим своє серце й душу... Хто міг таке видержати? Тільки Іов Желізо, що невпинно всіх підбадьорював: Бог правду бачить, і тяжко покарає відступників...
А року 1647-го найвищий Любленський трибунал — уже пахло Хмельниччиною — таки наказав Фірлеям повернути все заграбоване... Почаївська Мати Божа вислухала моління свого вірного слуги — ігумена Іова! Андрій Фірлей — він уже був воєводою Сандомірським — змушений був дещо повернути, але всього заграбованого таки не віддав.
Але Іов діждався і кращих часів. Недалеко від Почаєва проживала благочестива родина — Федір і Єва Домашевські. Ігумен Іов напевне добре з ними знався, бо вони багато давали пожертв на Почаївського монастиря. А пізніше Іов уговорив їх поширити малого монастиря, і року 1649-го вони поставили своїм коштом мурованого собора на честь Пресвятої Тройці. Звичайно, у цьому була велика заслуга й самого Іова, і постав величний собор, як окраса всієї Волині. І це в той час, коли так лютувала унія, — Почаївський монастир був для неї найбільшою перепоною. Це тому, що вже вся Україна, під проводом Богдана Хмельницького, повстала проти унії, тому ніхто не насмілився перешкодити праці Федора Домашевського.
Ігумен Іов мав під своїм доглядом, — за звичаєм часу, — малі монастирі та церковці, був їх «дозорцею».
Року 1646-го дідичка сусіднього міста За-гаєць Ірина Ярмолинська задумала поставити в себе православного монастиря. Духовником її був ігумен Іов — і він багато допоміг, щоб у Загайцях таки постав монастир. Заповіт Ірини Ярмолинської про це 1646 року підписав, як свідок, і Іов Желізо1.
 
1 Хойнацький А. С. 49 і 57. Тут і фото з підпису Іова Желізо.


Чеснотне життя Іова Почаївського

Іов Желізо завжди був зразком чеснотного монашого життя і без слів кликав увесь монастир за собою власне найкращими прикладами, які сам подавав. Монастир був великий і не легко було давати добрий лад йому — завжди потрібна була невпинна праця, до всього треба було пильно доглянути. Іов був зразком трудящого монаха: він цілий день невпинно працював і ніхто ніколи не бачив його без праці. Він дуже любив садок та город і цілими днями працював у них: то садив і пересаджував дерева в монастирському садку, то копав у городі, то копав саджавки для води. Сам невпинно працював, і других кликав до того ж.
І аж до нашого часу позосталися старезні й весочезні липи, руками Іова насаджені, позосталося й два ставки (для пійла худоби), руками його викопані. Разом з монахами Іов викопав при монастирі глибоку криницю, яка так само позосталася й дотепер1.
А по ночах Іов любив молитися. Ставав на коліна і зо слізьми вичитував свого улюбленого акафиста до Божої Матері і гаряче молився, часто зо слізьми, щоб вона, милостива заступниця, визволила Україну і ввесь «руський народ» від жорстокої унії. Особливо любив Іов молитися в своїй печері — зачинявся в ній і молився на самоті без перешкод.
Життєписець Іова, ієросхимонах Досифей, його улюблений учень, пише про це:
 
«Коли б ця камінна печера мала уста, вона розповіла б нам, що Іов зачинявся в печері на день, а то й на три дні і більше, а часом і на тиждень, а годувався тільки слізьми своїми. І безперервно молився про добро світу, за православну церкву, за народ український, за те, щоб серед нього панувала Віра Православна, а не унія. Молився і плакав, і гарячі сльози рясно лилися на холодну долівку печери... Бо рятунок українцям позоставався тільки в Бозі».
 
Від постійної праці та неперестанного стояння на колінах усе тіло Іова вкрилося язвами, а часом навіть відпадало від тіла. А ноги боліли й отікали та пухли. Але вічний молільник, не
 
1 Див.: Хойнацький А. С. 54 і 56.
 
зважаючи на це, ревно молився, І благав почаївську опікунку оборонити український народ від уніятських підступів та жорстокостей.
Іов був глибокий мовчальник. Ніхто ніколи не чув від нього непотрібного слова. Усією душею любив Ісусову молитву, і дуже часто проказував її: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!» Часто це була його відповідь там, де треба було дати гострішу.
Іов був щедрий і многомилостивий, і допомагав кожному, хто до нього про що звертався. А бідоти було тоді багато, і Іов заспокоював, кого міг і чим міг.
Родина дідичів Жабокрицьких не раз допомагала Почаївському монастиреві. Але в 40-х роках XVII століття Жабокрицькі зовсім збідніли, і ігумен Іов прийняв їх з трьома дітьми до Почаївського монастиря1.
Одного разу довго й гаряче молився Іов Почаївський. Але встав з молитви, щоб пройтися поміж монастирськими будинками, і зайшов до клуні зо збіжжям. Аж бачить, якийсь чоловік незграбно вовтузиться з великим мішком пшениці, усе ніяк не може взяти собі на плечі. Бо затяжкий був.
Іов підійшов і тихо допоміг злодієві, щоб легше взяти мішка на плечі:
— Бери зручніше, брате, бо не донесеш... Я піддам тобі... Як треба, то бери собі, брате... Але пам`ятай про Господа...
I більше нічого, і Іов мовчить...
I злодій не витримав: кинув мішка, а сам повалився в ноги преподобному, і просив вибачити за крадіж, на яку його пхнув нечистий...
А Іов тихо пішов у свою печеру і молився далі, просячи Пречисту рятувати всіх і допомагати бідним.
І печера була улюбленим місцем святого — тут він завжди молився, тут він душевно відпочивав. І тут він поклався і на свій вічний спочинок — у ній його нетлінні мощі лежать і тепер. А Іовова печера — це святиня всеукраїнська.
За своє глибоке чеснотне життя Іов удостоївся навіть того, що йому одного разу явилася Божа Мати. Життєписець і учень Досифей розповідає, що він сам бачив оце. «Одного разу, — пише він, — преподобний Іов молився в своїй печері. Аж ранком осяяло його світло Божої благодаті, яке сяяло дві годині безперестанно. А я, побачивши це, у великім страху впав на землю, переможений таким чудесним видінням». І, певне, не раз бувало таке чудесне явління.
Повстання Богдана Хмельницького стало року 1648-го всенародним, і всі чекали великих змін. Але наступив 1651 рік, коли преподобному Іову довелося багато перетерпіти й пережити душевно.
Берестечко знаходиться недалеко від Почаєва, над річкою Стиром, і тут у неділю 22 червня 1651 року сталася велика трагедія України: в боротьбі за віру православну проти унії полягло від поляків 30,000 козацтва... В архиєрейській мантії, у митрі, з Євангелією в одній руці, а з освяченим мечем у другій Коринфський митрополит Йоасаф носився на полі, підбадьорюючи козацтво стояти за віру православну проти унії, але митрополита перейняв польський шляхтич на коні, і прошив його мечем1...
 
1 Костомаровь Н. Богдан Хмельницкій. 1870. Т. II. С 358.
 
Це прошило душу і преподобному Іову, бо митрополит Йоасаф напевне спинявся в Почаївськім монастирі. І взагалі берестецькі бої сильно вплинули на монастиря, бо він був чисто українським і вірою, і своєю ідеологією. Столітній ігумен Іов нічим не міг допомогти козакам, крім як своєю гарячою молитвою. Думаю, що свого часу славний гетьман Богдан Хмельницький побував у Почаївськім монастирі, і Іов приймав його, як оборонця православної віри, як нищителя смертоносної унії, що «була причиною всього злого в Україні», як говорив сам великий Богдан.
Козаки втікали з-під Берестечка і, певне, багато було їх і в Почаївськім монастирі, і вони запевняли всіх, що це не кінець, що православіє таки переможе і козаки відімстять за зрадливу унію. І Іов Желізо глибоко в це вірив і гаряче молився за Україну.
В акафисті преподобному Іову ясно змальоване все чеснотне життя його. Подамо кілька уривків 1 з нього:
 
«Ти полюбив єси зачинення в печері, де проводив дні і ночі в молитві 1.3. Почаївські брати чули безперестанно Ісусову молитву, яку твої уста вимовляли, отче Іове, і бачили сльози, що текли з твоїх очей, наставлялися бесідою твоєю, навчалися прикладом життя твого й виголошували: «Радуйся, молитвенику наш найдобріший. Радуйся, учителю наш Кроткий... 1.4. Ти Хрестителя в повздержанні наслідував» 1.4.
 
Почаївські монахи й прості люди бачили, як їх ігумен смиряв себе копанням землі, і садженням дерев, і збиранням гною, і дивувалися, як другому Дамаскину, і тим зненавидили всю єре-
 
1 Скорочення: І — це Ікос, а котрий саме — це зазначено цифрою.
 
тичну гординю, а в православп затверджували свої душі і проказували: «Радуйся, доброго подвига вождю... 1.5. Ти тіло своє за життя свого постом і трудами перемагав єси 1.6. Ти навчав нас дбати про своє спасіння» 1.11. І багато такого іншого.


Іов Желізо як письменник

Преподобний Іов набув собі широку богословську освіту, поважну для свого часу. Ще в Угорницькім монастирі він багато й постійно навчався і набув собі все, що потрібне монахові. Можливо, що він навчався і від славного о. Іова Княгиницького. Час був такий, що треба було багато знати, щоб належно боротися з ворогами православної церкви, які зо всіх сторін сікалися до неї.
У Лубенськім монастирі, де Іов пробув 20 літ, о. Желізо написав кілька творів проти католиків, уніятів та протестантів, які всі разом кидалися тоді на українську віру, віру православну. Але ближче цих творів не знаємо — вони зберігалися в Лубенськім монастирі та видані не були.
Історик С. Соловйов розповідає в своїй «Історії Росії», т. X, що ігумен Іов Желізо займався в Лубенськім монастирі перекладом писань Св. Отців, а також списуванням їх. Життєписець Досифей підкреслює, як чеснотність Іова, його довге списування потрібних книжок, чим він здобув собі пошану та розголос.
Деякі автори, пишучи про Іова, зазначають, ніби він заклав у Лубенськім монастирі друкарню1, — це не відповідає дійсності, бо в Дубні взагалі друкарні не було.
Так само не було друкарні і в Почаєві, — року 1618-го о. Ставровецький мав свою похідну друкарню, в якій і видав своє «Зерцало богословія». І того ж року Ставровецький виїхав у Рахманів зо своєю друкарнею2. А «Зерцало Богословія» Київський собор заборонив, як неправославне.
Певне, копії з своїх праць о. Іов Желізо забрав з собою, відходячи в Почаївський монастир. Тут, у Почаєві, о. Желізо так само писав проповіді, науки, писав полемічні статті проти ворогів православної церкви. Писання Іова — з широко задуманим планом та зо знанням справи3. Зо всього видно, що о. Желізо був добрим богословом.
Одна книга Іова довго береглася в архіві Почаївського монастиря, вона звалася: «Книга блаженнаго Іова Желъзо, Ігумена Почаевскаго, власною рукою єго писанная». Довго цієї книжки ніхто не друкував, і тільки року 1885-го її видав у Почаєві проф. Київської духовної академії Н. їв. Петров під назвою «Пчела ІІочаевская», видав у перекладі, а не в оригіналі. У цій книзі ігумен Іов дав уривки з творів Св. Отців про православну віру, а також десять наук своїх проти латинян, уніятів та протестантів, разом до 80 творів. Проф. Н. Петров уважає, що ці «проповіді Ігумена Желізо, хоч і не цілком самостійні, проте займають почесне місце серед полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII століття»4.
 
1 Прот. В.Карвовський у «Духовнім Сіячі». 1930. С. 230.
2 Огієнко І. Історія українського друкарства. Львів, 1925. С 193-207.
3 Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. G. 25.
4 Антонович С. Почаївська Лавра. С. 24. Хойнацький А. С. 53.
 
Ця «Книга» довгі роки зберігалася в По-чаївськім архіві (№ 127), але року 1932-го забрана була до митрополичого дому в Варшаву, і там загинула1.
Писав о. Іов Желізо тодішньою українською літературною мовою, з домішкою церковних слів. Писав просто й зрозуміло, місцями пригадуючи писання його сучасника, Івана Вишенського. На жаль, твори о. Желізо не видані в оригіналі, але з сильно виправленою на церковне мовою. Це змінює о. Іова, бо він був чистий українець, і писав українською мовою.
Взагалі ж о. Желізо належить до найбільше освіченого монашого клира свого часу, до якого належали: Іван Вишенський, Іов Княгиниць-кий, Захарій Копистенський і інші. О. Княги-ницький, з Угорницького монастиря, заснував скит Манявський, і це в`яже з ним і о. Желізо.

Блаженне упокоєння Преподобного Іова

Наближався кінець життя й праці преподобного Іова, наближався скорим кроком. Мав уже сто років, бачив страшне Берестечко, але глибоко вірив, що унії прийшов кінець... Бодай на козацькій землі...
За тиждень до смерті, ще 21 жовтня 1651 року Іов передрік, коли саме він помре. Та ось наступив і передбачений вівторок 28 жовтня. Преподобний ігумен побожно відслужив свою
 
1 Ігумен Інокентій. «Православний Вісник». Львів, 1951. Ч. 1. С 26.
 
останню Святу літургію, причастився Христових таїн, і по службі став любовно прощатися зо всією братією монастиря, кожному низько вклоняючись, і в кожного смиренно просячи прощення. А по цьому тихо пішов у свою бідну келію, спокійно поклався, — і: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!»
І непомітно відійшов у вічність, щоб там упасти на коліна і ревно молитися перед самим Господом благальною молитвою всієї збідованої України:
— Господи, спаси Благочестивих і вислухай нас!1
Преподобного Іова поховали в монастирськім садку, якого він насадив і плекав своїми руками. Це той садок, що на південь від монастиря.
Слава про чеснотне життя Почаївського ігумена давно вже котилася по всій Волині, і всі його вважали ще за життя за людину святу. Вістка про впокоєння Іова покотилася скрізь, і на його похорон зібралося безліч народу, —народ ховав свого улюбленого народного Святого, свого міцного оборонця проти унії, свого щирого богомольця, і всі ревно плакали...
І багато людей вже тоді сподобилися бачити, як сяяло світло з могили Святого.
Ще за два роки перед своєю смертю преподобний Іов указав свого наступника на ігуменстві — ієромонаха Самуїла Добрянського. Браття по смерті Іова обрали собі ігуменом справді о. Добрянського, і він керував монастирем до 1659 року.
 
1 Благочестивий — це православний. Це моління запровадив до церкви митрополит Петро Могила проти уніятів.


Канонізація Преподобного Іова Почаївського

Життя преподобного Іова склав його зірний учень, ієромонах Досифей. Довгі роки Досифей виховувався під проводом Іова, бачив на власні очі життя його, бо жив з ним. Цей опис його життя вийшов друком у Почаєві 1791 року: «Житіє Преподобного Іова Желізо»1.
Ще коли 1651 року ховали тіло преподобного Іова, то, як я вище казав, багато з присутніх сподобилося бачити блискуче сяйво, яке виходило з могили його. І пізніше люди бачили не раз це сильне сяйво, яке било з могили преподобного. На могилу приходило багато народу і почалися чудесні зцілення, і чутки про них понеслися по всій Волині.
Сім літ і 10 місяців пролежало тіло преподобного Іова, закопане в монастирськім садку. Чуда на могилі відбувалися явно і було їх багато. Народ великими юрбами відвідував улюблену могилу.
Цього часу, року 1659-го сталося нове чудо: ігумен Іов явився у сні Київському митрополитові Діонисієві Балабану й сказав: «Повідомляю твоє преосвященство, що Бог призволяє, щоб ти відкрив кості мої»... Митрополит був здивований, але нічого не робив. Тоді видіння повторилося, вимагаючи того самого. Митрополит не знав, що почати... По цьому сталося третє видіння, і преподобний Іов нагадав про кару за бездіяльність.
Тоді митрополит Балабан пізнав, що це не простий сон, а Божий наказ. Він узяв з собою
 
1 Книжечка вісімкового розміру, на 16 листків. Див.: Опис Ундопільського. Доповнення під ч. 10S.
 
Овруцького архимандрита Феофана Креховець-кого, що був тоді в Києві, і поспішив з ним до Почаєва. А в Почаєві митрополит пильно дослідив цю справу, і виявилося, що ще від дня упокоєння Іова при гробі чиняться чудесні зцілення і що місцевий народ уже почитає Іова за Святого. Усі оповідання про чуда були пильно перевірені свідками. Ігуменом Почаївського монастиря був тоді учень Іова, ієросхимонах Досифей.
По всьому цьому, докладно все перевіривши 28 серпня того ж 1659 року, у присутності митрополита й численного духовенства, гріб ігумена Іова відкопали й відкрили — тіло було нетлінне.
На час відкриття гробу зібралося безліч народу і вони були свідками всього, що тоді відбувалося. Як тільки відкрили гроба, приємні пахощі почулися кругом... І багато недужих одержали зцілення того ж таки дня.
Бо славний Господь у Святих своїх!
Нетлінні мощі Іова перенесли з саду в новий собор, і поставили їх там у притворі. І чутки про відбуті чуда пішли по всій Україні. А святкування пам`яті преподобного Іова митрополит поблагословив чинити 28 жовтня, у день смерті, щорічно, що й виконується аж до сьогодні.

 

Іов править службу з ангелами

Незабаром по цьому сталося нове чудо, яке докладно записав о. Досифей. Напередодні свята Воздвижения Чесного Хреста, 13 вересня того ж 1659 року, прибула в Почаївський монастир фундаторка Троїцького собору Єва Домашевська, і їй відвели помешкання. При ній була служниця її Анна, дівчина чеснотного характеру. Ігуменом цього часу був ієросхимонах Досифей, який тоді лежав смертельно хворий, про що всі знали.
І ось опівночі на 14 вересня Єва Домашевська почула прекрасний спів, який доносився з нового собору Пресвятої Тройці, якого вона була фундаторкою. Побачила вона і сильне незвичайне світло, що сяяло в церкві. Подумала вона, що це почалося нічне Богослужения, і послала свою Анну розвідати, що то робиться.
Прийшовши до церкви, Анна побачила, що двері відчинені, а вся церква переповнена незвичайним світлом. А посеред церкви стояв преподобний Іов у блискучім пресвітлім облаченні і читав молитву. По боках його стояли два блискучі анголи...
Анна перестрашилася й не могла рухнутися з місця. Але преподобний Іов сказав їй ласкаво: «Нехай Бог буде з тобою, дівчино, не лякайся! Піди-но і поклич сюди ігумена, ієросхимонаха Досифея».
— Та ігумен лежать тяжко хворі, і лікар не чекає, що вони одужають, — відповіла дівчина.
Але преподобний ще раз повторив те саме і дав дівчині для о. Досифея шовкову хусточку, омочивши її в єлей, щоб недужий ігумен помазався ним.
Дівчина негайно виконала все, що їй було наказано. І як тільки смертельно хворий ігумен Досифей помазав своє боляще тіло присланою хусточкою з єлеєм, то відразу почув, що видужав... Перестрашений ігумен зараз кинувся до церкви, але вона була замкнена на замок, і о. ключар (еклесіярх) якраз відмикав її... Ключар сильно здивувався, побачивши при дверях зовсім здорового свого ігумена і той розповів йому, що сталося. Ігумен Досифей увійшов у церкву і ревно помолився перед гробницею преподобного Іова, що зцілив його від смертельної недуги.
Велике й корисне заступство Святих перед Господом!


Чудесне врятування Почаївського монастиря від турків 1675 року

Ще з року 1672-го появився в Україні султан Мохамед IV, і сильно руйнував українські землі. До нього приєдналися й кримські татари, і робили те саме. Скрізь усе горіло, скрізь хватали народ у полон, скрізь була руїна...
Король Ян Собєський року 1675-го оголосив війну туркам, бо вони рік перед тим взяли й спалили місто Збараж. Почалася «Збаразька війна» між турками та поляками. Турки з Поділля посунули на Галичину та Волинь, зруйнували Збараж, Вишгородок і Вишнівець, і подалися на Почаїв.
Турки шаліли — попалили й пограбували всі довколишні місця. Це йшов турецько-татарський загін під керівництвом хана Нурредина. Нарешті, 20 липня, він підступив під Почаївський монастир. Увесь народ з сусідніх околиць позбігався до монастиря і поховався, де було можна, бо був неозброєний. Сам Почаївський монастир був обнесений тільки грубим дерев`яним частоколом. Здібніші й здоровші з монахів та з народу стали до оборони своєї Святині, хто з чим міг. Ігуменом був Феодосій Левицький.
А рятунку ні звідки не було — козаки гетьмана Дорошенка стояли під Чигирином, а поляки боронили Варшаву.
Турки зловили таки двох монахів і вбили їх. Усі ті, хто не міг боронити монастиря, безперервно молилися в Св. Троїцькім соборі перед чудотворним образом Божої Матері та перед мощами преподобного Іова, бо тепер тільки вони були оборонцями безборонного монастиря...
Монахи й народ завзято боролися і так минули два дні, 20 і 21 липня 1675 року. Настала третя ніч, з 22 на 23 липня — на цей час хан Нурредин призначив генеральний штурм Почаївського монастиря. Усі подесятерили свою ревність: молодші монахи з народом біля частоколу, а решта — в молитвах у соборі.
I ось почався акафист до Пресвятої Богородиці. Хор і всі люди зо слізьми заспівали: «Побідоносній воєводині, як від злого врятовані, пісні переможні в подяку складаємо Тобі ми, слуги твої, Богородице!...» І в цей час раптом розкрилися хмари, і над собором появилася Богородиця в блискучому сяйві, оточена анголами з оголеними мечами... Праворуч при Богородиці стояв на хмарах преподобний Іов і молився до Богородиці про рятунок безборонного монастиря...
Усе це побачили турки й татари і почали безладно пускати стріли на небесне видіння, але стріли верталися назад, і били тих, хто стріляв. Перелякані вороги зрозуміли, що діється чудо, стали панічно втікати, і Почаївський монастир був урятований... Передання свідчить, що дехто з турків і татар прийняли православіє і позосталися послушниками в монастирі.
Діва Марія завжди опікунка тих, хто її благає.
Чутка про це чудесне врятування Почаївського монастиря від турків і татар відразу рознеслася по всій Волині і всім підняла духа — є в нас опікунка православія й заступниця православного українського народу!
На пам`ятку цього чудесного врятування Почаївського монастиря від нехристів пізніше складена була велична народна дума, яка співається й тепер:
 
Ой зійшла зоря вечоровая, Над Почаєвом стала...
 
Дума ця хвилююче змальовує і трагедію Почаївського монастиря, і чудесне заступництво Божої Матері та преподобного Іова за православну святиню. Спокійно слухати цю трагічну кантату ніхто не може...
Почаївське чудо 1675 року пізніше намальоване було в соборі на лівій стіні, а також намальоване при вході в Печерну церкву, де лежать мощі преподобного Іова.
В Ікосі 8 акафіста преподобному Іову про це чудо читаємо:
 
«Ти увесь, преславний Іове, справді єси покрова й оборона твого монастиря, і це зрозуміли православні, коли побачили тебе на небі, як ти молився до Богородиці про спасіння святої Лаври та монахів і світських, сильно обложених агарянами, але з того часу радісно тобі співаючих: Радуйся, всемогутній наш заступнику! Радуйся, сило необорима святого монастиря! Радуйся, ти напад агарянський відбив! Радуйся, ти стріли на голови їхні повертав! Радуйся, ти ублагав єси сили ангельські явитися на поразку їх! Радуйся, ти багатьох агарян привів тоді до Христа!
Радуйся, ти військових, які воювали монастиря, перетворив на його послушників!»
 
Трохи пізніше в Почаївськім монастирі була поставлена нова церква, — Перемога Богородиці, на пам`ятку врятування монастиря від турків та татар. Ігуменом Почаївського монастиря під час нападу турків був Феодосій Левицький1.
Того ж 1675 року при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову. Монах узяв свою голову в руки і пішов з нею в собор до ікони пресвятої Богородиці — поклав свою голову перед Нею і тоді упокоївся. Чудо це зробило на всіх величезне враження, розійшлося по всій Україні і було оспіване в народних піснях.


Преподобний Іов під василіанами

Почитання преподобного Іова, чудотворця Почаївського, почалося, як ми бачили вище, ще за його життя. Канонізація його відбулася через 8 літ по його упокоєнні, 28 серпня 1659 року. І з того часу почитания мощей преподобного Іова, через чуда його, усе зростало та ширилось.
При печері преподобного Іова рано була побудована невелика церква, з престолом на честь великомучениці Варвари. З північного боку цієї церкви був вхід до печери, в якій спочивали мощі Св. Іова. Церква ця звалася Печерною.
Довго Почаївський монастир міцно оборонявся проти наскоків уніятів, але в кінці року 1721 вони — через підступи, обман та насилля — таки захопили його, і в православній святині
 
1 А деякі джерела дають Йосафата Добромирського.
 
засіли уніяти василіяни, найбільше окатоличені серед інших уніятів. 1 до 1831 року Почаївський монастир перебував у тяжкому чужовірному полоні.
Уніяти василіяни, запосівши монастиря, відразу замкнули печеру преподобного Іова і нікого до неї не пускали. Іов — православний український Святий, а до таких уніятам нема діла. І довго мощі преподобного були «під спудом», цебто заховані. І плакав народ, безсильний що зробити для визволення захопленої святині.
Та народ таки став сильно й голосно вимагати відкрити православну святиню, якої цілком заховати василіяни ніяк не могли. І вкінці вони додумалися, що мощі загально шанованого Святого і для унії будуть корисні, і десь аж у 40-х роках XVIII століття мусили таки відкрити преподобного. Народ знову почав ходити до свого улюбленого Святого, і знову стали чинитися зцілення від мощів. Гріб преподобного не був у порядку, бо василіяни за ним мало доглядали.
Справою почитания преподобного Іова нарешті зайнявся щедрий і великий меценат і новий фундатор Почаївського монастиря католик граф Микола Потоцький. Він давав василіянам на цього монастиря величезні суми — біля двох мільйонів злотих, — але працею василіян не був задоволений, бо вони монастирем мало цікавилися. І 2 листопада 1767 року граф Потоцький написав суперіорові (ігуменові) Почаївського монастиря Іпатію Білинському наказового листа, в якому доручає йому просити в папи Кли-
 
1 Архим. Амвросій. Сказаніе о Почаевской Успенской Лавръ. 1878. С. 94.
 
мента XIII канонізації й внесення в число Святих преподобного Іова, ігумена Почаївського1.
Суперіор Почаївської Лаври й генерал про-тоархимандрит Білинський зараз же відписав (по-польськи) і на цього листа. Він писав: «Канонізація поважаного (не пише: святого) Желі-зо трудна до здійснення теперішнього часу, бо Іов не був мучеником. І хоч він від місцевого єпископа, Київського митрополита Діонисія Балабана, признаний був через чуда за Святого, але в Римі на кардинальськім засіданні це kribruja і pnetrasaja (переціджують і перетрушують) по кілька разів. А тому дай Боже, щоб хоч через декілька десятиліть сталося це відкрите признання Іова за Святого угодника Божого»1.
Звичайно, Рим таки ніколи не визнав Іова за Святого, бо ж о. Желізо ціле життя своє боровся проти католицтва та проти унії. Тільки в нещасній Україні за силою накиненої унії могла трапитися така нісенітниця, щоб Рим канонізував до числа Святих найбільшого борця проти унії...
Так пробув Святий угодник Божий у невиясненому стані аж до кінця свого уніятського полону, по 1831 рік. Василіяни звичайно ховали мощі преподобного Іова і не виставляли їх на прилюдне шанування2.
 
1 Архим. Амвросій. С. 94.
2 С. Антонович на с 33 подає: «За унії мощі преподобного Іова були закриті». Те саме подає й о. К. Зноско: «Василіяни сховали Мощі Іова «під спудом» (с. 12).


Преподобний Іов повернений православним

Історія не стояла — у роках 1830—1831 знялося польське повстання, і Почаївський монастир узяв у ньому відкриту активну участь грішми, друком маніфестів та збройно. Усе це окрема Військова судова комісія відкрила, і суд постановив вернути Почаївського монастиря назад до православних1. 1 10 жовтня 1831 року преподобний Іов позбувся свого уніятського полону. І з цього часу почалося вільне й правдиве почитания преподобного Іова і правдива опіка над його мощами православних монахів свого монастиря.
Перший православний єпископ Волинський Амвросій Морев (1828—1832), оглянувши Почаївську Лавру, повідомив святіший Синод, що мощі преподобного Іова спочивають у Печерській церкві, і вони зовсім цілі й нетлінні.
А року 1833-го, з доручення Св. Синоду, відбулося врочисте відкриття мощів преподобного Іова, за єпископа Волинського Інокентія Сельнокринова. До Почаївського монастиря приїхав і архиепископ Кам`янець-Подільський Кирил. Урочистості відкриття мощів почалися 27 серпня 1833 року, а закінчилися 28. Два архипастирі своїми руками відкрили гріб преподобного Іова, у присутності духовенства та безлічі народу — і тіло о. Іова Желізо було нетлінне. Це була друга офіційна канонізація преподобного Іова.
Печерну церкву значно поширили (печера преподобного Іова була маленька) і стали що-
 
1 Про все це пишу докладно в своїй монографії про Почаївського монастиря.
 
денно правити служби Божі при гробі Святого. З цього приводу Печерна церква набула свого правдивого значення, і за нею належно доглядають, щоб дати повну змогу прочанам вільно молитися при гробі преподобного.
Мощі преподобного Іова стали предметом усе більшої та ревнішої опіки церковного проводу Почаївської Лаври. Василіяни ховали мощі Святого, як православного, тепер же вони були виставлені на загальне почитания. Народу приходило так багато, що з 1841 року став призначатися окремий «гробовий ієромонах», який безпереревно знаходиться при гробі преподобного Іова, як вартовий доглядає його. Призначений був і другий ієромонах — записувати всі чуда, які були від мощів преподобного Іова1.
Того часу, року 1842-го прислала Почаївському монастиреві відома церковна добродійка, графиня Анна Олексіївна Орлова-Чесменська, мистецьку срібну труну (раку) для мощів Преподобного Іова. До труни додано все потрібне — малинове покривало і срібну позолочену лампаду. Труну різьбив митець Верховців. Вага труни 3 пуди 37 фунтів і 69 золотників, а вага лампади — 4 фунти 12 лотів срібла.
На труні (раці) мистецьки вирізані такі малюнки. Зверху — преподобний Іов у мантії і в схимі. А на боках труни дано: Божа Мати в хмарах, а перед нею молиться преподобний Іов Желізо спасти монастиря від турок і татар, попередній собор, явлення Богородиці на скалі, її стопа на скалі, пастух, що сподобився бачити це явлення, та китиці квітів. Таким чином, для мощів преподобного була вже й достойна труна.
I 14 серпня 1842 року єпископ Анатолій переклав чесні мощі преподобного Іова в нову раку (труну)1.
Року 1844-го в печері над гробом преподобного Іова поставлений був розкішний балдахин, покритий листовим золотом. Робота А. Прокофієва.
А року 1858-го печерну церкву поділено на дві: церкву преподобного Іова та церкву Св. Великомучениці Варвари, поставлено й нового вирізьбленого позолоченого Іконостаса. Але пізніше це виявилось незручним для вірних і дві церкви знову поєднані в одну, Іовську, велику й простору.
Почаївська Лавра ніколи не спинювала своєї ревної опіки над мощами преподобного Іова. Пізніше над його домовиною поставлений був величний балдахин з білого, каварського мармуру. Зробив його (за 6000 рублів) італійський митець Леопольд Менціоне. Балдахин високо мистецький, поставлений був у Почаєві 13 листопада року 1889-го. Цей Балдахин замінив попередній, позолочений дерев`яний з 1875 року2.
Року 1882-го законовчитель Ніжинського Ліцею кн. Безбородка, магістер богословія прот. Андрей Хойнацький (1836—1888), сам волиняк з походження, склав акафиста й дві служби на честь почаївської Божої Матері та преподобного Іова. Св. Синод перше двічі відмовляв поблагословити їх (бо Святий Іов — українець!), але 27 липня 1883 року таки поблагословив3. Акафист Іову складений церковнослов`янською мовою, душевно поетичний і переповнений опи-
 
1 Хойнацький А. С. 172.
2 Там само. С 209-211.
3 Поповъ А. Православные русскіе Акафисты. Казань, 1903. С 327-331.
 
сом чеснотности преподобного та згадками про тодішні історичні події.
І з того часу стали щоденно, по Св. Літургії, читати акафиста преподобному Іову, і самі служби Божі вже були для Святого пристосовані.
Року 1901-го жовтня 28 дня Почаївський монастир врочисто святкував 250-літгя з дня упокоения преподобного Іова. А року 1951-го припадала 300-літня річниця цього, але відсвяткувати цей ювілей всенародно не було змоги під безбожною владою в СССР.
За нового часу встановлено тричі до року святкувати преподобного Іова: 1) День іменин 6 (19) травня; 2) День знайдення мощів 28 серпня (10 вересня) і 3) День блаженного упокоения 28 жовтня (10 листопада). На ці свята завжди збирається дуже багато народу не тільки з близьких міст, але й найдальших сторін.


Значення Преподобного Іова в історії Української Церкви

Значення преподобного Іова Почаївського в історії Української церкви величезне - власне, це він сильно обороняв православіє саме тоді, коли на нього зо всіх сторін жорстоко кидались і католики, і уніяти. Своїм глибоко чеснотним та праведним життям і своїми чудами по смерті ігумен Іов став широко відомий в народі, і всі брали з нього приклад, і твердо стояли при православній вірі. Преподобний Іов був ревний і твердий православний — і він сіяв скрізь по Волині й по Галичині міцну прив`язаність до православної віри. І що цих земель не змогли цілком захопити уніяти, це ми завдячуємо головно великим впливам преподобного Іова як живого, так і впокоєного. Він сильно здержував уніятський похід, і цим спас Україну, як православну націю.
Народ численними товпами ходив на прощу до Почаївського монастиря, і оповідання про чуда, які відбувались від мощів преподобного, розносилися не тільки по всій Волині й Галичині, але й по всій Україні, а навіть і по всій Росії. І за тяжких часів уніятського гоніння це власне голосна слава Іова тримала всіх при православії, це вона давала українському народові бадьорого духа видержати ці гоніння до кращих часів.
Преподобний Іов був міцно пов`язаний з чудотворною іконою Божої Матері, і чуда творили вони двоє, і народ так само міцно пов`язав їх. І це довго берегло Почаївський монастир при православії, і тільки року 1721-го він попав у полон уніятів. Іов широко знаний в народі власне як твердий і безкомпромісовий борець за православіє проти унії, а це і всіх українців робило такими ж.
І це величезне історичне значення преподобного Іова в оборот православія проти нападів уніятів, — це головний зміст і акафиста йому, що щоденно правиться в Почаївській Лаврі, і підтримує слухачів на дусі і в православії.
Ось уривки 1 з цього акафиста:
 
«Радуйся істинної церкви добрий воїне 1.1. Ти батьків наших від єреси охоронив 1.1, а дітей їх у Благочесті (православії) утвердив 1.1. Радуйся, не стійких у вірі затвердження 1.1, Ти на Волині і в Галичині світлом православія всіх просвіщав (К.5), Ти землю Волинську по-
 
1 Скорочення тут: І — це Ікос, а К — це Кондак, а цифра показує, котрий саме.
 
хороном своїм освятив 1.7, З`явленням твоїх мощів утвердив нас у православії, своїми молитвами землю Волинську до православія вернув (К.9). Отче преподобний. Ти все життя своє був міцним муром православної віри в землі Волинській і Галицькій 1.10. Ти був світильником православної віри і стовпом Благочестя 1.11. Ти розпаляв серця наші ревністю до православія 1.11. Ти великий ревнитель православної віри (К.13). Ти для землі Волинської і Галицької світило бла-госвітле».
 
І кожен Ікос закінчується так: «Радуйся, Іове, преславний Угодниче Божий, і монастиря Почаївського окрасо!» І це виголошення, тільки в іншій формі, неслося до преподобного Іова три віки зо всіх українських грудей. І Бог почув ці молитви, і не допустив, щоб в Україні запанувала унія, яка несла з собою винародовлення українського народу й його смерть, як нації.
Належно оцінити працю преподобного Іова можна тільки на тлі тодішнього часу, на тлі історії, — при жорстокім гонінні на православіє він був крицевим прикладом стійкості для всієї України. Преподобний Іов — це чисто український Святий, який усе довге трудяще життя своє міцно боронив саму душу свого народу, — його віру українську, віру православну.
І поки австрійський кордон не був міцний, сотні й тисячі прочан із Галичини ходили на поклоніння Святому Іову, і це втримувало їх при своїй православній вірі. Коли ж австрійський кордон зміцнів і австрійський уряд, що на прохання уніятського проводу завжди жорстоко винищував у себе православіє, спинив прощі до Почаєва, то спинився й вплив Святого Іова на Галичину, вона попала в уніятський полон і забула про свого найкращого сина, галичанина
Іова Почаївського. А відірвавшись від православія, галичани стали тисячами щорічно переходити на католицтво і ставати поляками.
Бо хто зраджує своїй вірі, той зраджує і своїй нації.
Ігумен Почаївський Іов Желізо безконечно багато зробив і для свого монастиря, і для Волині, і для всієї України. Це він на довший час задержав полонення православної церкви унія-тами і на Волині, і в Галичині. Крім того, своїм чеснотним життям та своїми молитвами він заслужив велику ласку в Господа Бога, і став творити численні чуда, тому православна церква зарахувала його в число своїх Святих. І як Святий, преподобний Іов міцно боронив православну церкву від унії і по своєму блаженному упокоєнні, і це він допоміг, що, коли року 1795-го Польща впала, то разом впала й «польська віра», унія, і вся Волинь вернулася до віри батьків своїх, до віри української, до віри православної.


Джерела та лiтература

Джерелами для вивчення життя й праці преподобного Іова служать:
Przeslawna gora Poczajowska, 1757. Те саме, видання 1773 та 1807 року. По церковно-слов`янсько-українськи видано 1793 року;
Гора Почаевская, — тут історія Почаївського монастиря, а також чуда преподобного Іова;
«Пчела Почаевская», 1885 p., — збірник праць преподобного Іова;
Житіє Преподобного Іова Желізо. Почаїв, 1791. 16 листків. Написав учень Іова — Ієросхимонах Д о с и ф є й. Воно пізніше не раз передруковувалось під назвою: Житіє блаженного Іова, напр. у Джорданвіл 1950, с 43-50, але мову оригіналу переробили цілком на церковну; В архіві Почаївського монастиря переховується
Пом`яник, ав ньому є на початку: «Родь Преподоб-наго Іова»; за переданням, цього Пом`яника склав сам Іов року 1641-го.
 
Література:
Архимандрит А м в р о с і й (Лотоцький). Сказаніе о Почаевской Успенской Лавр*, Почаїв, 1878 p.; Прот. А. Хойнацкій. Православіе назападь Россіи въ своихъ ближайшихъ представителяхъ или Патерикъ Волыно-Почаевскш, Москва, 1888 р., с. 199 і 312;
Проф. Е. Голубинскій. Исторія канонизаціи Святыхъ въ Русской Церкви, Москва, 1903 р., с. 221, видання друге;
А. Петрушевичъ. Жизнь преподобнаго отца Іова // «Зоря Галицкая» на 1860 р., Львів;
Прот. А. Хойнацкій. Преподобный 1овъ, Игуменъ Почаевскій, его Жизнь и прославленіе //«Поч. Еп. В-вд.» 1871 р., ч.ч. 3-5, 7-8, 11, 13; окремо 1878 рік, Житомир.;
А. Сементковскій. Исторія Почаевской Лавры // «Сборникъ въ память перваго русскаго статистичес-каго съ`ъезда 1870 года»; Житія Святыхъ, ч. 4, за жовтень. Видання «Братства пр. Іова Почаївського», Мюнхен. 1951 р., с. 66-82, але написано з сильно москвофільським напрямом і багатьма помилками;
М. В о з н я к . Історія української літератури, Львів, 1921 p., т. II, с 201, 25 і 177;
Н. Н. Батюшковъ. Волынь. СПб., 1888 рік, с. 143, 144 і 191;
А. Хойнацкій. Очерки изъ исторіи Православной Церкви и древняго Благочестія на Волыни, Житомир, 1878 р.; Й о г о ж: Путеводитель по гор* Почаевской; Його ж. Почаевская Лавра, Почаїв. 1897 р. (цю посмертну працю доповнив Гр. Я. Крижа-но_вський;
Прот. Йоан Карвовський. Преподобний Іов Желі-зо. Див. «Духовний Сіяч» 1930 p., числа 19-22. Кре-м`янець на Волині;
П. І. Карашевичъ. Очеркъ Исторіи Православной Церкви на Волыни, СПб., 1855 p., магістерська дисертація;
О. М - в ъ. Монастирь Скит Манявскій. Див. «Русскш Календарь на 1906 г.», Львів, с. 65-126;
Прот. К. Зноско. Житіє Преподобнаго Іова, Игумена и Чудотворца Почаевскаго (1550-1561), Варшава, 1932 р., 16 с;
Прот. Н. Н - в. Преподобный Іов, Ігумен і Чудотворець Почаївський. Варшава, 1933 p., 4 с;
С. Антонович. Короткий історичний нарис Почаївської Успенської Лаври, Крем`янець, 1938 p., а особливо розділ IV: Життя й діяльність Ігумена о. Іова Заліза, с 19-31;
Прот. А. Хойнацкій. Жизнь и подвиги Преподобнаго и Богоноснаго Отца нашего Іова, въ схимонас*хъ Іоанна Жел-Ьза, Игумена и Чудотворца Почаевскаго его прославленіє и чудеса, съ приложеніемь собствен-ныхъ его бесъдъ и поученій; Його ж. Родъ Преподобнаго Іова, Игумена и Чудотворца Почаевскаго, въ Памятникахъ Лавры Почаевской // «Вол. Еп. В-Ьд.» 1878 р., ч. 6;
Його ж. Матеріальї для жизнеописанія Преподобнаго Іова Игумена Почаевскаго // «Вол. Еп. Вад.» 1878 р. ч. 17;
Його ж. Преподобный 1овъ Почаевскій и схимонахъ 1овъ Княгиницькій // «Вол. Еп. В*д.» 1879 р., ч.

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X