Новини
11.10.2004 Боже поможи!

   Релігія та свобода совісті у передвиборчих програмах кандидатів в Президенти України

   Нинішня виборча кампанія характеризується стриманістю більшості кандидатів на пост Президента щодо майбутнього розвитку свободи совісті в країні. У деяких виборчих програмах ця сфера взагалі випала з поля зору. Чи то ці питання не цікавлять наших претендентів, чи вони вважають, що в цій царині у нас все вирішено якнайкраще, – не зрозуміло. І от Боже покарання не забарилося для декотрих з них – зійшов з дистанції Віталій Кононов, який у своїй програмі навіть не згадав, що в Україні є певні проблеми в царині релігії.

   Загалом наші кандидати виявилися достатньо прогнозованими у своїх програмах, принаймні у баченні ними нинішньої ситуації і перспектив розвитку конфесій країни. Ми можемо сміливо розділити їх, залежно від обраної позиції, на декілька груп, які попри певні відмінності мають багато спільного.

   Перша група – це так звані «ліві» кандидати, які активно використовують напрацьовані ще в радянські часи ідеї соціальної рівності. Проте, залишаючись більш-менш послідовними у внутрішній та зовнішній політиці, ці кандидати різко змінили свої позиції щодо релігії. А якщо точніше – щодо християнства в цілому (бо, власне, лише ця релігія хоч якимсь чином «звучить» у програмах), і Української православної Церкви Московського патріархату зокрема.

   Найбільш «ортодоксальні» комуністи не приховують своїх симпатій саме до цієї Церкви. Так, кандидат О.Яковенко пропонує нам повернутися до початку ХХ ст., коли в середовищі комуністів були течії, які займалися «богошукацтвом» і намагалися навіть синтезувати християнство (принаймні раннє) із комунізмом. Таким шукачам свого часу добряче перепадало від В.Леніна. Проте в подальшому Компартія дозволяла собі деякі реверанси в бік «раннього Христа». Достатньо згадати «Моральний кодекс будівника комунізму». О.Яковенко вже через рік після обрання планує домогтися розуміння українським народом того, що «ідеологія Христа є раннім комуністичним вченням». Це новоспечений Президент робитиме тому, що «розглядає релігію як філософське вчення, а релігійні структури як такі, що активно впливають на політичне життя держави».

   Не менш радикальний у своїх висновках О.Базилюк, який відкинув усі умовності і «буржуазні штучки» на зразок свободи совісті. Кандидат прямо заявляє про створення в разі його президентства державної Церкви «у виконанні» УПЦ Московського патріархату. Цю Церкву він «захищатиме від розкольників», поверне їй храми та інше майно. Перепаде на горіхи всіляким там протестантам та харизматам, оскільки «свобода совісті не повинна означати свободи для нечистоплотних закордонних місіонерів і тоталітарних сект». От тільки хто визначатиме чистоплотність і тоталітарність? І чи не наступали ми вже на ці граблі?

   На диво виважена і «нейтральна» у релігійних питаннях виборча програма відомого борця за права «канонічної» УПЦ МП (неначе є УПЦ МП і неканонічна) П.Симоненка. У своїй «президентській» програмі Симоненко виступає за «забезпечення свободи совісті та віросповідання, сприяння віруючим у створенні умов для забезпечення релігійних потреб, засудження релігійного екстремізму». Проте після кількох великих статей у газетах, де лідер українських комуністів закликає будувати «світле майбутнє» лише з московськими батюшками, не важко збагнути, що за словом «віруючі» він бачить тих православних, які відвідують УПЦ Московського патріархату. Всі ж решта, а особливо Київський патріархат, зрозуміло, є «релігійними екстремістами».

   Наші соціалісти, очевидно з тактичних міркувань, уникли визначення своєї чіткої позиції щодо церковних уподобань. Н.Вітренко приділила проблемам свободи совісті один рядок у розділі «Духовність». Вона пообіцяла сприяти тому, щоб «міжконфесійні відносини розвивалися на принципах свободи совісті». Тут, правда, не зрозуміло – як бути із внутрішньоконфесійними відносинами? Адже конфесії «православ‘я», «іудаїзм», «протестантизм» та інші поділені на кілька Церков та напрямів. Відносини між ними розвиватимуться за іншим сценарієм? Ще більш «таємничим» у питаннях релігії є О.Мороз. Його будування нашої «впевненості у завтрашньому дні» чомусь не передбачає прояснення «релігійної» лінії. Єдиний рядок, що віддалено нагадує ці питання, має такий вигляд: «за подолання морально-духовної кризи в суспільстві – однієї із причин занепаду України». А тому віруючим не зрозуміло, будуть закриватися храми за «комунізму із соціалістичним обличчям» чи ні.

   Другу групу кандидатів можна умовно назвати людьми бізнесу. А тому їхнє відверте «з’їзджання» із питань свободи совісті сприймається майже як належне. Можна сказати навіть більше – кожне вживання поняття «релігія» чи «свобода совісті» викриває непересічну ерудицію кандидата. Адже за глобальними проблемами економіки та політики побачити й таке явище, як релігія, з усіма її негараздами, не кожному дано. Так, у програмі А.Кінаха релігійні проблеми зведені до необхідності налагодження «соціального миру між релігійними групами». Кандидат обіцяє цим групам також «соціальну справедливість і рівні соціальні права». Не зовсім зрозуміло, правда, чому наші Церкви стали раптом релігійними групами. А може це майбутня стратегічна лінія нового Президента? І чого це мирити ці Церкви? Розігнати їх по «групам» і разом з «різними верствами суспільства, етнічними, національними групами» забезпечувати «рівними соціальними правами». І тоді, дивись, ніякої тобі «міжконфесійної ворожнечі» – конфесій же не буде...

   "Батько" і одночасно Голова політичного об’єднання «Єдина Родина» О.Ржавський, виходячи, очевидно, із власного досвіду, переконує виборця, що «найголовніше для людини – її сім’я». Тому можна було спрогнозувати, що Богові, як і державно-церковним відносинам, у програмі кандидата місця не знайдеться. Не знайшлося такого місця і у програмах деяких інших кандидатів: І.Душини, Г.Черниша, С.Комісаренка, В.Кривобокова та ін. Проте от за президентства М.Бродського віруючі зможуть дихати на повні груди. «Свобода віросповідань ... буде одним із державних пріоритетів». А тому буде «покладено край» всіляким міжнаціональним і міжконфесійним ворожнечам, привілеям чи обмеженням за релігійними переконаннями. Для цього, вважає кандидат, «потрібна лише політична воля». І таку волю буде проявлено.

   Певною перехідною фігурою від групи бізнесменів-політиків до групи політиків (майбутніх бізнесменів) є лідер так званої «третьої сили» Ю.Збітнєв. Його передвиборча програма дозволяє нам говорити про наявність певної програми релігійних реформ. Так, Збітнєв вважає, що Україна повинна мати свою Помісну православну Церкву (до речі, в цьому питанні із Ю.Збітнєвим солідарні А.Чорновол, який будуватиме Помісну Церкву, та Б.Бойко, який на фоні визнання пріоритету християнських цінностей будуватиме національну Церкву). А тому на посту президента Збітнєв ініціюватиме внесення змін до Конституції країни та «скасування відокремлення Церкви від держави». Це необхідно, на думку кандидата, для того, щоб утвердити в країні «моральний і здоровий спосіб життя», що неможливо без об’єднання зусиль «Церкви, релігійних організацій та держави». Серед майбутніх невідокремлених Церков кандидат провідну роль відводить «традиційним конфесіям», не пояснюючи, правда, критеріїв визначення цієї традиційності. За президентства Збітнєва Київ має стати духовним центром слов’янського світу – і на це є Божа воля, вважає кандидат.

   Месіансько-містичними ідеями насичена й постмодерністська програма Д.Корчинського, який стверджує, що справжня українська історія – астральна, а тому «нам не вдаються раціональні вчинки». Кандидат вважає, що ХХІ століття будуть творити не політики і економісти, а релігійні діячі. А тому у разі обрання Корчинського президентом матимемо перш за все «захисника права Духа Святого та материнських прав Матері Божої». Цікавими будуть і засідання Кабміну – міністри «споглядатимуть крізь кришталеву кулю свічку» або творитимуть «магічне коло взявшись за руки». Якби не давнє політичне реноме Корчинського епатажного політика–телеведучого (можна і навпаки), то після такої передвиборчої програми його можна було б сміливо зачислити до четвертої групи наших кандидатів – харизматичних християнських кандидатів.

   Тут найяскравішою зіркою є безсумнівний лідер у закликах до порушення чинного законодавства у сфері регулювання питань свободи совісті – Л.Черновецький. У своїй програмі цей кандидат малює для України лише християнську перспективу. «Християнство і християнські цінності повинні бути головними в нашому житті, повинні стати посібником до дії будь-якого чиновника, незалежно від його віросповідання». І далі: «кожен виборний державний діяч, у тому числі і член уряду, повинен обов’язково відвідувати церкву, читати Біблію і керуватися християнськими цінностями і мораллю"; «вони повинні демонструвати свою прихильність до християнських принципів практичними діями у своєму повсякденному житті» і таке інше. Програма – це суцільний маніфест неофіта, який от-от як увірував, і вважає, що весь світ має зробити те саме. Можна лише уявити, як житиметься за президентства Черновецького мусульманам, іудеям чи вільнодумцям. Вдень із Біблією, а ввечері – із Кораном чи Торою? Чи не проходили ми щось подібне в Російській імперії, Радянському Союзі? Таке враження, що історія насправді нікого нічому не вчить. Без сумніву, що шановний кандидат юридичних наук давненько брав до рук Конституцію та закон «Про свободу совісті і релігійні організації».

   З великою натяжкою (за передвиборчою програмою) до цієї групи можна віднести і Р.Козака. Відсутність філософської освіти (а подекуди й елементарної грамотності) кандидата максимально утруднює прочитання його передвиборчої програми. Зокрема розмірковування Р.Козака про першопричину всіх речей – Бога, про невмирущу життєву силу Української Нації – Українську Ідею, про Верховного Суверена – націю тощо, не дозволяють з впевненістю говорити про його позицію в релігійних питаннях. Остання балансує на межі язичництва, езотерики та містики. З іншого боку, декларації Козака звільнити Церкву від всіх видів податків та будувати храми в Україні за рахунок держави, залучати священиків до виховання підростаючого покоління і таке інше – говорять про прихований потенціал релігійного реформатора.

   І, нарешті, релігійні проблеми у програмах елітної групи – двох лідерів передвиборчих перегонів. Відзначимо, що фахівці очікували на те, що передвиборчі програми В.Ющенка та В.Януковича будуть близькими у вирішенні релігійних питань. Адже намагання охопити (зацікавити) максимальну кількість виборців мало би неминуче привести до певної уніфікації програм. Проте результат (текст) передвиборчих програм перевершив усі сподівання своєю лаконічністю. “Будемо всебічно сприяти задоволенню релігійних потреб віруючих, міжконфесійній злагоді”, - це у В.Януковича. В.Ющенко бачить Україну такою, що живе за “законами Божими та людськими”. А тому кандидат проголошує “сприяння єдності народу України, орієнтацію суспільства і держави на загальнолюдські цінності – свободу, демократію, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду”. Важко сказати лаконічніше. Адже “всебічно сприяти...” нині – це не більше, ніж хобі. Відвідав богослужіння чи з‘їздив на Афон – ось уже й “сприяєш”...

   Підбиваючи підсумок, зазначимо, що нині відчувається брак юридичної світи, знання основних тенденцій розвитку світового законодавства щодо проблем свободи совісті у кандидатів на найвищий пост держави. Ці питання свідомо (чи несвідомо, що ще гірше) відсуваються на периферію передвиборчих програм. Радники з питань свободи совісті у кандидатів або цілком відсутні (а про це говорять програми більшості депутатів), або ж працюють за принципом: “а у нас в селі вважають...”. Тому виграш будь-кого із наявних кандидатів, навіть якщо пофантазувати і уявити на Банковій Л.Черновецького чи Р.Козака, на наш погляд, не приведе до зміни ні теперішньої стратегії розвитку українського законодавства, ні конкретної практики здійснення внутрішньодержавної політики у сфері свободи совісті. Адже пропоновані кандидатами зміни та нововведення, на жаль, не мають реального осмислення і механізму реалізації. І нині можна говорити про те, що до влади йдуть або ж відверті фантазери у вирішенні релігійних питань, або ж люди, дуже далекі від цих проблем. Загальні фрази – “за ліквідацію міжконфесійної ворожнечі” чи “за міжконфесійну злагоду” – не мають реального юридичного навантаження. Вони не дозволяють навіть спрогнозувати майбутню лінію поведінки достойника. Адже міжконфесійну ворожнечу можна ліквідовувати двома шляхами: налагодженням реального діалогу між конфесіями або ж, що значно простіше, ліквідацією (утисками, позбавленням певних прав і привілеїв тощо) однієї з конфесій...

Олександр Саган
Стаття взята з http://ua.proua.com/analitic/2004/10/11/105626.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X