Новини
01.11.2005 ТРЕТІЙ РИM КОМУНІСТИЧНОГО МИТРОПОЛИТА

Арсен ЗІНЧЕНКО,
доктор історичних наук


Помаранчева революція, звільняючи суспільство від десятилітніх завалів кучмізму, чітко провела вододіли в поведінці й ролі не лише кожного громадянина, а й цілих інституцій: партій, профспілок журналістських колективів. Виразно виділилася також роль релігійних об’єднань. На початку виборчого процесу переважна більшість християнських церков України заявила про своє бажання дотримуватися законів України, які обмежують втручання релігійних організацій у політичні процеси. Водночас церкви закликали виборців до активної відповідальної і зваженої громадянської позиції. Так, Помісний Собор УПЦ Київського патріархату (липень 2004 р.) закликав усіх вірних «до посиленої молитви за справедливі вибори глави Української держави».
У відповідь на фальсифікацію волевиявлення народу та масові протести провідники церков оприлюднили звернення до Президента України, в якому фактично звинуватили владу в антиконституційних діях. «Коли Президент як гарант Конституції не сповнює своїх обов’язків, таким гарантом стає народ, який виходить на майдани домагатися правди. Зробити це його змусили саме непослідовні, а то й злочинні антиконституційні дії представників влади.

Розмах народних протестів засвідчує, що права людини було справді брутально порушено...» Це звернення було підписане предстоятелем УПЦ Київського патріархату патріархом Філаретом, главою УГКЦ кардиналом Любомиром Гузарем, заступником голови Конференції римо-католицьких єпископів України єпископом Маркіяном Трофим’яком, головою Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Григорієм Комендантом, єпископом Церкви християн віри євангельської України Михайлом Паночком, старшим єпископом Української християнської євангельської церкви Леонідом Падуном.

Докорінно відмінну позицію зайняли ієрархія й духівництво Української православної церкви Московського патріархату. В перебігу виборів чітко окреслилося, що ця церковна структура є інструментом впливу Кремля на українського обивателя.

Одним із найагресивніших представників ієрархії УПЦ став одеський митрополит Агафангел. Роль цього церковного сановника в суспільних процесах в Україні добре відома ще з часу його служіння на вінницькій катедрі у 1980-х роках, коли він тісно співпрацював з компартійною владою. Завдяки підтримці цієї влади, Агафангела було протягнуто до Верховної Ради, де він незмінно блокувався з найреакційнішою частиною сумнозвісної «групи 239», пропагуючи її одверто антиукраїнські гасла. Саме Агафангел був одним із чільних організаторів церковного перевороту 1992 р., що спричинив розкол в українському православ’ї й захоплення Московським патріархатом домінуючих позицій в Україні.

Нині Московський патріархат відмовляється навіть розглядати питання про автокефалію православної церкви в Україні. Незмінність цієї позиції засвідчив і Архієрейський собор РПЦ 2000 р. Перед цим Собором саме митрополит Агафангел організував збір підписів під зверненням до Архіє-рейського собору в Москві з вимогою навіть не обговорювати питання про автономію православної церкви в Україні. Підконтрольний Агафангелу Союз православних громадян міста Одеси звернувся тоді до Собору з проханням «беззастережно проголосити, що єдність РПЦ не є питанням для дискусії»; ця група вимагала ліквідувати автономію УПЦ і повернути їй статус екзархату РПЦ. Зазначимо при цьому, що частина українського єпископату сподівалася, що надання автономії Українській православній церкві послабить критику на її адресу як промосковської структури в Україні.

Слід віддати належне послідовності великодержавницьких позицій митрополита Агафангела. Це засвідчила, зокрема, доповідь, виголошена ним на «Всемирном русском народном соборе», присвяченому темі «Росія і православний світ» (Москва, лютий 2004 р.).

До розгляду цієї доповіді спонукає нас те, що, по-перше, митрополит Агафангел (Саввін) очолює одну з найбільших в Україні єпархій, має у ній значний вплив не лише на церковне, а й на громадське життя; по-друге, він є членом Священного Синоду Української православної церкви Московського патріархату, головою Навчального комітету УПЦ; по-третє, йому належить особлива роль в організації розколу в Українській православній церкві в 1992 р., який закріпив позиції імперської церкви — Московського патріархату, — й очолює в середовищі єпископату УПЦ жорстку опозицію не лише автокефалії, а й автономії православної церкви в Україні.

Митрополит Агафангел переконаний, що «сучасне людство доходить до ниспроверження боговстановленого в світі порядку й відкритого богоборства». Оскільки в цей есхатологічний процес втягнена й Росія, то «ми повинні занепокоїтися про збереження нашого Отечества в Православ’ї й святоруських традиціях». З подальшого видно, що реалізації цієї місії прагнуть перешкодити христоненависники.

За логікою митрополита, «головне завдання Православ’я — свідоцтво істини, а історична місія Росії — бути православною державою». А відтак головне завдання Росії не лише перед усім православним світом, а й перед усім людством полягає у свідченні істини й стоянні в ній. Проте встановлення таких взаємозв’язків лише зовні претендує на логічність, а насправді є чистої води спекуляцією. Чи вичерпується історична місія Росії тим, щоб «бути православною державою». Другий бік спекуляцій: ведучи мову про «історичну місію», доповідач подає її поза історичним контекстом, бо історичність завжди пов’язана з певною епохою і з певною країною, етносом, суспільством.
У такому ж спекулятивному дусі побудовано й інший фрагмент доповіді: «Істинними цілями христоненависників є: зруйнування християнського світу з його духовними цінностями й традиціями; всезагальна комп’ютеризація і створення всесвітнього мережевого суспільства; побудова богоборчого Нового Світового Порядку — царства Антихриста...»

Після того, як ворога визначено, настає фаза визначення заходів боротьби з ним, тобто фаза мобілізації. «Православних християн закликають бути толерантними — терпимими, але терпимими до гріха й богоборства бути не можна!» — виголошує Агафангел і кладе тавро страху: «Це — зрада Богові». Нота страху наростає: «Всьому православному світу, в тому числі й Росії, кинуто виклик глобалізму. У цьому понятті сконцентрована вся світова Олжа». Визначення заходів: «Ми будемо створювати православний світ і будемо старатися зробити його сильним і незалежним»; «ми повинні зупинити ниспадіння Росії в зону історичного небуття». Деяким із цих страхів надається характер одвертої технофобії, яка завжди супроводжувала процес появи різноманітних технологічних нововведень: «зараз відбувається всесвітня комп’ютеризація, стрімке створення глобальної мережі Інтернет — «світового мережива»; «створюються надпотужні біотехнології, здатні керувати людською психікою й маніпулювати свідомістю величезних мас людей».

Проте митрополит Агафангел не обмежується визначенням таких загальних загроз. Перелік їх, зрештою, зосереджується на конкретному ворогові, який підходить щораз ближче: «С каждым годом Россия несет геополитические потери, позволяя США и НАТО как орудию «тайны беззакония» создавать новые плацдармы на исторической территории Третьего Рима». А щоб слухач не сумнівався, доповідач вказав, що «Третьим Римом мы называем Россию, как потенциальную хранительницу православной государственности». Православ’ю тут відводиться особлива роль, воно є «исторической религией державообразующего народа, создавшего Российское государство». Тобто йому відводиться роль державотворчої ідеології цілком певної держави — Російської імперії, Третього Риму.

Якщо ж хтось ще сумнівається в засягах російського православного імперіалізму, слухаймо далі: «Чрезвычайно важно, что Русская православная церковь — единственная структура, которая сегодня объединяет почти все былое геополитическое пространство Росии (включая Украину, Белорусь, Среднюю Азию, Прибалтику)». Ні, цього замало: «Давно назрела необходимость консолидации православных государств. Прежде всего необходимо единение с Россией Украины, Белоруссии, среднеазиатских и кавказских народов, которые ранее пребывали в составе Русского царства. Затем в этот блок могут войти балканские государства и Греция». В цьому твердженні закладено визначальні коди російського імперського способу думання, який залишається визначальним і для кремлівських політиків, і для нащадків білоемігрантських офіцерів, і для енкаведистських службистів, і для єпископату Московського патріархату, покликаного засвідчувати присутність «Третього Риму». «Разделить Русскую церковь и Русское государство невозможно — их навеки спаяли общая судьба, общие трагедии и взлеты, их скрепили молитвы и труды, пот и кровь бесчисленных подвижников благочестия, исповедников, мучеников, благоверных государей — собирателей земли Русской, праведных угодников Божиих — истинных патриотов нашего Отечества». Як бачите, ми не оминули спокуси цитування питомою для Агафангела мовою: інакше вони втрачають значну частину своєї імперської краси.

У цьому «святоотеческому» клубку праведного й грішного Агафангел навічно зав’язав і Україну: «Украинская православная церковь — неотъемлемая часть Русской православной церкви — является силой, связывающей Украину с Россией, препятствующей превращению Украины в антироссийское государство. Неоднократные попытки отторжения Украинской православной церкви от Московского патриархата, сопровождавшиеся внешней и внутренней агрессией враждебных православию сил, бесславно провалились. Ныне каноническое единство Русской Матери-Церкви и ее украинской паствы прочно и непоколебимо».

Митрополит Агафангел завершив свою доповідь виділенням провідного мотиву своєї діяльности: ним є «патриотизм, направленный на создание Отечества», що й стане «реальной опорой русской государственности» і «тем цементом, которым может быть скреплено здание всего православного дома во главе с Россией». «Пусть знают все народы мира, что мы — народ-богоносец, что Россия — Дом Пресвятой Богородицы». Саме в цьому сенсі він вбачає свою роль як організатора Одеської єпархії РПЦ: «Одесская митрополия — неотъемлемая часть святой, великой, благодатной Русской православной церкви, единая частица Святой Руси. Народ Одесщины с надеждой взирает на народ могучей России, верит в ее богозаповеданную миссию — сохранение харизмы ІІІ Рима...» Тобто перед нами — цілком відверто висловлена інтеграторська імперська ідеологія.

У передвиборчій агітації ризоносні персони «УПЦ» не тільки продовжували, а й посилювали шовіністичну пропаганду, розпалюючи міжнаціональну ворожнечу, вдаючись до сталінсько-гебістських прийомів оббріхування українського народу. Як можна, зневажаючи народ, робити при цьому вигляд, що служиш євангельським заповідям? Багато вірних церкви Московського патріархату обурювалися цим протизаконним неподобством, чиненим московськими попами, тим, що церква по вуха втягнулася в політичне протистояння, ведучи відверту агітацію на користь Віктора Януковича, людини з темним минулим, і поширювати відверту брехню й наклепи на іншого кандидата. Це суперечить основам євангельського вчення.

Крім того, така пряма участь церковнослужителів у брудних виборчих ігрищах прямо суперечить «Основам соціальної концепції» Російської православної церкви Московського патріархату, прийнятої Архієрейським собором у 2000 р. й підписаної всіма ієрархами. У документі зазначається, що «вища церковна влада не подає спеціального благословення на політичну діяльність мирян». Але єпископат, починаючи з митрополита Сабодана, й переважна більшість духівництва РПЦ в Україні чинила якраз навпаки, нехтуючи власні постанови, а головне — зневажаючи євангельські заповіді й моральні норми церковного Передання. Одеський митрополит вів перед у цьому зневажанні.

Як бачимо, митрополитові Агафангелові є чим похвалитися перед імперськими чинами — як церковними, так і світськими — з приводу своєї діяльності в Україні. А як бути з відповідальністю перед українською паствою, перед Правдою й Богом?
Настає пора для українського суспільства дати відповідь на ці запитання.

http://www.mplawiuk.kiev.ua/us/polit/3212_10.htm

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X