Новини
09.11.2005 Несвяткові міркування про мову та маніпуляторів

Вісім років тому я мешкала і навчалась у столиці України разом із людьми, які представляли різні регіони, – Запоріжжя, Вінницю, Одесу, Полтаву, Донецьк, Херсон тощо.

З усієї групи тільки ми, двоє львів’ян, спілкувалися українською мовою.

“І що з того?” – скажете, знаючи, в якому гетто перебувала українська мова. Проблема, мабуть, у тому, що за стільки років мало що змінилося на краще. І в цьому винуваті не громадяни України, які начебто не бажають вивчати мову країни, в якій мешкають, а держава в особі різної політичної потолочі, якій вигідно маніпулювати виборцями. Це я зрозуміла ще тоді, коли люди з різних куточків нашої країни просили нас розмовляти українською, бо виявляється, такої чистої вимови вони не мали змоги почути ні в себе вдома, ні в столиці. При цьому відчуття, мовби послуговуєшся якимось мовним атавізмом, який зберігся у Львові, вмить щезало.

Люди можуть знати українську державну мову і розмовляти нею, а інші мови вивчати за бажанням. Просто влада мусить сприяти їм у цьому. Реальними програмами та конкретними діями, а не порожньою риторикою, наслідком якої стає не лише розкол за регіональними ознаками, а й реальна загроза національній безпеці країни.

Те, що українська мова зазнає економічної дискримінації, а всі ми живемо в інформаційному просторі сусідньої країни, є результатом державної політики. Стає страшно за країну, в якій рідна мова не набула належного статусу та поваги. На 14-му році незалежності нам потрібно волати про захист української мови та скликати для цього міжнародні конгреси. Може, сусіди навчать нас любити себе. Хіба рідко трапляється таке, що на міжнародних заходах нашу країну представляють особи, які не володіють державною мовою, і їм для виступу надають перекладача?

Усе якось перевернулося догори дригом: колись, при перших спробах здобуття державності, елітою вважали людей, які були високоосвіченими (згадаймо, скажімо, Євгена Чикаленка), знали бодай дві іноземні мови, не кажучи про рідну. А тепер достатньо мати великий грошовий мішок – і можна без зайвих зусиль пашталакати на всю країну “малороською” версією російської. Гірше – такі особи брак патріотизму та власне лінивство намагаються закріпити на рівні закону. Йдеться про балачки щодо надання російській мові статусу державної.

Що станеться тоді з українською мовою? І з нашою державністю (адже зрозуміло, що мова і державність – речі взаємозв’язані)?

Болючим залишається питання української книжки, наклади якої не можуть конкурувати з дешевшою російськомовною, якою переповнений наш ринок. Навіть у Львові на останньому Форумі видавців бурхливо рекламували “львів’янку” Алєксандру Марініну, авторку поп-літератури. Зрештою, кожен має право читати те, що його душа бажає. Але важливі міра та пропорція. Проблема в тому, що наразі для тих, чия душа бажає якісного українського чтива, вибір не такий уже й великий.

Цього політичного сезону саме час на спалах передвиборного популізму, яким претенденти на депутатські мандати будуть нас загодовувати, залежно від політичних розрахунків. Для завоювання електорату вони, як відомо, використовують різні засоби. Проте українська мова – надто коштовна перлина, щоб бавитися нею в бісер, перетворювати її на предмет передвиборних маніпуляцій. Пам’ятаймо про це й сьогодні, в день її календарного свята, й у всі інші дні року.

Галина Палажій

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/11/09/10515/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X