Новини
11.11.2005 Україною марширує

На Установчому з’їзді Народного Руху України у вересні 1989 року були делегати 14 національностей. Саме Рух створив уперше в Україні національно-культурні товариства і задекларував у програмі державотворення забезпечення умов для національних меншин кращих, ніж на їхніх історичних батьківщинах. Рух створив для цього інструментарій — Раду національностей — і законодавчу базу — визнаний у всьому світі як найкращий закон про національні меншини в Україні. Національні меншини з розумінням і вдячністю сприйняли ці новації не лише зовнішньою лояльністю, а й активною участю в політичному і суспільному житті держави.

Однак — не всі. Є серед нас і такі, що не визнають себе в Україні меншинами і не ототожнюють себе з українцями і з українським народом, претендуючи на гегемонію в державі, яку не вважають своєю. Демонстративно ігноруючи державну мову, вони хибно зрозуміли рухівське гасло і заявили претензії жити в Україні краще, ніж... українці! Вдовольняться вони навіть ситуацією, коли житимуть погано, тільки б українцям було ще гірше!

Ці люди привітність і доброзичливість українців сприймають як слабкість і, не соромлячись, залазять господарям на голову, репетуючи: чому ті їх не підсаджують. Вони збирають антиукраїнські мітинги, друкують антиукраїнські газети і листівки. Ці люди збирають з’їзди, на які запрошують відвертих ворогів-реваншистів з-за кордону, нахабно крокують центральними вулицями українських міст під прапорами чужих держав.

Державницьки налаштовані національні меншини терпляче чекають, коли Україна зміцніє економічно та політично і забезпечить їм їхні національні школи і ЗМІ… Вищеназвані ж не лише мають більше своїх шкіл і храмів, театрів і бібліотек, а й вимагають, щоб інших не було! Вільно і безкарно принижуючи і ображаючи людську гідність всіх інших (і самих господарів), кожен прояв обурення цим роздувають до рівня міжнародного скандалу, шантажуючи і всіляко шкодячи Україні.

Національні меншини вітали незалежність України. Вони одностайно підтримали статус української мови як єдиної державної і єдине українське громадянство. Але толерантних представників національних меншин в Україні справедливо обурило виокремлення російської мови з-серед «інших мов національних меншин України» (ст. 10 Конституції України): чому це решта — «інші», а росіяни — ні? І навіть не справжні росіяни, а так звані «російськомовні»? Та ще й вимагають офіційного статусу російській мові.

Сприйнявши тоді, в середині 90-х, цю недоречність як вимушену поступку недозрілої державності колишній метрополії і її потужному комуністичному промосковському лобі у тодішній Верховній Раді, представники національних меншин перестали звертати увагу на це тимчасове, як вони щиро вірили, непорозуміння. Вони вірили Г. Удовенку, який представляв їхні права у Верховній Раді. Вони вірили Україні, яка була їхньою батьківщиною, бо не ділила їх за національністю, бо любить і шанує як рідних синів і дочок, славну свою росіянку Марка Вовчка і поляка Морозенка, вірменина Параджанова і татарина Агатангела Кримського, молдаванина П. Могилу і грека М. Аркаса і ще багатьох справжніх українців неукраїнського походження.

Як істинні патріоти України, здебільшого російськомовні представники меншин принципово віддають своїх дітей до українських шкіл, шанують українські свята. Вони підтримували нинішнього Президента України не з якихось меркантильних міркувань, а саме тому, що він — українець, віруючий, висунутий і підтримуваний патріотичними силами.

Але нині вони розгублені, і їм важко пояснити, чому свою діяльність Президент України розпочинає з Указу «Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України», де знову ж таки нема й згадки про український народ і національні меншини, натомість превалює російська мова серед «інших національностей України»(?!). Може, в інших країнах і не такі досконалі закони, як в Україні, котра намагається пристосувати їх до міжнародних конвенцій, але і в жахливому сні не можна уявити, щоб у тих країнах такими упослідженими виявилися корінні народи, а національні меншини були визнані «національностями» цих країн. Зате є поняття «американська нація», і нікому зі здоровим глуздом до голови не стрельне звинуватити уряд США у «націоналізмі» і вимагати від нього захисту якихось міфічних «інших національностей». Там статус громадянина гарантує максимально достатні права кожного американця.

Більшість розвинутих країн Європи з міцними традиціями демократії законодавчо захищають мовні, культурні, правові, політичні і економічні інтереси титульної нації, хоч, здавалось би, там їй ніщо не загрожує. В Україні ж фактично відбулася поляризація на грані сепаратизму саме за мовною ознакою. Навіщо ж підживлювати її необачними реверансами, які антиукраїнці сприймуть без вдячності — як ознаку слабкості, на якій і грають януковичі з вітренками? Навпаки, треба рішуче наголосити на правах титульної нації і розробити Державну Програму національного, культурного і духовного відродження здесяткованого голодоморами і депортаціями, зросійщеного репресіями і «стройкамі вєка» українського народу, яким є громадяни України незалежно від національного походження, політичних і релігійних уподобань.

Олександр МАЛИЦЬКИЙ,
заступник голови
Миколаївського крайового Руху,
член виконкому
Миколаївської міськради,

Малюнок
Олександра НІКОЛАЙЦЯ

Р. S. Хоч більшість шовіністічно не заангажованих росіян в Україні не підтримують нахабну купку політичних авантюристів і провокаторів, але й не дають їм належної оцінки та гідної відсічі і навіть не відмежовуються від них. Зате всі вороги України однозначно підтримують саме росіян і Росію. І цим провокують антиросійські настрої в Україні. Не варто підливати оливи у вогонь. Хай приклад економічно і соціально благополучної Канади, яка мало не розвалилась на мовному ґрунті, стане нам усім пересторогою.

Поки не пізно.

http://www.ukrslovo.kiev.ua/work/archive/2005/45/09.html

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X