Новини
12.11.2005 Перший прем’єр-міністр ЗУНР

Полеглих воїнів Української Галицької Армії українці ховали здебільшого на Янівському цвинтарі.

У міжвоєнний час існувало спеціальне товариство для догляду за українськими військовими похованнями, яке частково фінансував польський уряд. Натомість радянська влада в руслі тотального знищення історичної пам’яті провадила водночас державну політику плюндрування цвинтарів, насамперед військових поховань “не червоних” армій.

Російські комуністи знищили навіть поховання вояків російської армії, які полягли в Галичині під час Першої світової війни, та які також доглядала польська держава. 1971 року Львівський обком Комуністичної партії ухвалив дощенту сплюндрувати меморіали жертв польсько-української війни 1918-1919 рр. Монументальний цвинтар “оборонців Львова” руйнували танки (була навіть думка підірвати його), а значно скромніші меморіали УГА – бульдозери. “Очищену” таким чином площу згодом продавали під нові поховання. Були навіть випадки нагородження передовиків виробництва (!) сплюндрованим гробівцем.

Близько 1990 р. міська рада Львова ухвалила відновити меморіал УГА на Янівському цвинтарі. Цей надзвичайно складний, з огляду на технічне виконання, проект (бо треба було провести ексгумацію нових поховань, серед яких було й чимало представників “еліти”; українські поховання на Личакові не відновлено) зараз реалізовано повністю. Можливо, через складність цього процесу проблему знищених поховань УГА на Личакові наші патентові патріоти замовчують.

1971 року на Янівському цвинтарі ентузіасти все ж урятували могили М.Тарнавського та видатного парламентарія й державного діяча К. Левицького. Хоча згодом пам’ятники на їхніх могилах нищили ще двічі або й тричі.

Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім’ї священика шляхтича гербу “Роґаля”. Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го  відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови “Академічного братства”, він був активним членом першого товариства українських правників “Кружок правничий” (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників “Зоря”, “Народної торгівлі” (1883), страхового товариства “Дністер” (1891), “Краєвого союзу ревізійного” (1904), “Земельного банку гіпотетичного” (1910), директором “Краєвого союзу кредитового” (1898-1939), засідав в управі “Просвіти”.

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, співзасновник і довголітній редактор “Часописі правничої” та квартальника Союзу українських адвокатів “Життя і право”, автор популярних юридичних праць.

Видатний політик: співзасновник і секретар “Народної Ради”, член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907-1918) та Галицького сейму (1908-1914), президент “Руського клубу” в Галицькому сеймі (1910-1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910-1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, К. Левицький став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку
I світової війни українські партії створили свій координаційний орган – Головну Українську Раду, – її очолив
К. Левицький.

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд – Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.

Хоча уряд К. Левицького діяв лише два місяці, саме він сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч К. Левицький переїхав до Відня, де знову увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, а згодом – закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922). Водночас очолював Комітет політичної еміграції. Після
самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини, К. Левицький повернувся до Львова.

У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об’єднання, проте, оскільки
в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора “Центробанку”, очолював Союз
українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав “Історію політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр.” (1926), “Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914-1918 рр.” (1928-1930), “Великий зрив” (1931) тощо “Історію політичної думки галицьких українців” досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.

“Золотий вересень” 1939 року знову втягнув Костя Левицького у вир політики. Саме Левицькому однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, проте його вивезли до Москви. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб’янці півтора року. Внаслідок наполягань Кирила Студинського й інших галичан, на думку яких зважала радянська влада, навесні 1941 р. К. Левицького якимось дивом звільнили, і він повернувся.

Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент, із 30 липня 1941 р. – УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту. Він помер 12 листопада 1941 року. В надгробному слові владика Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його “керманичем політичного життя народу до останньої хвилини”. 1992 р. вулицю
В. Маяковського, на якій під номером 34 був розташований будинок К. Левицького, перейменували на його честь.

Ігор Чорновол
http://www.gazeta.lviv.ua/

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X