Новини
26.11.2005

Історія – це побудована пам’ять. Тобто пам’ять, реконструйована в своїй тяглості, впорядкована в своїх деталях, – простір, де темні ніші – висвітлено, а лякаючі провали – забудовано. Без історії пам’ять стає лабіринтом жаху, з якого людині немає виходу.
Але історію можна написати по-різному, – а отже, по-різному й побудувати пам’ять. Від того залежатиме свідомість поколінь, – свідомість насамперед моральна, а вже тоді й політична.
Джеймс Мейс назвав українське суспільство “постгеноцидним”. Отже, суспільство не лише пострадянське, не лише посткомуністичне, а – “постгеноцидне”? Що означає сьогодні катастрофа Голодомору для України?

Ця катастрофа не стала минулим. Є такий вираз: unmasterable past – “некероване минуле” (так називається книжка історика С. Мейєра [Maier], – але ця назва має симптоматичне продовження: “Некероване минуле. Історія, Голокост і німецька національна ідентичність, Гарвард, 1988).

Свого часу Ханна Арендт, а після неї Юрґен Габермас, Жак Дерідда та інші європейські філософи говорили про необхідність свідомості “пост-Голокосту” – в Німеччині, Європі, у цілому світі. Після Голокосту, писали вони, не можна було, як раніше, відчувати світ і писати його історію. А насамперед без свідомості “пост-Голокосту”, попереджали філософи, не можна побудувати демократичного суспільства.

Де нині геополітичне місце України? Вже не ТУТ, але ще і не ТАМ, – політичний маятник продовжує розгойдувати нашу країну над прірвою. Одне очевидно: ще й сьогодні ми перебуваємо ПО ТОЙ БІК європейського кордону. На те є глибинні причини. І не йдеться про параметри економічні, про реформи, про криву ВВП, – все це виміри другорядні порівняно з самовизначенням цивілізаційної приналежності. Йдеться, власне, про самоосмислення культури, про свідомість власної історії, – а отже, і про критерії побудови історичної пам’яті. Ми до кінця не знаємо, хто ми і до якого світу належимо. В українському суспільстві, попри зусилля істориків, попри навіть Помаранчеву революцію, яка вперше відкрила надію європейського майбутнього для України, – ми не вміємо захистити минуле.

З народом, який не рахує своїх мертвих, не рахується світ. Народ, який не захищає пам’ять своїх мертвих, не може розраховувати на жодну форму захисту з боку цивілізованого світу. В Росії концтабори стали місцями “адреналінового туризму”. В місцях, де катували і знищували творців нашої культури та історії, нашу церкву, наших політиків, тепер можна заплатити 100 доларів за готельний номер у в’язничній камері, вбратися у видану арештантську робу, переночувати на нарах під пильним наглядом чекіста і вийти “на волю” з посвідченням політичного в’язня номер такий-то про 10 років відбутого “покарання”. На Воркуті місцеві влади таким “адреналіновим туризмом” латають дірки у своїх мізерних бюджетах.

Чому ж тоді не робиться щось подібне в Бухенвальді й Освєнцімі? Там би також можна було дістати посвідчення спаленого в крематорії. Але ТАМ це є неможливим саме тому, що ТАМ побудована Європа, ТАМ побудована демократія, тобто побудована свідомість приналежності до певних моральних цінностей, які центром своїм мають людину. А ТУТ це робиться тому, що сама Росія, “фашистська нафтодержава”, як називає її З. Бжезінський, до сьогодні не вийшла за межі циклічного повторення міфологічної, а відтак галюцинуючої історії, де, як казали французькі історики А. Безансон, М. Серіо та інші, правда стала брехнею, а брехня – правдою. І ми продовжуємо жити у зловісних відблисках цієї галюцинуючої історії.

Історія як побудова пам’яті – це не просто систематизація фактів. Це критичне освоєння минулого, заряджене моральною – або аморальною – енергією відповідних ідеологій. Легко оперуючи термінами “демократія”, “свобода” тощо, забуваємо, що формотворчою енергією цих понять є не бюрократично консолідована інституційна схема, а насамперед – ментальність суспільства, його багатостолітній етос. Тому західна демократія – з її конституціями, парламентами, громадянськими свободами – це всього лише наслідок тієї системи цінностей, де конкретна людина має свою конкретну особистісну відповідальність перед суспільством, починаючи від речей елементарних (не кинути обгортку від морозива на асфальт) до речей загальнозначимих (чесність у питаннях політики, власності, виборів, міжлюдських стосунків тощо). Демократична система є тим надійна, що там, де цієї чесності не вистачає, приходять у рух регуляторні інституційні механізми. І при всіх можливих політичних кризах і навіть відходах від конституційних норм, ці регуляторні механізми є в остаточному підрахунку достатньо сильними, аби не допустити крену в бік неототалітарних утворень.

Ми ж досі перебуваємо в полі дії пострадянських психопатологій. І це є явище, якому, на жаль, не надається особливої ваги, – хоч воно величезною мірою визначає сьогодні стан суспільства та його моральний реґенераційний потенціал. Пострадянське суспільство вивчається в політичних, економічних, соціальних, демографічних, медичних та будь-яких інших аспектах. Однак не в аспектах психологічних, – а саме ці аспекти є чи не найпроблематичнішою частиною радянського спадку.
Радянське суспільство формувалося методом насилля і терору. Відтак постало суспільство, засноване на підозріливості й страхові. А це є атавістичні почуття або ж, якщо вже зовсім відверто, печерні інстинкти: виживання індивіда було прив’язане до смерті інших індивідів. В моральному сенсі комунізм, по суті, відкинув людину на тисячоліття назад, вивільнив у ній найгіршу її частину – фізичний інстинкт виживання, відчужений від культурно-релігійних етосів тих народів, які поглинула тоталітарна Система. Радянський режим занурив цілі народи у моральне небуття, знищуючи і/чи марґіналізуючи тих, хто опирався цьому насильницькому сценарію. Ось тому інерційна дифузія корупції, брехливості, компромісності, беззаконня, які запанували в пострадянський період, попри початкові ілюзії й надії, що постали на руїнах Берлінського Муру, – це не що інше, як хворий спадок тоталітаризму, його тяжка і зловісна помста за свій безславний фінал.

Голодомор – це був крайній ступінь насилля над людиною, в якої було відібрано одну з її основних життєвих потреб. Після їжі залишалося відібрати лише повітря: і стався Чорнобиль. Тому забути Голодомор, не примусити російську владу просити прощення в нашої країни означало – і означає – запрошення до нового насилля і до нового приниження. В Куропатах планувалося побудувати аеропорт, а у Биківні – автостанцію. Але чомусь за Катинь Путін вибачився перед Польщею. Навіть генерал Ярузельський вибачився перед чехами за Прагу. Тому що поляки, чехи знають, хто вони. Перед нами ж досі Росія не вибачилася. Тому що зрозуміла, що НАС – МОЖНА убивати безкарно. А принижувати – і поготів. Врешті, вакханалія Росії на минулих наших виборах є чудовим тому підтвердженням. “Президента можно сделать даже из обезьяны”, – з обеззроюючою відвертістю казав кремлівський політтехнолог Сєрґєй Марков. Позаяк якщо “братній український народ” – це резервація аборигенів, то на неї цілком може вистачити і зооморфної подоби в президентському кріслі.

Литва вимагає від Росії до 20 мільярдів доларів за 300 тисяч депортованих. Естонія вимагає мільярд за кожен прожитий з Росією рік. До речі, внаслідок російських репресій Естонія втратила 20% свого населення. А деякі наші посадовці навіть сьогодні, навіть після Помаранчевої революції, – а лише ця революція привела їх до влади, тобто “воля народу” в найавтентичнішому, найчистішому своєму вияві, – продовжують таємничі поїздки до Москви і ні та й ні обіцяють інтеґраційні процеси з ЄЕП, чудово знаючи, що не йдеться про жодну економічну структуру, а про судомні спроби Росії відновити імперську конфігурацію свого втомленого і неосяжного державного тіла, яке ніяк не може зібратися у функціонуючий механізм. І знаючи також, що чим менш реальною буде віднова гегемонії Росії на пострадянському просторі, тим небезпечніші форми боротьби за неї застосовуватиме Росія.

Пам’ять минулого є одним з найважливіших показників історичного часу, в якому живе нація. Так ось, ми ще НЕ живемо в ХХІ столітті. Україна ощасливлена – нам привозять клаптик мощів святого Серафима Саровського, майже чверть тисячолітньої давності. І партія “Союз”, яка своєю назвою має криптопосилання на країну, що зруйнувала церкву і віру, заробляє електорат на наступні парламентські вибори деклараціями про той фрагмент тлінного тіла, який нібито має стати об’єднуючою силою для вічної ж, звичайно, “дружби” православних народів. Але роз’єднуючою силою між українським та російським народами став неміряний цвинтар православних людей, яких було вбито лише за те, що вони вміли працювати, лише за те, що вони годували країну, лише за те, що вони вірили в Бога, лише за те, що вони були українцями. Є графік “перемещения мощей” Серафима Саровського. Немає “графіку” биття у серце попелу українського Клааса. А ритм цього биття і є індикатором, чи ми блукаємо тінями по болотяних утопіях минулого, чи підводимо з руїн будівлю майбутнього, Господаря якої вбили сімдесят років тому.

Своїм невмінням захистити минуле українське суспільство відбирає майбутнє навіть у ще не народжених своїх дітей.
Тепер про Італію: кілька слів про передісторію конгресу про Голодомор (жовтень 2003 р.) та виходу у світ презентованої тут книжки “Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.” (ред. Ґ. Де Роза, Ф. Ломастро), Рим, 2005.

Проф. Ґабріеле Де Роза, патріарх італійської історичної науки, довічний сенатор Італійської Республіки, президент римського Інституту Луїджі Стурцо та Інституту студій суспільної і релігійної історії м. Віченца, як науковець не займався історією Східної Європи. Однак свого часу тісні наукові контакти пов’язували його з Польщею, – звідти й почалася його увага до Центрально-Східної Європи. Перше ж дотикання до української тематики – Де Роза перед тим провів симпозіум про внесок Києва у європейську історію (“Доба Давнього Києва та її спадок у зустрічі з Заходом”, Віченца, квітень 2002), – переконало його в тому, що саме Україна є вузлом суперечностей цього ареалу, що саме через Україну можна зрозуміти його специфіку та історичну динаміку. Наступною ініціативою став міжнародний конгрес про Голодомор. Ця наукова зустріч була особливо цінною тим, що дискусію про Голодомор вели разом західні (Ґабріеле Де Роза, Санте Ґрачотті, Андреа Ґрацьйозі, Ґерхард Зімон, Джеймс Мейс, Орест Субтельний, Мауро Мартіні, Франческо Ґуіда, Етторе Чіннелла, Джорджо Петраккі й інші), українські (Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький, Юрій Щербак), російські (Віктор Кондрашин, Ніколай Івніцкій) та польські (Ева Рибалт, Губерт Лашкевич) вчені. В процесі дискусій траплялися навіть сутички і протистояння між російською та “не-російською” точкою зору. Але цей конгрес виявив також наукову і громадянську зрілість його учасників. Тому і з російськими колегами відбувся науковий діалог, а не ідеологічна конфронтація. Основний же результат конгресу – очищення теми Голодомору від політичних спекуляцій і погляд на неї з позицій інтелектуальної чесності і громадянської відповідальності.

Завважмо, до речі, що і в Європі протягом тривалого часу існувало вето на тему Голодомору через потреби так званої Realpolitik, “реальної політики”, – компромісного, а часом і цинічного способу ведення політичних ігор Заходу з Росією. Італійський переклад відомої книжки видатного британського історика Роберта Конквеста “Жнива скорботи” (видана 1986 року!) пролежав вісімнадцять років без руху і з’явився друком лише після нашого конгресу завдяки зусиллю двох італійських істориків: Етторе Чіннелла (автор післямови) та Федеріґо Арджентьєрі (автор передмови).

На цій презентації присутній також один з учасників конгресу –італійський історик Андреа Ґрацьйозі, який був першим голосом в Італії про Голодомор. Його книжка “Листи з Харкова” (Турин, Ейнауді, 1991), яка нині готується до видання в Україні, свого часу проклала в Італії шлях цій темі. Ця книжка побудована на реляціях італійському урядові консула Серджо Ґраденіґо, який зафіксував як людські й матеріальні пропорції трагедії, так і національну спрямованість цього сталінського геноциду. І що є особливо цінним у працях Ґрацьйозі, – це не лише аналітична і фактографічна їхня основа, а незмінна увага до морально-психологічних аспектів трагедії.

Завдяки проф. Де Розі, конгрес був проведений під патронатом Президента Італійської Республіки Карло Адзеліо Чампі. Від нашого конгресу була подана резолюція до уряду й парламенту Італії з проханням визнати Голодомор геноцидом українського народу.

В цьому сенсі, дякуючи ініціативам Де Рози, україністичний напрямок в Італії отримав величезний інноваційний імпульс. Завдяки цьому конгресу, завдяки роботі, яка нас звела з присутніми тут генеральним секретарем Інституту, істориком-медієвістом проф. Джорджо Кракко, його ученицею Франческою Ломастро, членом наукової ради Інституту Томмазо Руджері, сформувалася робоча група, яка працює в кліматі вкрай незвичної для сьогодні солідарності. На недавніх наших зустрічах було прийняте рішення продовжити і поглибити студії в цьому Інституті над Україною і над Центрально-Східною Європою. До цієї перспективи приєдналися польські вчені, ряд вчених з країн Західної Європи. Ось тому Віченца – місто Андреа Палладіо, одного з найбільших архітекторів світу, центр італійського золотовиробництва, – кажуть, що у Віченці золоті пилинки розсіяні в повітрі, – завдяки Де Розі та його наступникам і послідовникам стає нині центром зустрічі культур і нових ініціатив у європейському масштабі.

Досвід побудови італійської україністики довів, що цей досвід можна було б поширити і на весь європейський ареал. Говорячи про європейське майбутнє України, не маємо забувати, що євроінтеґрація починається з інтеґрації інтелектуальної. Історія співпраці з Віченцою довела, що це є простір великих перспектив. І йдеться не лише про наукову співпрацю, а про різні форми культурного обміну. Наприклад, Франческа Ломастро, разом з Центром італійської культури в Києві та Посольством України в Італії, нещодавно зробила чудову виставку українського живопису кінця ХІХ – початку ХХ ст. Франческа є також головою Асоціації “Il Ponte – Міст”, яка займається чорнобильськими дітьми. Це, власне, і є та ідеальна форма співпраці, яка засвідчує, що культурні межі Європи є значно ширшими від її кордонів політичних і, більш того, доводить, що, власне, розширення культурних кордонів стає однією з ключових передумов політичної інтеґрації.

Презентація проходить у стінах університету “Києво-Могилянська академія”, – і це теж символічний факт, оскільки саме древня і модерна Могилянська академія і є одним з основних інтелектуальних моторів євроінтеґраційної стратегії України. Тому хочу також підкреслити, що й з українського боку – і, можливо, саме на ґрунті Могилянки, – необхідно було б підсилити і розширити розвиток італійських студій. Італія є вкрай продуктивним простором для інтелектуального руху України на Захід, – простором, в якому традиція україністики має свою давню і глибоку історію.

Свого часу проф. Де Роза сказав дивну думку: вже одним фактом Голодомору Україна заслужила своє право бути в колі європейських держав. Чому? Тому що Україна є державою, народом, який зазнав найтяжчих у ХХ столітті людських, культурних і матеріальних втрат через смертельну сутичку на своїй території двох найстрашніших в історії тоталітарних систем.
Свідомість геноциду – це тест нації на її моральну присутність у світі. Якщо мертві, яких ми любимо, перестають бути живими, тоді живі стають мертвими.

В Єрусалимі, трагічному меморіалі Яд-Вашем, перше, що ви чуєте, входячи, – це імена убитих дітей. Темний купол музею, в ньому розкидані зірки. Кожна зірка – дитина, загублена в пеклі Голокосту. І голос диктора називає ім’я дитини, її вік, місто, з якого та дитина походила. І вас огортає дивне відчуття. Ви не знаєте тієї нещасної дитини, ви не були свідками трагедії, яку пережила та дитина і її рідні. Але ви причетні до цієї біди. Вона болить вам пам’яттю нащадків тих безневинних жертв, – нащадків, які не забули жодного імені, які збирають, піщинку до піщинки, скорботний Меморіал Пам’яті, в якому кожен може оплакати своїх – і не своїх – загиблих. Ви пройдете Алеєю Праведників – там теж нікого не забуто. Лишень поглянути на ці розгорнуті під подихом близької пустелі кам’яні стели – імена, імена, імена людей, які рятували інших людей. Серед них також – безліч імен українців. Тому й виходиш з Яд-Вашему людиною, чий внутрішній опір до насилля стає гартованіший і необорніший завдяки почуттям солідарності й справедливості, що стають у такий спосіб найбільшим невидимим меморіалом неминущої Пам’яті.

Але потім вмикаєш українське радіо – і чуєш – від політиків, що сидять у парламенті, комуністів і не просто – а “прогресивних соціалістів”, – що й Голодомору ніякого не було, а так, невеличка засуха. Словом, “уся сукупність архівних матеріалів не дає підстав вважати, що трагедія 1932-1933 років була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом-етноцидом чи голодомором”, – так заявляла фракція комуністів у Верховній Раді України у зв’язку з 70-ю річницею Голодомору. Поминання померлих називалося “антикомуністичними шабашами” (“Голос України”, 11.02.2003). Виявляється, в 1990 році ЦК Компартії України вже дав “виважені оцінки причин і наслідків голоду 1932-1933 років” у своїй постанові, – і цього досить. І суворо попереджалося: “Ніхто не має права переписувати історію, у тому числі її радянський період”. Відповідно йшли розмови про “вражаючі підсумки індустріалізації країни”, про “економічну могутність СРСР” тощо, – і далі по колу – інфернальному колу історії. Незрозуміло тільки, як при такій “могутності” СРСР розпався, мов перетрухлий сарай.
Розпастися – розпався, але ці самі особи продовжують вершити долю нашої з вами країни.

Розумієш відтак, що далеко не карикатурною, а цілком серйозною емблемою пострадянського суспільства є колекція матрьошок, яка незмінно продається на Андріївському узвозі, а в російській версії – на московському Арбаті: з великої ляльки Сталіна виходять менші ляльки Хрущова і Горбачова, Єльцина і Путіна. А їхнє дешеве лаковане нутро ховає в собі Кравчука з Кучмою. Хто наступний? Претендентів чимало. Такий собі кітчевий політичний “хоррор” пострадянської дійсності, що ніяк не хоче закінчитись, що кільцями полоза обвиває людей, – і люди обвисають в цих слизьких обіймах безсилими жмутами готової для нього потрави.
... І так ще не народжені діти зазирають у власну могилу.
Подібна позиція щодо Голокосту в цивілізованому світі називається лаконічно: неонацизм.

Є урочиста форма увічнення пам’яті: пам’ятники, сади, той же калиновий гай, що в перспективі ніби мав би розкинутися на берегах Дніпра. Але необхідне унаочнення трагедії, яке би допомогло нашому суспільству віднайти форми протистояння, пропорційні до здійсненого над ним насилля. В тому ж Яд-Вашемі стоїть на постаменті товарняк на тлі оксамитового єрусалимського неба, – і їде у вічність. І молоді євреї знають, в якому вагоні їхні діди їхали на смерть. Якби перед очима нашого суспільства поставити хоча б такий товарняк, яким сотні тисяч наших дідів вивозили до Сибіру, з жінками й немовлятами, – може, політичні сили, відповідальні за цю катівню, більше б не переступали порогу владних структур. Меморіал – так, але без риторики: пам’ять має бити струмом. Суспільство наблизилось до катарсису, – але повністю його ще не пережило. Навіть Камбоджа виставила перед своїми нащадками гори черепів, – хай дивляться на своїх дітей порожніми очима з тієї прірви, яка й тут звалася комунізмом. А Україна чекає – мов жебрацької милостині – визнання геноцидом мільйонів невинно убієнних. Розсіялось у повітрі розпачливе виття конаючих сіл, про яке писав Васілій Ґроссман у своєму романі “Все течет”, – і промчався крізь те виття потяг Одеса-Київ, на якому предки нинішніх комуністів наказували забивати дерев’яними дошками вікна, – аби яка рука не висунулася з вікна, кидаючи людям шматок хліба. Так цей потяг із забитими вікнами мчиться крізь Україну й сьогодні, і велика частина суспільства, що в тому потягу їде, навіть не здогадується про неміряний обшир трагедії своєї власної історії.

Безвихідь багатьох наших ситуацій сьогодні є наслідком того, що не відбулося Нюренберзького процесу над комунізмом. Тому сьогодні в Росії образ “чекіста” повернувся не тим, ким він був, – руйнатором і садистом, – а став символом справжнього захисника державних інтересів Росії. Цей “чекіст” ферментує гормональні бурі підлітків і виштовхує на вулиці російських міст молодчиків – невипадково зі свастикою на рукаві, – що скандують “Россия – все, остальное – ничто”. “Чекістську історію” як еталон служіння Батьківщині відтворив і президент братньої Білорусі, створюючи пам’ятник і музей засновника ЧеКа Дзержинського, культивуючи пам’ять цього звироднілого ката, – а зовсім не пам’ять тих своїх співвітчизників, яких у Куропатах, разом з жінками і дітьми, сталінські вбивці укладали в братні могили по три тисячі кожна.

Оце вона і є в своєму автентичному вигляді – ЄЕПівська перспектива “демократії”. Відсутність пам’яті злочину зумовила політичний і моральний дисбаланс всього пострадянського простору, його періодичний дрейф до все того ж самого тоталітарного берега. І цей простір не перестане бути власне пострадянським, доки не буде ліквідована лабораторія цієї Чуми. Недостатньо закапсулувати пробірки і покласти їх на полиці як музейні експонати кунсткамери. Чума знайде найменші шпарини і ідеологічним чадом вийде на поверхню. Змінить образ: занурить православний хрест у море кривавих прапорів. Але Чума лишається Чумою, – Камю про це сказав один раз і назавжди.
В жовтні 2005 року в Таллінні пройшла конференція “Археологія терору”, проведена на відзначення 15-тої річниці перепоховання праху першого президента Естонії Константина Пятса, який у 50-ті роки був замордований у психіатричній лікарні в Твері і чия могила була знайдена лише у 80-х роках. Товариства Пам’яті Латвії, Росії, Польщі і України відтворили моторошну картину масового сталінського терору через архівні документи і матеріали, отримані в результаті розкопок могил та ексгумації останків знищених людей. Естонський історик Велло Сало, професор Торонтського університету, написав “Білу книгу”, в якій детально проаналізовані людські й матеріальні збитки, що їх завдали Естонії окупаційні режими. Ці збитки вимірюються цифрою 49 млрд. доларів. Збитки моральні, як відомо, неможливо порахувати.
А ось представник України повідомив, що в Україні така робота ще не ведеться. Позаяк укази президента вже є, однак держава цим питанням всерйоз не займається... Отож, в очікуванні, доки цим займеться держава, помруть останні свідки одного з найстрашніших в історії людства геноцидів – і виросте молодь, яка спокійно ходитиме по кістках своїх предків, не чуючи їхнього хрускоту. І чергова партія “Союз” повідомить нам черговий графік “перемещения” чергових мощів...

В останні роки в Європі вийшли друком десятки книжок, присвячених зіставленню нацизму і комунізму як двох еквівалентних систем, що можуть різнитися між собою в ідеологічному чи економічному планах, але сутність їхня, як попереджала ще Ханна Арендт після Другої світової, – одна. Серед цих публікацій побачило світ 1997 року в Парижі і видання, перекладене потім різними мовами, видання, що й досі не перестало бути світовою видавничою подією, – “Чорна книга комунізму”, авторами якої були провідні історики Європи (Стефан Куртуа [Courtois], Ніколас Верт [Nicolas Werth], Анджей Пачковський [Paczkowski] та ін.). Ці історики не чекали розпорядження про написання цієї книги відповідних урядів, не скаржилися на конференціях, що не було на це очікуваних указів президента. Оскільки вони вчені, то вирішили написати цю книгу – і написали.

Необхідна “Чорна книга комунізму в Україні”. Книга дат, цифр, фотографій документів. Компактна мобільна книга, розрахована не лише на фахівців, а на реципієнтів якнайширшого кола, починаючи від шкіл. Необхідно, нарешті, аналітично звести воєдино форми системної деструкції України в період комуністичного режиму: знищення інтелігенції, знищення національних комуністів, знищення політиків, знищення селян, знищення церкви, знищення мови, знищення нації. Іншими словами, комуністичний “Endlösung” України, як називався єврейський Голокост, – печальної пам’яті “остаточне розв’язання” в його нацистському інваріанті.

“Століття ідей-убивць” – так назвав свою книжку про ХХ століття Роберт Конквест.
На жаль, і нам ще судилося бути “археологами терору”. Але лише так зможемо, нарешті, впорядкувати “некероване минуле”, – інакше воно продовжуватиме бути загрозливим привидом нашого буття. Коли суспільство зуміє по-справжньому віддати шану своїм мертвим, тоді цвинтар відділиться від нашого щоденного існування. На цвинтарі можна буде молитися і плакати, а в щоденному житті – жити і будувати майбутнє.

(КИЇВ, Києво-Могилянська академія.
Презентація книжки
“Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.”
(ред. Ґ. Де Роза, Ф. Ломастро)
(“La morte della terra. La grande carestia in Ucraina nel 1932-33”,
a cura di G. De Rosa e F. Lomastro).

Оксана Пахльовська
http://www.rukhpress-center.kiev.ua/005086/index.phtml

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X