Новини
28.11.2005 МЕФОДІЙ, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви

Проблеми Об’єднання Українського Православ’я

   Нещодавно з уст глави Української Православної Церкви Київського патріархату патріарха Філарета пролунало звинувачення на адресу єпископату Української Автокефальної Православної Церкви. Мовляв, ми, єпископи УАПЦ, не об’єднуємося з УПЦ КП, бо керуємося не благом Церкви, а своїми власними інтересами, побоюючись, що не знайдемо собі достойного місця в об’єднаній Церкві. Я не є прихильником публічних дискусій між церковними ієрархами. Однак, оскільки звинувачення має публічний характер, вимушений відповісти на нього прилюдно. Для того, аби не наслідувати чужих помилок і не поглиблювати непорозуміння між єпископатом УАПЦ та УПЦ Київського патріархату, намагатимусь висловлюватися максимально коректно та виважено. Сподіваюся, що наші критичні зауваження будуть сприйняті патріархом Філаретом з християнською любов’ю та розумінням. Адже метою будь-якої дискусії, а надто церковної, є не розбрат, а пошук єдності на якісно новому рівні.

   1. Сучасний стан УАПЦ.
   А). Дані статистики. В своєму Зверненні патріарх Філарет пише: «…на сьогодні Київський патріархат налічує в Україні близько 4000 громад, в той час як УАПЦ, за її власними даними – трохи більше 500 громад».
   Так, кількість парафій УПЦ КП дійсно є більшою за кількість парафій УАПЦ. Проте, коли глава УПЦ КП намагається ствердити, що Київський патріархат у вісім (!) разів чисельніший за УАПЦ, він озвучує неправдиву інформацію та демонструє дивну необізнаність про життя Церкви, з якою прагне об’єднатися. Адже за даними державних органів станом на 1 січня цього року УАПЦ нараховувала 1.172 релігійні громади, а УПЦ КП – 3.484 громади.
   Фахівці в галузі релігійно-конфесійного життя давно звернули увагу на те, що статистичні відомості, які наводять державні органи, не завжди адекватно відбивають реальну церковну інфраструктуру тої або іншої конфесії. Це пов’язано з тим, що основною одиницею, за допомогою якої визначається чисельність Церкви, є статут релігійної громади. Втім громада, де існує літургійне життя та пастирська опіка, особливо, якщо вона має власне храмове приміщення, та громада, що складається з десяти осіб, котрі формально є її засновниками, – це різні речі.
   Зрозуміло, що на певному етапі розвитку такі громади мають право на існування. Тому вони і присутні в усіх Церквах. Однак, згідно оцінки експертів, деякі церковні центри спеціально реєструють такі «мертві душі», щоб штучно створити враження своєї чисельності. Знову ж таки, на думку експертів, це характерно передусім для УПЦ КП, що перебуває в жорсткому протистоянні до чисельнішої від неї УПЦ та претендує на ексклюзивну роль в церковному житті України.
   Таким чином, внаслідок методологічної помилки формується віртуальна статистика, відповідно до якої Київський патріархат має біля 4.000 релігійних громад та церковну інфраструктуру на Сході України. Проте, насправді навіть співвідношення 3.484 релігійних громад УПЦ КП до 1.172 громад УАПЦ вимагають корекції. Адже головна соціальна база УАПЦ дійсно міститься в західноукраїнському регіоні, де існують численні громади, що мають власні храми. Натомість УПЦ КП, окрім присутності в Західній Україні та м. Києві, декларує свою інфраструктуру на Сході, де релігійні громади об’єднують нечисленну паству, а громади УПЦ КП та УАПЦ загалом не забезпечені храмовими приміщеннями. Як легко здогадатися, саме тут і є головний масив віртуальних парафій.
   Окремої згадки вимагає теза патріарха Філарета про його власну популярність, що ґрунтується на щорічному рейтингу одного київського політичного видання. Що ж, так би мовити, брендовий характер імені патріарха Філарета не викликає у нас сумнівів. Дійсно, за частотою згадок в ЗМІ ім’я патріарха Філарет посідає перше місце серед релігійних діячів України. Втім, варто пам’ятати, що далеко не в усіх публікаціях патріарх Філарет згадується в позитивному контексті. Адже для певної частини українського суспільства це ім’я досі залишається синонімом розбрату та чвар. Про це, зокрема, свідчить той факт, що згідно з тими самими соціологічними опитуваннями, кількість симпатиків УПЦ КП – 5.500 тисяч осіб, але коли респондентам пропонується обрати Церкву, якій вони симпатизують, без згадки, що на її чолі стоїть патріарх Філарет, то кількість симпатиків Київського патріархату збільшується до 7 мільйонів осіб. Як бачимо, особа патріарха Філарета робить Київський патріархат несимпатичним для 1,5 мільйона осіб.
   Варто також не забувати, що саме через постать патріарха Філарета сьогодні заблокована можливість діалогу між Київським патріархатом та УПЦ, що більш ніж вдвічі переважає КП за чисельністю громад (10.566) та користується значною суспільною підтримкою, особливо на Сході та Півдні України.
   УАПЦ розглядає Київський патріархат як партнера в об’єднавчому процесі та не зацікавлена в дискредитації його глави – патріарха Філарета. Отже, наводячи ці неприємні для патріарха Філарета факти, ми просимо звернути увагу, що уникаємо емоційних оцінок та радикальних висновків, пам’ятаючи про те, що всі процеси в церковному житті треба розглядати в історичній перспективі.
   Що ж стосується вкрай малої суспільної підтримки УАПЦ, на яку посилається патріарх Філарет, то проста логіка показує, що наведені ним цифри (1%) не лише не відбивають дійсні настрої в суспільстві, але навіть приблизно не схожі на правду. Однак замість того, щоб проаналізувати проблему і зрозуміти в чому полягає методологічна похибка розробників анкети, за допомогою якої було проведене це недосконале дослідження, патріарх Філарет використовує ці соціологічні дані проти свого, як йому здається, «конфесійного конкурента» – УАПЦ.
   Що ж, в політичному протистоянні в хід часто йдуть усі методи, включно з найбруднішими. Та хіба в стосунках між двома православними юрисдикціями можуть мати місце елементи «чорного піару», що його фахівці традиційно спекулюють штучними рейтингами популярності та даними методологічно недосконалих соцопитувань? Адже патріархові Філарету добре відомо, що релігійна проблематика має свою специфіку і тому навіть авторитетні соціологічні служби здебільшого припускаються методологічних помилок під час проведення опитувань, а їхні результати – не цілком адекватно віддзеркалюють реальну ситуацію. Отже, посилаючись на вигідні йому соціологічні відомості та замовчуючи інші, лідер УПЦ КП діє некоректно та намагається маніпулювати церковно-суспільною думкою.
   Б). Внутрішня ситуація в УАПЦ. Як пише патріарх Філарет: «В УАПЦ протягом останніх десяти років відбувається постійне протистояння, вона роздирається протиріччями серед єпископату. На сьогодні важко навіть говорити про УАПЦ, як єдину Церкву, бо фактично вона складається з трьох груп, які перебувають одна з одною в дуже складних, а часом і у відверто ворожих стосунках».
   Розглянемо це твердження. УАПЦ – церковна структура, що спирається у своєму житті на історично притаманні українському православ’ю традиції соборності. Тому вона не вимагає від ієрархів та духовенства механічної однодумності, а толерує плюралізм думок та підходів у розв’язанні проблем церковного життя. З огляду на це, ієрархи та духовенство УАПЦ можуть вільно висловлювати свої думки, навіть якщо ці думки не збігаються з думкою церковної більшості або предстоятеля. Чи може виявлення різних думок призводити до «відверто ворожих стосунків»? Так, але лише тоді, коли члени Тіла Христового втрачають любов один до одного. В нашій Церкві існують різні думки, але існує й любов, що живить нашу єдність. Тому те, що патріарх Філарет мовою соціології називає «складними» та «ворожими» стосунками – насправді є виявленням відмінності думок, яка, за словами апостола Павла, сприяє відкриттю «досвідчених» (1 Кор. 11, 19). Такий «поділ» наша Церква разом з святим апостолом Павлом сприймає як Боже попущення на шляху до досконалості, прагнучи до повнішого втілення християнського ідеалу. Цебто стану повної єдності, коли члени Тіла Христового з'єднані в «однім розумінні та в думці одній» (1 Кор. 1,10).
   З іншого боку, на думку незалежних експертів, в середовищі єпископату УПЦ КП існує як мінімум дві партії, стосунки між якими характеризує жорстка конкуренція. Відомі й імена лідерів цих груп, проте як архіпастир вважаю неетичним прилюдно їх оголошувати. Зауважу лише, що в експертному середовищі на них неодноразово вказували в контексті протистояння патріарху Філарету та боротьби за майбутнє патріаршество в УПЦ КП.
   Водночас, у структурі УПЦ КП панує позірна однодумність, яка була характерна для життя нашого суспільства у радянський час. Отож, єдність, що панує в УПЦ КП, має суто зовнішній характер та існує завдяки механізмам адміністративного примусу. Причиною експерти, як правило, вважають своєрідне розуміння природи церковного життя і церковної єдності патріархом Філаретом, котрий нерідко підсвідомо тлумачить Церкву в стилі абсолютизму Людовіка XIV – «Церква – це я».
   Втім, чи відповідає така єдність критеріям православного вчення про Церкву? І чи є вона виявленням церковної соборності? Адже церковна єдність не може мати виключно зовнішній характер та спиратися на механізм пригноблення однієї особи іншою. Єдність Церкви – відтворення святої єдності Бога, про що свідчать звернені до Отця слова молитви Господа Ісуса за учнів та вірних на Таємній Вечері: «щоб були усі одно: як Ти, Отче, в Мені, а я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони» (Ів. 17, 21).

   2. Позиція єпископату УАПЦ
   А). Канонічна логіка, якою керується єпископат УАПЦ. Особливою емоційністю відзначається оцінка патріархом Філаретом позиції єпископату УАПЦ. Позиція єпископату УАПЦ – нібито непослідовна та неконструктивна. Вона – «…продиктована приватними інтересами, непослідовна, а інколи й ворожа щодо об’єднання». «На словах виступаючи за об’єднання, на ділі архієреї УАПЦ роблять все для того, щоб воно не змогло відбутися».
   Патріарх Філарет чомусь вважає, що на перешкоді об’єднанню наших Церков стоїть єпископат УАПЦ. Однак це зовсім не так. Єпископат УАПЦ лише керується логікою збереження єдності нашої Церкви, а його позиція – була і залишається послідовною. Втім, патріарх Філарет, який звик до авторитарних методів церковного управління, не може зрозуміти головної логіки, котрою послідовно керується єпископат УАПЦ: засадами соборності, які передбачають, що об’єднання з іншою Церквою може відбуватися лише за згодою єпархій та громад УАПЦ.
   Нагадаю, що Архієрейський собор УАПЦ, котрий відбувся 11 серпня цього року та розглянув питання об’єднання з УПЦ КП, одразу ж висловився, що необхідною передумовою об’єднання є згода УАПЦ на єпархіальному та парафіяльному рівнях. Саме з цією метою Собор висловився за проведення єпархіальних соборів та нарад УАПЦ, де було б обговорено питання щодо об’єднання з УПЦ КП.
   Втім, саме на єпархіальному рівні і було визнано, що адміністративне об’єднання сьогодні – передчасне, про що свідчать постанови єпархіальних нарад та масові настрої священиків та вірних в Івано-Франківській та Львівській єпархіях.
   Дозволю собі також нагадати, що нинішній етап переговорів між УАПЦ та УПЦ КП про термінове об’єднання був започаткований групою священиків саме цих єпархій, які заявили, що діють з благословення своїх єпархіальних архієреїв та висловили своє бачення процесу об’єднання. (Див.: Протокол зустрічі патріарха Філарета з групою священиків УАПЦ від 27 липня 2005 року). Втім, як показало життя, їхня ініціатива була передчасною та не відповідала загальним настроям духовенства та мирян в Івано-Франківській та Львівській єпархіях УАПЦ.
   До 20 жовтня, тобто того моменту, коли на єпархіальній нараді остаточно визначилась позиція однієї з найбільших єпархій УАПЦ – Івано-Франківської – єпископат УАПЦ був готовий до об’єднання навіть на тих недосконалих умовах, що були запропоновані патріархом Філаретом. Однак, коли стало зрозуміло, що найчисельніші в УАПЦ Івано-Франківська та Львівська єпархії в об’єднанні не братимуть участь, загальна позиція єпископату УАПЦ змінилася. І в цьому немає нічого дивного. Адже за таких умов може відбутися лише часткове об’єднання УАПЦ з Київським патріархатом, а єдність УАПЦ – зруйнована. Втім, на об’єднання такою дорогою ціною як масштабний розкол власної Церкви ми піти не можемо, оскільки це суперечить нашому архіпастирському сумлінню.
   Б). Чи мала запропонована лідером УПЦ КП модель об’єднання компромісний або консенсусний характер? Патріарх Філарет стверджує, що запропонована ним модель об’єднання мала компромісний характер як для єпископату УАПЦ, так і для всієї нашої Церкви в цілому. Однак на думку єпископату УАПЦ це не так, бо патріарх Філарет відкинув наші головні пропозиції:
  • Збереження за УАПЦ автономії в рамках об’єднаної Церкви; збереження канонічних особливостей УАПЦ, церковна модель якої більшою мірою, ніж УПЦ КП, побудована на засадах соборності, що відображено в Статуті УАПЦ.
  • Спільна заява митрополита Мефодія та патріарха Філарета про те, що заради блага Церкви вони обидва відмовляються брати участь у виборах глави об’єднаної Церкви.
  • Обрання глави об’єднаної Церкви через жеребкування.
  • Залучення до процесу об’єднання представників Константинопольського патріархату.
   Натомість нам було запропоновано об’єднання «без будь-яких умов», але зі застереженням, що проти єпископату УАПЦ, що увійде до юрисдикції патріарха Філарета, не будуть застосовані канонічно-репресивні заходи.
   Чи можна назвати цю модель об’єднання компромісною, особливо компромісною для всієї нашої Церкви, а не лише її єпископату? На мою думку, це не так. На думку інших єпископів УАПЦ – також. Одночасно, за переконанням патріарха Філарета, наше фактичне приєднання до очолюваної ним церковної структури «без будь яких умов» – це компроміс.

  3. Загрози ескалації міжконфесійних конфліктів між прихильниками та противниками об’єднання.
   Отже, позиція єпископату УАПЦ є послідовною та виправданою з пастирської та канонічної точки зору. До того ж, наша позиція також виправдана і з суспільно-політичної точки зору, до якої постійно апелює патріарх Філарет. Адже легко спрогнозувати, що за умови об'єднання частини УАПЦ з УПЦ КП, Україну чекає нова хвиля масштабних міжконфесійних конфліктів та запеклої боротьби за храми між прихильниками та противниками такого поспішного об’єднання. Виникає питання: чи зацікавлена українська держава і насамперед чинний Президент у повторенні ситуації, аналогічної до ситуації 1992 р., коли виник жорсткий конфлікт між меншістю УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом та більшістю цієї Церкви, котра не визнала об’єднання та залишилася під омофором Московського патріарха. Особи, що пропонували тоді першому Президентові України Л.Кравчуку неофіційно підтримати це об’єднання, обіцяли, що це сприятиме ствердженню його авторитету у суспільстві. Проте в реальному житті він зіткнувся з гострою критикою з боку політичної опозиції, яка звинуватила його у втручанні у внутрішнє життя Церкви. Постраждав також і міжнародний імідж України.
   Єпископи УАПЦ – патріоти своєї держави, що підтримують прогресивні зміни в українському суспільстві. Тому ми вважаємо своїм обов’язком попередити керівництво держави, що поспішне та непідготовлене об’єднання частини УАПЦ з УПЦ КП у переддень парламентських виборів, може негативно вплинути на суспільно-політичну ситуацію в країні, особливо враховуючи увагу сьогоднішньої опозиції до подій у церковному житті.
   В цьому контексті заклик патріарха Філарета до того, щоб громади УАПЦ переходили до очолюваного ним Київського патріархату без погодження з єпископатом УАПЦ видається нам таким, що несе в собі загрозу міжконфесійних конфліктів. Ми публічно попереджуємо, що після оприлюднення цього звернення вся повнота відповідальності за можливі конфлікти між прихильниками та противниками такого «анархічного об’єднання» лежить особисто на главі УПЦ КП. Вважаємо за необхідне заявити, що Патріархія УАПЦ буде ретельно відстежувати та аналізувати кожний конфліктний випадок окремо та застосовувати всі можливі юридичні та інші законі засоби для того, щоб убезпечити наші громади від зовнішнього тиску у питанні зміни канонічного підпорядкування. При цьому в разі порушення на місцевому або інших рівнях законодавчих та нормативних актів України щодо релігійного життя, наша Церква буде системно та прилюдно захищати свої законі права, апелюючи до вищого керівництва України, відповідних правозахисних інститутів ЄС та інших структур, що здійснюють моніторинг дотримання релігійних та громадянських свобод в Україні.
   Водночас нагадуємо, що наша Церква займає сьогодні аполітичну позицію, орієнтуючи свою паству не на підтримку тих або інших партій, а на моральне відродження нації та зміцнення української державності. 

   4. Деякі канонічні засади становлення єдиної Помісної Церкви.
   Патріарх Філарет неодноразово заявляв, що його метою є створення в Україні єдиної Помісної Церкви. Втім, чи виникне вона після об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, так би мовити, автоматично? З логіки Звернення можна подумати, що єдине, чого сьогодні бракує Київському патріархатові – це парафії УАПЦ. Однак це не так. Автокефальним юрисдикціям, що існують сьогодні в Україні, передусім не вистачає іншого – канонічного визнання світовим Православ’ям.
   Патріарх Філарет вірно заявляє, що об’єднання – це важливий крок до такого визнання. Проте, канонічне визнання буде залежати не лише від самого факту об’єднання УАПЦ та УПЦ КП, а від того, чи буде це об’єднання здійснене на певних канонічних засадах.
   А). Глава об’єднаної Помісної Православної Церкви, сенс його служіння та канонічні вимоги до кандидата на цю посаду. Як свідчить Звернення, патріарх Філарет вважає, що на чолі об’єднаної Церкви може стояти лише він. Аналогічну позицію лідер УПЦ КП озвучував також на зустрічах з архієреями УАПЦ, коли з боку УАПЦ було запропоновано обирати предстоятеля з числа інших, окрім патріарха Філарета, архієреїв УПЦ КП та, можливо, через жеребкування як вияв Божої волі щодо Церкви.
   У кандидатури патріарха Філарета є свої сильні сторони. Згадаймо однак, що саме через предстоятеля Помісна Церква входить в спілкування з Повнотою Православ’я, виявом чого є молитовне поминання імені предстоятеля місцевої Церкви главами інших Помісних Церков. Тому дуже важливо, аби канонічне становище предстоятеля було таким, щоб не ускладнювало канонічне визнання очолюваної ним Церкви з боку вселенського Православ’я.
   Воднораз головна проблема полягає в тому, що патріарх Філарет позбавлений священного сану та підданий анафемі (відлученню від Церкви) тою Церквою, до якої він належав до 1992 р., що було визнано іншими Помісними Православними Церквами. Патріарх Філарет каже про те, що всі канонічні санкції, які були на нього накладені, не чинні та неканонічні. Проте, перш ніж балотуватися на посаду глави об’єднаної Церкви, патріарху Філарету необхідно заручитися підтвердженням з боку вселенського Православ’я недійсності накладених на нього канонічних санкцій. До того ж часу, доки канонічної реабілітації не досягнуто, обрання патріарха Філарета на посаду предстоятеля об’єднаної Церкви може призвести до тривалої канонічної ізоляції Української Церкви.
   Важливим є й інший момент. Умовою ведення переговорів з УПЦ КП, що звучала з боку УПЦ, є усунення від керівництва патріарха Філарета, який негативно сприймається переважною більшістю громад та віруючих УПЦ. Можна зрозуміти, що патріархові Філарету по-людськи неприємна така позиція. Адже він багато зробив для зміцнення ідеї Помісної Церкви. Однак, хіба церковна історія не рясніє прикладами самопожертви заради добра Церкви? І чи не відповідає така самопожертва логіці Святого Євангелія? Згадаємо слова святого євангеліста та апостола Луки, який, використовуючи традиційний біблійний образ душі як людського життя, пише: «Хто дбатиме зберегти свою душу – той погубить ії, а коли, хто погубить, – той оживить ії» (Лк, 17,33). В межах власних можливостей та сил я теж чимало зробив для утвердження в Україні ідеї Помісної Православної Церкви. Однак, як я неодноразово заявляв раніше, при об’єднанні я не висуватиму свою кандидатуру на пост глави Церкви, вважаючи, що новим церковним лідером має стати не патріарх Філарет або митрополит Мефодій, а третя особа.
   Б). Важливість залучення УПЦ до переговорного процесу. Об’єднання УАПЦ та УПЦ КП – важливий етап на шляху становлення Помісної Церкви. Однак не слід забувати, що без залучення до об’єднавчого процесу найчисельнішої сьогодні Православної Церкви в Україні – УПЦ, таке об’єднання не досягне своєї кінцевої мети: остаточного становлення єдиної Помісної Церкви. Адже на сьогодні саме ця Церква має канонічне визнання світового Православ’я та об’єднує біля десяти з половиною тисяч православних парафій України. Крім того, однією з головних вимог для отримання канонічної автокефалії, яка була неодноразово артикульована Константинопольським патріархатом, є єдність православного єпископату України, досягти якої, ігноруючи позицію єпископату УПЦ – неможливо. Отже, не відмовляючись від участі в об’єднавчому процесі з УПЦ КП, наша Церква на своєму Архієрейському соборі 11 серпня заявила про важливість залучення до об’єднавчого процесу УПЦ під омофором блаженнішого митрополита Володимира.
   В). Участь Константинопольського патріархату в канонічному становленні Помісної Церкви в Україні. Окремого пояснення вимагає позиція УАПЦ щодо ролі Константинопольського патріархату в процесі об’єднання. Як пише патріарх Філарет, звернення в процесі об’єднання до Константинополя не є виправданим, оскільки:
  • Раніше Константинопольський патріархат вже висловлювався за об’єднання наших Церков.
  • УПЦ КП та УАПЦ вважають себе автокефальними Церквами.
   На перший погляд, така логіка правильна. Дійсно, «якщо і Київський Патріархат, і УАПЦ вважають себе автокефальними, тобто адміністративно незалежними Церквами, то вимога благословення Предстоятеля іншої Помісної Церкви, як умови їх об’єднання, може бути пояснена або необізнаністю у канонічному праві, або бажанням відмовитися від статусу автокефалії». Втім, патріарх Філарет не випадково вжив слово «вважають» замість «є». Річ у тім, що де-факто будучи Церквами з автокефальним статусом, з точки зору вселенського Православ’я та УПЦ КП та УАПЦ ще не є такими остаточно, оскільки, як має бути відомо патріарху Філарету, згідно канонічної традиції Православної Церкви наш автокефальний статус вимагає визнання з інших Помісних Православних Церков і в першу чергу Константинопольського патріархату. Саме тому, щоб пришвидшити процес канонічного визнання, наша Церква і висловилася за те, аби до процесу об’єднання була залучена давня Церква Константинополя, з якою історично пов’язана Церква в Україні.
   Принагідно зауважу, що раніше патріарх Філарет неодноразово заявляв про необхідність «створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви». До цього ж – створити в Україні Помісну Православну Церкву – він закликав і Константинопольського патріарха Варфоломія. Отже, як бачимо, богословська логіка патріарха Філарета іноді обумовлена його власними інтересами та має ситуативний, а не об’єктивний характер. Коли йому це вигідно, він висловлюється таким чином, ніби Київський патріархат є не Помісною Церквою в канонічному сенсі цього слова, а якоюсь проміжною ланкою на шляху до її виникнення (про що власне і свідчить вжите ним поняття «створити», яке згідно логіки передбачає, що до цього моменту Помісної Церкви в Україні як повноцінної еклезіологічної структури не існувало). В інших випадках він звинувачує нас, архієреїв УАПЦ, в тому, що ми забуваємо, що наша Церква проголосила свою незалежність, а тепер нібито відмовляється від неї.
   Г). Недоліки еклезіологічного мислення патріарха Філарета та непослідовність його церковної позиції. Патріарх Філарет відомий своєю богословською ерудицією. Однак, проаналізувавши його висловлення та дії під час ведення переговорів з УАПЦ, можна дійти висновку про непослідовність його дій. Так, спочатку патріарх Філарет на Конференції єпископів УПЦ КП та УАПЦ закликає єпископів УАПЦ діяти без огляду на позицію їхніх парафій, а дещо пізніше, у своєму Зверненні – духовенство та парафії УАПЦ діяти без згоди та благословення їхніх єпископів. Складається таке враження, що патріарх Філарет просто вважає УАПЦ не Церквою, а механічною сукупністю архієреїв та парафій. Виникає логічне запитання: а з ким, власне він збирався об’єднуватися 19 листопада цього року: з Церквою або з церковним майном, яким володіють наші парафії? Якщо з Церквою, то патріарх Філарет має добре пам’ятати, що згідно з догматичним переданням Православної Церкви, єпископ як предстоятель євхаристійного зібрання та домобудівничий Божих таїн є центром життя церковної громади.
   Виникає враження, що патріарх Філарет прагне не об’єднання з УАПЦ як Церквою, а лише поглинути її парафії. Інакше кажучи, він веде себе подібно до сусіда, який намагається оманою приєднати до своєї родини дітей іншого батька. Аморальність цієї позиції очевидна – адже патріарх Філарет фактично спонукає чад УАПЦ до зради своїх єпископів та предстоятеля. Виходить, що його мораль будується за відомим єзуїтським принципом: мета виправдовує засоби. Чадам нашої Церкви пропонується нібито добра мета – об’єднання. Однак конкретний шлях, який пропонується Філаретом, – об’єднання парафій УАПЦ без волі своїх єпископів – це шлях гріховний. Адже розрив з єпископом – це розрив з Церквою. І той, хто відокремлюється від єпископа, в підпорядкуванні якого він перебуває, відокремлюється від центра церковного життя та від благодатних дарів, що з нього походять. «Церква в єпископі та єпископ в Церкві», вчить св. Кипріан Карфагенський. «Де єпископ – там і Церква,» – пише інший авторитетний вчитель Церкви св. Ігнатій Богоносець. Таким чином, з еклезіологічної точки зору, суть заклику глави УПЦ КП можна коротко висловити так: «згріши і спасешся!»
   Патріарх Філарет пише про те, що не треба перетворювати Церкву на «своєрідні клуби шанувальників того чи іншого ієрарха». Що ж, ми цілком підтримуємо цей заклик. Водночас на своїй прес-конференції 17 листопада цього року лідер УПЦ КП заявив, що для нього є неприйнятним відхід з посади глави Церкви: „Ми на такі умови піти не могли, оскільки це призвело б не до зміцнення Київського Патріархату, а до його руйнації. Якби Київський Патріархат прийняв такі умови, він пішов би на самознищення”. Свою позицію владика Філарет пояснює тим, що після його відходу в Церкві б почалася боротьба за патріаршество, що закінчилося б трагедією. „Нашу церкву хотіли штовхнути на шлях не зміцнення Помісної православної церкви, а на шлях самознищення, розбрату і ворожнечі”, – стверджує патріарх Філарет. Але чи усвідомлює він, що його логіка знову ж таки наскрізь політична. Він міркує так, ніби УПЦ КП – це партія, а не Церква, долю якої визначає Дух Святий.
   Ми всі намагаємося бути корисними Церкві, хоча й не всі маємо однакові дари. Однак, звідки беруться ці дари? Від Бога або від людини? І яким чином вони надаються, хто, так би мовити, адресат благодатних дарів: Філарет як індивідуум або Філарет як ієрарх Церкви? Якщо перше, то це суперечить вченню Церкви. А якщо Філарет вірить в те, що його дари мають церковний, а не індивідуальний характер, то чому тоді він не може повірити в те, що благодаттю Духа Святого, яка «лікує немічне та виповнює неповне» Церква отримає нового, не менш достойного предстоятеля. Патріарх Філарет вважає, що УПЦ КП – повноцінна еклезіологічна структура. Чому ж тоді він так не довіряє цій Церкві? Чому він думає, що крім нього, в ній не знайдеться жодного ієрарха, який міг би зберегти його архіпастирські надбання? Адже, якщо в його словах є доля істини й дії єпископату Київського патріархату визначають лише соціологічні закони гріховного світу, тобто принцип конкуренції та воля до влади, то це дійсно катастрофа. І перш за все духовна, а не історична катастрофа. Адже церковна структура, що перебуває в такій жорсткій залежності від смертної людини не може вважатися повноцінною.
   Аналогічне здивування викликає відмова патріарха Філарета від обрання глави об’єднаної Церкви через проведення процедури жеребкування. Як можна було зрозуміти з його заяв, які були оприлюдненні на прес-конференції 17 листопада, він вважає, що опинився на чолі Київського патріархату не випадково, внаслідок збігу обставин, а з волі Бога, який рясно обдарував його дарами, потрібними для служіння першоієрарха. Чому ж тоді патріарх Філарет вимагає від єпископату УАПЦ надання якихось арифметичних гарантій того, що він буде обраний главою об’єднаної Церкви? Адже якщо на те буде воля Божа, то він буде обраний главою і через жеребкування.
   Ґ). Церковний, а не політичний характер позиції єпископату УАПЦ не означає, що ми діємо в інтересах «третьої сили». Патріарх Філарет звинувачує нас, архієреїв УАПЦ, в тому, що ми нібито діємо на користь третьої сили, а саме Української Православної Церкви. Я утримаюся від того, щоб коментувати ці заяви з політичної точки зору, зауваживши лише, що наша Церква послідовно дотримується засад українського патріотизму, наголошуючи на необхідності автокефального статусу для українського Православ’я. Разом з тим, я хотів би ще раз підкреслити, що вважаю некоректним та неетичним розглядати Церкви як політичні партії. Адже згідно з догматичним вченням Православної Церкви існує лише одна Кафолічна Православна Церква, членами якої є всі Помісні Православні Церкви, включно з Московським патріархатом. Можна не погоджуватися з позицією ієрархів цього патріархату, наводити аргументи на користь автокефалії Української Церкви та боротися за неї, ревно захищаючи автентичні традиції українського Православ’я. Але не можна оголошувати частину Кафолічної (Вселенської Православної) Церкви – ворожою політичною партією. Ототожнення Церкви з політичною партією та перенесення до церковного життя норм, а радше хиб життя політичного – це небезпечна вада християнського мислення, яка заслуговує на те, щоб бути названою єрессю в широкому сенсі цього слова. Це – вада політиканства, що лише поглиблює існуючі розділення, а не шукає шляхів для їхнього улікування.
   Д). Критерії майбутнього об’єднання. Насамкінець хотілося б ще раз нагадати, що Українська Автокефальна Православна Церква й надалі готова до діалогу про об’єднання, та назвати критерії, яким, на нашу думку, має відповідати справжнє об’єднання:
1. Добровільність та корисність для церковного життя. Об’єднання має бути добровільним та йти на користь церковному життю в тих Церквах, що беруть участь в об’єднавчому процесі, зокрема, відповідати інтересам єпархій та громад УАПЦ. Критерієм добровільності для єпископату УАПЦ є згода на таке об’єднання з боку єпархій УАПЦ.
2. Рівноправним. Об’єднання не має бути механічним та таким, де більша за чисельністю юрисдикція поглинає меншу. Модель об’єднання має бути дійсно компромісною, враховуючи інтереси усіх Церков, що беруть в ньому участь.
3. Досконалим та стабільним. Важливо, щоб об’єднання відбулося не між частинами Церков, наприклад, частиною УАПЦ, а між Церквами, що зберегли свою цілісність. Адже, як свідчить історичний досвід 1992 р., інакше воно буде ефемерним і не виконає свого головного завдання: поєднання Церков на єпархіальному та парафіяльному рівні. З огляду на те, що найчисельнішою православною юрисдикцією в Україні на сьогодні залишається УПЦ, необхідно залучення її до переговорного процесу.
4. Канонічним. Метою об’єднання має бути канонічне визнання Української Помісної Православної Церкви вселенським Православ’ям. Отже, об’єднуючись з іншими православними юрисдикціями, УАПЦ має наполягати на тому, щоб модель об’єднання відповідала канонічним нормам, а його результатом було або створення канонічної Помісної Православної Церкви в Україні (під «канонічністю» тут розуміється визнання цієї Церкви вселенським Православ’ям).

http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=144

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X