Новини
09.12.2005 «МИ ГОТОВІ ДО ДІАЛОГУ»

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України МЕФОДІЙ  
про проблеми Українського Православ’я.

Про перспективи єдності Православної Церкви в Україні та ініціативи Президента України.
Віктор Андрійович заявив нещодавно, що він готовий виступити посередником в процесі зближення Українських Церков. Дехто зрозумів це як намагання як втручання держави в церковне життя. Але ці люди вперто не хочуть бачити, що новий Президент постійно наголошує: таке втручання неможливе, оскільки відокремлення Церкви від держави є конституційною нормою.
Я ціную такий крок Президента, бо знаю, що Віктор Андрійович чудово розуміє, що об’єднання Православ’я в Україні не може відбутися механічно, що це дуже делікатне питання. Українська Автокефальна Православна Церква готова до адекватної відповіді на такий шляхетний крок Президента. Ми готові до відкритого та конструктивного діалогу з Київським та Московським Патріархатом про об’єднання. І на мою думку Президент України, якого всі ми знаємо як віруючу та високоморальну людину, може відіграти тут позитивну роль.
Разом з тим, я б хотів наголосити на тому, що Віктор Андрійович наважився на мужній вчинок. Адже зрозуміло, що об’єднавчий процес буде нелегким, і він буде наражатися на критику журналістів та упереджених експертів. З нашого боку Президент України завжди буде мати тут міцну підтримку. Українська історія свідчить, що брак єдності – це традиційна українська проблема, з якої користали вороги нашої державності. Сьогодні настав український час. Вперш е за сотні років Україна має реальний шанс на те, щоб відбутися. Відбутися духовно, культурно й політично. Але для цього необхідно здобути єдність.
Українська Автокефальна Православна Церква і я особисто однозначно виступаємо за історичне об’єднання. На відміну від деяких Церков, ми не будемо виставляти такі умови об’єднання, котрі завідомо неприйнятні для іншої сторони. Однак сьогодні ми не маємо морального права на помилку. Тому просуватися до об’єднання слід рішуче та послідовно, але не поспіхом. Важливо, щоб модель об’єднання була обговорена і погоджена з повнотою Церкви. Треба також робити наголос на розумінні процесів парафіяльним духовенством та мирянами. Адже миряни –  не статисти, це народ Божий, який апостол Павло називає народом священиків.
Моя особиста позиція така. Я завжди готовий поступитися своїм положенням для єдності. Однак інтереси Церкви, предстоятелем котрої я обраний, не можуть бути проігноровані. У об’єднанні не може бути переможців та переможених. Хоча повторюю, я особисто готовий до цього.
Про врегулювання канонічного статусу.
Перш за все, слід розуміти чому взагалі відбулося церковне розділення. Справа у тім, що у Вселенському Православ’ї немає одностайності щодо механізму здобуття автокефалії. Як свідчить нова церковна історія, такого механізму не вироблено. Адже більшість сучасних Помісних Церков здобули автокефальний статус саме через відокремлення від колишнього церковного центру. Виробити такий – загальноприйнятий – в Православ’ї механізм має святий Всеправославний Собор, підготовка до якого триває з двадцятих років минулого століття. Якщо цей Собор відбудеться, й механізм надання автокефалії буде вироблено, то усі церковні структури, які захочуть в майбутньому отримати автокефальний статус, чітко розумітимуть, як їм діяти. А сьогодні, на жаль, ситуація дещо інакша. Скажімо, з точки зору Російської Церкви, автокефалію має надати саме вона, Вселенський Патріархат наголошує на тому, що це традиційне право Константинополя. Безумовно, це, м’яко кажучи, не сприяє вирішенню української проблеми. В ситуації протистояння між двома Патріархатами Українська Церква невільно потрапляє у делікатну ситуацію.
Але я абсолютно переконаний, що в майбутньому наша Церква нормалізує свій канонічний статус. Запорукою цього є наша вірність православному церковному переданню та те, що наша Церква будує своє життя на основі церковних канонів. Сьогодні нерідко можна почути: «ця церква канонічна, а ця – неканонічна». Але це – певна підміна. Канонічна Церква – це Церква, котра живе за священними канонами. І Українська Автокефальна Православна Церкви безумовно є такою, оскільки ми спираємося в своєму церковному житті на священні канони. Інша річ, що наша Церква на сьогодні не визнана повнотою Світового Православ’я. Але тут більш коректно було б сказати так: Церква, автокефальний статус котрої ще не визнаний Вселенським Православ’ям.
Через те, що досі не вироблені чіткі та діючі механізми отримання автокефалії, страждають й інші Православні Церкви. Скажімо, досі знаходиться в канонічній ізоляції Православна Церква в Америці, автокефалію котрій в 1970 році було надано Томосом Священного синоду Російської Православної Церкви. Ця Церква присутня лише в диптиху Російської Православної Церкви, але, з точки зору Вселенського Патріархату та більшості Помісних Церков, вона неканонічно отримала свій автокефальний статус.
Наведу ще один приклад. Як ви знаєте, зараз відбувається поетапне об’єднання двох історичних частин Російської Церкви – Московського Патріархату та Російської Православної Церкви Закордоном, котра була заснована післяреволюційною російською еміграцією. Як відомо, Закордонна Церква досі перебуває в ізоляції, бо жодна з Помісних Православних Церков не мала й не досі не має з нею євхаристійного спілкування. Більш того, відомо, що Закордонна Церква мала спілкування з церковними групами в Греції та інших країнах, які світове Православ’я визнає схизматичними. Я противник формального застосування канонів й проти зловживання терміном розкол. Але якщо розглядати цей випадок з точки зору акривії, цебто чіткого додержання приписів канонічного права, то Закордонна Церква має визначатися як розкол.
Однак, давайте звернемо увагу на те, яку схему подолання цього трагічного розділення запропонував Святіший Патріарх Олексій II та Першоієрарх Російської Православної Церкви Закордоном Високопреосвященніший Митрополит Лавр. Нещодавно Московський Патріархат та Закордонна Церква оприлюднили спільні документи, де заявлена модель об’єднання. І ось що характерно. Там немає переможців й переможених, але є реальне бажання знайти компроміс. Вартий уваги й той факт, що Митрополит Лавр і його ієрархи не зобов’язуються каятися в тому, що вони перебували поза церковним спілкуванням. Передбачається, що розділені раніше ієрархи просто спільно відслужать Святу Літургію, причастяться з однієї Евхаристійної Чаші, і таким чином це розділення стане недійсним.
Дещо подібна модель була застосована в свій час й до українського єпископату в Канаді та Америці. Ніхто не вимагав публічного каяття, але лише прагнення до єдності. Чому ж не можна застосувати цю модель в Україні. Чому тут для того, аби увійти до спілкування з своїми співслужителями та братами з Української Православної Церкви, ми, ієрархи УАПЦ, маємо зректися ідеї автокефалії та публічно каятися в тому, що ми знаходилися поза спілкуванням?  З моєї точки зору все обумовлено лише проблемою статусу Української Церкви. Для Америки та Канади воно не стояло так гостро, як для нас, й виявилося полем для компромісу. Для російського православ’я це взагалі не проблема – адже там існує своя помісна Церква. Тому й моделі поєднання є реалістичними, на відміну від України, де одна Церква іноді висуває до іншої абсолютно нереалістичні умови для поєднання. Отож головне – це здобуття помісного статусу, а далі ієрархи зможуть домовитися між собою.
Що саме може сьогодні допомогти нашій Церкві здобути канонічне визнання? Перш за все, маємо суворо дотримуватися засад православної еклезіології та священних канонів. Дійсно, деякі канони мають сьогодні умовний характер, і в ХХ столітті неодноразово лунали думки про те, що певні канони мають бути переглянуті у світі нових історичних умов, в яких живе Церква. Але на рівні однієї Помісної Церкви цю проблему не вирішити. Зарадити тут міг би знову ж таки майбутній Всеправославний Собор. Що ж стосується Української Автокефальної Православної Церкви, то наша справа нині – чітко додержуватися канонів, пам’ятаючи, що від наших дій залежить майбутня доля Українського православ’я.
По-друге, Українська Церква має більш активно налагоджувати зв’язки з Вселенським Патріархатом та іншими Помісними Церквами. Після помаранчевої революції світ переконався, що Україна реально почала входження до Європи. Оскільки питання автокефалії пов’язане з історичними умовами, в яких живе Церква, ця тенденція до скріплення української державності, безумовно, буде сприяти налагодженню стосунків між православними юрисдикціями в Україні і світовим Православ’ям. Десять років тому в церковних колах на Заході існувала думка, що автокефальний рух – це наслідок націоналістичної орієнтації галицького духовенства. Однак, ми бачимо, що зараз Вселенський Патріархат скріплюється в думці про історичну неминучість української автокефалії. Подібні тенденції помітні і в інших Помісних Церквах. Усі розуміють, що якою б вагою та впливом не користувалася Російська Православна Церква, існують незворотні історичні тенденції.
Церковні імперії не можуть бути вічними, рано чи пізно вони розпадаються. Отже, наша Церква має сьогодні шанс бути почутою вселенським Православ’ям. Прийшов час діалогу. І Українська Автокефальна Православна Церква буде брати в цьому діалозі активну участь. Ми вітаємо усі реальні кроки Вселенського Патріархату до розв’язання українського питання і сподіваємося, що Святіший Патріарх Варфоломій увійде в історію Української Православної Церкви як Константинопольський патріарх, який дарував Україні канонічну автокефалію.
По-третє, й ми вже про це говорили, ми маємо активно рухатися до здобуття церковної єдності. Ще Святіший Патріарх Мстислав постійно казав, що світ нас визнає тоді, коли ми самі себе визнаємо. За останній час Президент України вже декілька разів публічно заявляв про необхідність побудови Помісної Церкви, зокрема, на зустрічі з Святішим Патріархом Варфоломієм та на останньому засіданні Всеукраїнської Ради Церков. Це є знаковою подією. Президент дуже правильно зробив. Він наголосив на тому, чого очікує від нас, церковних ієрархів, український народ.
Про необхідність місіонерської роботи
Наша Церква має унікальну місіонерську можливість. Адже богослужіння в ній відбувається зрозумілою народу літературною української мовою. Однак місіонерська діяльність не має обмежуватися звершенням богослужіння та пастирською проповіддю. Краса православного богослужіння не може бути єдиним способом залучення віруючих до храмового життя. Дуже важливо щоб існували позабогослужбові форми спілкування.
Від чого залежить сьогодні доля Православ’я? Безумовно, від того, чи вдасться нам знайти єдність. Але є ще один аспект проблеми. В глобальному вимірі доля Православ’я залежить від того, чи зможемо ми залучити до Церкви молодь та чи вдасться Церкві залучити до себе колишніх віруючих протестантських громад, котрі вперше почули про Бога від вуличного проповідника, але не знайшли в протестантських громадах глибини духовного життя та повноти церковного віровчення. В чому відмінність між вшануванням та поклонінням? Чи можна сказати, що православні поклоняються іконам? Чому православні молитовно вшановують Пресвяту Богородицю та святих, і чи не суперечить це тому, що єдиним посередником між Богом і людиною є Сам Христос? Чому Православна Церква хрестить маленьких дітей? На всі ці питання парафіяльний священик має вміти надати глибоку й аргументовану відповідь. Адже дуже часто протестанти мають хибне, викривлене уявлення про Православ’я. Однак, варто лише почати діалог, і вони розуміють, що Православна Церква – це не музей старожитностей, але історичне втілення апостольської Церкви.
Важливе й інше – Церква має зберігати здоровий консерватизм. Досвід західного християнства показує, що без молитовного та аскетичного відродження жодні форми пожвавлення церковного життя неефективні. Отож, важливо, аби прагнення оновлення не входило в конфлікт з православною традицією, церковним переданням.

http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=149

дивитися лист новин за
 
 
Copyright © 2004 HRAM.OD.UA Всі права захищені. Designed by Lenka_X